Невивчені уроки Тимошенко, або пастка, якої треба уникнути

Усі ми маємо певні психологічні захисти –  так регулюємо ту кількість інформації, яку можемо отримати без шкоди для власного психічного здоров’я. Людина, повністю позбавлена захистів, вважається хворою – як і та, яка має їхню надмірну кількість.

Проекція – вид психологічного захисту, що полягає в приписуванні людиною своїх власних недоліків комусь іншому, проектуванні на когось своїх власних переконань і уявлень. З часом проекція може захоплювати більшу частину особистості, перетворюючись в проективну ідентифікацію.

Тоді людина починає приписувати іншому не тільки власні недоліки, але й пояснювати його поведінку тими мотивами, які придумує сама, в силу якихось своїх, внутрішніх причин.

Щось подібне сталося з Тимошенко. Не тільки тому, що вона потрапила в пастку проекції, приписуючи іншим власні мотиви поведінки. Але й навпаки – тому що тисячі виборців радісно спроектували на неї саму усе те негативне, що жило в їхній підсвідомості.

Як-от свої власні уявлення щодо бізнесменів, чиновників, політиків та й жінок взагалі. Так Юлія Володимирівна стала скандалісткою, артисткою, істеричкою і просто людиною, якій ніколи і ніяк не можна довіряти.

Це в черговий раз може зіграти з нею злий жарт. Однак справа не тільки в цьому механізмі проективної ідентифікації – бо насправді цих невивчених уроків Тимошенко, крім невміння не викликати ненависті до себе у свого виборця, набагато більше. І не вони можуть зіграти вирішальну роль в її подальшій долі.

Феномен "пісочного годинника"

Все це не мало великого значення до тих пір, поки вона сиділа в тюрмі. Хтось називав її артисткою, а хтось навпаки – щиро її співчував. Ще хтось, навіть вважаючи її незаконно засудженою, міг і не співчувати – бо розумний політик, мовляв, все-одно мав передбачити, куди приведе його власна діяльність.

І якщо не було можливості уникнути ув’язнення якимсь законним чином – вдалим адвокатським захистом, політичною еміграцією чи завбачливим, до закінчення свого правління, прийняттям закону про захист опозиції, то вже тим більше не слід було перекладати свою нездатність вирішити цю проблему на народ, сподіваючись, що він має замінити собою і політичну волю політиків, і недолугість адвокатів і суддів.

Хоча, правда, народ її все-таки звільнив. Однак це було лише побічним ефектом революції – не більше того. Ми нарешті доросли до того, щоб відстоювати власну, а не чужу, гідність. І власні цілі. Тому доки голос засудженої опозиціонерки звучав в такт цим прагненнями, доти все було логічно і красиво.

Тоді її слова, що немає такої ціни яку б Путін не заплатив за Україну, дійсно протверезили багатьох. Але ця ціна виявилася надто вже коштовною. І заплатити її довелося не Путіну. І тим більше не українським політикам. А тим простим люди, які своїм життям захистили країну.

Тож і ця перемога по праву дісталася саме їм. І ось тоді з Юлею Володимирівною і стався той психологічний феномен, про який ми говоримо.

Так часто буває в психології особистості – коли в силу якихось обставин рушаться наші свідомі уявлення, їхнє місце займає щось протилежне – те, що дрімало в нашій підсвідомості до цього часу.

Тому Юля Тимошенко в тюрмі була якщо й не героєм, то принаймні людиною, що заслуговувала певної поваги і співчуття. Юлія Володимирівна на волі, в колясці на сцені Майдану, тут же стала викликати підозру і недовіру. Навчені вже...

І в першу чергу – недовіру щодо двох найважливіших для післямайданної України речей – чи не захоче вона, ставши президентом, повернути собі усі ті повноваження, які ми з таким трудом відбирали у Януковича?

І чи не захоче приписати усі наші перемоги собі одній, повністю знівелювавши цим наші зусилля – як це вже зробили було наші політики в 2005-му році?

Чужий проти Хижака?

