Того дня я вперше побачила, як плаче військовий…

На пішому прикордонному переході Медика — Шегині, між Польщею та Україною, було надиво людно.

Черга нудилася, пітніла та нетерпляче зітхала.

Раптом на вході виникла якась метушня, і хтось голосно вигукнув: "Всем оставаться на месте!".

У дверях стояв кремезний чоловік років тридцяти, вдягнений у сіро-зелену військову форму із нашитим польським прапором на плечі.

Сорочка була розстібнута настільки, що можна було добре розгледіти з десяток металевих ланцюжків, що вкривали його груди. На плечах у нього були дві сумки, в руках — кошик із полуницями.

Натовп пожвавився.

Одні просто з цікавістю розглядали смішного вар'ята, інші з осторогою констатували: "В Україну їде п'яний росіянин у військовій формі", себто ще один потенційний терорист. Лише суто українське "г" і його суржик заважали в це повірити.

"Москали есть?" - запитав дивак й істерично розсміявся. - "А военнообязанные?". Не дочекавшись відповіді, він скинув на підлогу важку сумку, і взяв в обидві руки полуниці.

"Клубнику будешь?" - звернувся він до сусіда у черзі. - "Значит так. Сейчас все едем в Славянск на 7-10 дней, проводим АТО. И по домам".

Поки люди перетравлювали його слова, до прикордонного пункту зайшли кілька хасидів.

Увага дивного військового переключилася на них: "Парлєву франсе? Шпрех дойч? Інгліш?".

"Інгліш окей", - задоволено сказав чоловік і вхопився за один зі своїх ланцюжків. "Мне этот жетон твой земляк подарил в знак уважения". Хасиди мовчки кивали і кліпали очима.

Військовий голосно коментував все, що відбувалося на прикордонному пункті, розхвалював полуниці, жалівся, що в Україні все через дупу, і що, мовляв, йому, легіонеру, довелося бозна-звідки їхати на її порятунок; із гнівом згадував терористів, "москалів" та, звісно ж, "жидів".

Хасиди довго робили вигляд, що не розуміють його мови. Однак, коли той вчергове спробував нагодувати їх полуницями, один все ж не витримав і роздратовано вигукнув "Нєєєт!".

Всі з нетерпінням чекали моменту, коли військовий підійде до віконечка із прикордонником. Навіть робили ставки — затримають його чи ні.

Не затримали. Лише з'ясували, що у важких сумках легіонера — картопля.

За півгодини чоловік з металевими ланцюжками на шиї вже розважав на автобусній зупинці веселу дівчину в смугастій футболці.

Вона була єдина, хто щиро, без "wata fuck" в очах, реагував на його репліки. Здавалося, що знайомі вони були дуже давно.

Так сталося, що військовий та дівчина сіли окремо. Автобус віз їх до Львова.

Пасажири час від часу сварилися через відкриті або закриті вікна та обурювалися ненажерливістю водія, який на кожній зупинці підбирав людей у вже переповнену маршрутку. Напруженість зростала ще й через те, що нові знайомі час від часу перегукувалися один з одним.

-  Адесса, Адееесса!

- Да!

- Клубнику будешь?

- Давай.

- Малая!

- Шо?

- Поехали со мной в город-герой Тернополь, я там вещи сброшу, а потом машиной на Одессу, искупаемся, а дальше на Донецк, на Славянск!

- Хорошо.

- А, не, малая, я на Одессу лучше на обратной дороге. 7-10 дней, зачистим там все, а потом купаться.

-  …

- Адесса!

- А?

- А ты какие машины любишь? У меня "Ситроен", "Ягуар" есть. Едем на море? Тока ты за рулем. А то я не могу, я выпил. Водить умеешь?

- Да, 9 лет стажа. И разряд по стрельбе, между прочим.

- Адесса!

- Шо?

- Пиво будешь?

- Одесса пиво не пьет - только виски!

- Тогда держи виски.