Однією з основних причин поразки революції 2004-го року стала боротьба, розв’язана Порошенком і Тимошенко один проти одного. Боротьба, єдиною реальною жертвою якої став Олександр Зінченко. Але нікому з них вона теж ніяких вигод не принесла.

Не будемо зараз замислюватися, хто тоді був правий. Факт, що зараз це протистояння може повторитися знову.

І навряд чи воно стане позитивним для держави. Політики мають вміти домовлятися, інакше їхнє протистояння знову опиниться за межами політичного і правового поля – десь на черговому Майдані з новими снайперами. Не дай Бог, звичайно!

Але в ситуації, коли Партія регіонів фактично розгромлена, а КПУ і взагалі опинилася під загрозою юридичної заборони її діяльності та кримінального переслідування окремих її членів за відверту антидержавну діяльність, домовлятися між собою політикам національно-демократичного спрямування вже точно треба вміти.

От тільки не так домовлятися, як колись – висувати якогось там єдиного кандидата, проводити якісь там круглі столи чи підписувати чергові кулуарні домовленості між собою.

Якраз навпаки – теперішня ситуація, коли націонал-демократичні сили фактично не мають серйозних опонентів, представляє собою унікальну можливість вперше провести вибори без усіх цих домовленостей і політтехнологій за спиною народу.

Бо саме з народом насправді і треба домовлятися, а не між собою – на предмет того, як краще ним зманіпулювати. Тому саме зараз можна було б провести вибори так, як вони й мають проводитися – визначивши того, кому люди дійсно довіряють і хто дійсно може принести більше користі нашій державі.

А замість того перед нами постає одне і дуже важливе питання – а навіщо вони взагалі, ці вибори, потрібні? Не нам з вами – їхнім безпосереднім учасникам?

Теперішній президент з урізаними повноваженнями насправді не є ключовою особою в теперішній системі влади, тож і цінність цієї посади насправді не є високою.

Тому насправді для нормального політика, що в хорошому сенсі цього слова прагне до влади, мова мала б йти про зовсім інше – позачергові вибори парламенту з наступним створення нової коаліції.

А за посаду президента мали б боротися ті, хто реально може виконувати обов’язки Головнокомандуючого. Або ті, хто дійсно може стати певним моральним авторитетом нації – тобто люди, готові взяти на себе відповідальність за долю країни в цій непростій ситуації, що склалася.

І якщо ще якось можна зрозуміти Тягнибока, для якого ця гра у вибори лише черговий етап для зміцнення сили власної політичної партії, то в протистоянні цих двох ключових гравців проти волі напрошується одне цілком закономірне питання: "Навіщо їм ця посада? Що вони нам не договорюють?".

Чи не означає це часом те, що кожне з них, тільки-но вигравши вибори, тут же радо почне повертати собі усі ті повноваження, яких ми, ціною сотень людських життів, ледве позбавили Януковича?

Чи не втягують вони нас в чергову фантасмагоричну гру "Чужий проти Хижака", що триває в політичному житті країни вже далеко не перший рік?

Вихід – де?

Так, вчергове Україна ризикує втрапити в нову післяреволюційну пастку. З одного боку – нових кулуарних домовленостей за спинами виборців. З іншого – втягування виборців у стару нову політичну гру "одна погана, інший – добрий (чи навпаки)".

Однак істина тут навіть не посередині. Вона в іншому – в усвідомленні того, що насправді не політики правлять народом. І не він править політиками – нами усіма правлять лише наші власні спільні колективні уявлення.

І ще – те, що ми робимо – хоча б те найменше, що можемо. Як це й було на Майдані. І якщо ми будемо відстоювати нові, справжні цінності, якщо будемо робити хоч щось не так, як завжди, то щось неодмінно зміниться!

Бо справжня цінність Майдану полягає в тому, що багатьом з нас він допоміг знайти самих себе. А це й є той третій вихід, якого так часто нам не вистачає тоді, коли ми не знаємо, що робити. Просто робіть те, що самі вважаєте за потрібне, а не те, що вам нав’язують політики.

Тоді може й вони зможуть зробити нарешті свій власний вибір: або почати жити по новому, або піти у небуття...

Ігор Лубківський, для УП