"Вот скажить мені, чого ви, всі мужики, які тут щас їдуть, не в Донецьку? Не в Слав'янську? Чого я маю, непонятно откуда їхать, шоб спасать Україну? У мене від на житєльства в Польщі є. Я не бідна людина. У мене все є. А я їду сюди! Бо коли я дивлюсь новості, мене розриває! Я не можу сидіть! Шо Україна зробила, щоб цього всього не було?" - раптом військовий перейшов на суржик. Він ще довго періодично вигукував ці та ще багато інших фраз, поки його не перервав літній чоловік, що сидів поруч.

- Может хватит уже? - голосно звернувся він до військового.

- А вы почему не в Донецке?

- Может хватит уже, слышишь, ты? - повторив він і показав посвідчення співробітника міліції. - Может автобус остановить и успокоить тебя?

- А вы почему не воюете? Чего вы боитесь? Почему я еду за вас выполнять долг?

- Тебе сколько лет?

- 38.

- А мне 64. Может мне уже не надо никуда ехать? - у міліціонера почався нервовий тік і він час від часу різко заводив вбік голову.

- Понимаю. Вы офицер. Я вас уважаю. Вы уже свое отслужили. Я вас уважаю. Но и вы меня уважайте. Я, может, уже в последнюю свою поездку еду. Я, може, не вернуся вже ніколи. Я тоже офіцер. Я знаєте, скільки служив! Да я вообщє офтальмолог по професії. А став військовим. І їду цих гадів вбивать. Бо вони гади. 7-10 днів — і їх не буде. І я не хочу, щоб мені рота закривали.

- Ну, так с достоинством нужно исполнять свой долг. Помолчи. Успокойся.

Військовий з металевими ланцюжками на шиї стих, вдягнув на очі сонцезахисні окуляри. За кілька хвилин почулося, як швидкими нервовими вдихами він вбирав у себе розпечене повітря і різко видихав. Сльози на очах приховати можна. Те, як вони стискають груди — ні. Люди в автобусі принишкли — легіонер плаче.

"У мене друг там недавно погиб. Я чувствую, шо мій долг бути там, а не тут. Чого ж ви відсижуєтеся?! У мене все є. Мені грошей не треба. Мені за то ніхто платить не буде! Я навіть в формі своїй їду. Мені нічого не треба. Може вже й не вернуся. Ви думаєте, чого я в себе стіки цього віскі влив?" - знову вигукнув він, стримуючи нотки ридання в голосі, але сльози перемогли. Військовий замовк.

"Я не боюся нічого. Мені нічого не треба. Мені на могилу плювати ніхто не буде. Мама буде пишатися, що я помер, як герой!" - вже спокійним голосом додав він.

Решту поїздки мало хто наважувався порушити тишу. Лише час від часу з найвіддаленішого кутка автобусу було чути схлипування, нервові часті вдихи і різкий видих. Вже ніхто не вважав цього чоловіка вар'ятом. Жінки дивилися на нього сумно і перелякано, чоловіки — несміливо і винувато.

- Адесса, так шо, едешь со мной на Тернополь?

- Неа, у меня ж уже до Одессы билеты на поезд. Завтра на работу.

Раптом телефон військового задзвонив: "Чешьчь! НормАльнє. Яде на вОйне. На вОйне! Як то на яку? На Славянск! Нє, не жартую. Вьєш? Як то за 7-10 дні нє вруцам, то одбєраш муй самохуд, "Ягуар" муй, одбєраш. Так. Война бенде 7-10 днів. Як не вруца, то значи змарл. Груз 200. Вьєш? Розумьєш? То як так буде, то забереш мій самохуд, "Ягуар", на стоянці. Пшиячул муй скаже, де стоїть. Ключі в тебе є. Поняв? Як згіну, то до Польскі мене не повезуть. До мами повезуть. Нє, нє до Польскі! В Україні погрєбачь будут! Маткє трумне оддадуть"...

Автобус зупинився.

P.S. Минуло 10 днів, як я стала випадковим свідком цієї розмови. Вже 10 днів, читаючи новини про загиблих, згадую цього дивного легіонера.

 Олександра Гайворонська, УП