Дещо про філософію ВР

А точніше, про філософію всієї української влади...

1 квітня, Верховна Рада так і не спромоглася зрушити з місця питання обрання міських голів у два тури. І тоді у виступах депутатів залунало: хоча б в обласних центрах вибори мають проходити у два тури! Хай там як в інших містах, а в обласних центрах – уже неодмінно!

8 квітня Верховна Рада із другої спроби схвалила закон про проведення місцевих виборів. При цьому питання двотурових виборів, хоча б для міст із понад 500 тисячами виборців, знов було відкладено. Виключення обіцяють зробити хіба що для столиці – і те, "у намірах", окремим законом.

А тепер візьмімо дані про чисельність населення міст України. І подивімося. Ужгород – 116 тисяч жителів, Луцьк – 215 тисяч, Тернопіль – 217 тисяч, Івано-Франківськ – 226 тисяч, Кіровоград – 234 тисячі.

І подивімося міста, яким не пощастило бути обласними центрами: Кривий Ріг – 656 тисяч, Маріуполь – 462 тисячі, Макіївка – 354 тисячі, Горлівка – 257 тисяч, Дніпродзержинськ – 242 тисячі, Кременчук – 226 тисяч, Біла Церква – 211 тисяч.

Ще дванадцять міст – Алчевськ, Бердянськ, Євпаторія, Кам'янець-Подільський, Керч, Краматорськ, Лисичанськ, Мелітополь, Нікополь, Павлоград, Сєвєродонецьк та Слов'янськ – мають чисельність населення понад 100 тисяч, а отже, за заведеною у світі класифікацією, належать до категорії великих міст; упритул до них наблизилися Бровари.

То поясніть мені, будь ласка: з якої причини й через які обставини жителі Ужгорода більше й сильніше потребували обрання мера у два тури, ніж жителі Кривого Рога? І чому наразі великі міста України взагалі позбавлені такої можливості?

Збагнути цю логіку самостійно я, коли чесно зізнатися, не можу.

Погляньмо на інший бік земної кулі.

Місто Нью-Йорк належить до штату Нью-Йорк. Столицею цього штату є місто Олбані. Друге за чисельністю населення місто США – Чикаго – належить до штату Іллінойс. Столицею Іллінойсу є місто Спрінгфілд.

Ані Нью-Йорк, ані Чикаго "обласними центрами" не є. Так само, як не є ними й інші найбільші міста Америки – Лос-Анджелес, Х'юстон, Філадельфія, Детройт, Даллас, Сан-Дієго. Не є столицями штатів ані оспіваний поетами Сан-Франциско, ані легендарний Лас-Вегас, ані улюблений нашими нуворишами Майамі. Але однаково Нью-Йорк – то Нью-Йорк, а от чи багато хто чув про Олбані?

Що таке, власне, обласний центр? Це місто, у якому перебувають керівні органи обласного рівня, – ото й усе.

За винятком цих кількох (ну, може, кількох десятків) будинків воно – таке саме місто, як і всі решта. Зі своїми жителями, далеко й далеко не всі з яких працюють в адміністративних установах. Зі своєю економікою, зі своєю інфраструктурою, зі своїми проблемами.

Так само, як Київ – то далеко не лише вулиці Банкова та Грушевського, так і будь-який обласний центр – то далеко й далеко не лише "присутствені місця" та кортежі обласних високопосадовців. І вже в будь-якому разі міських голів обласних центрів обиратимуть не обласні керівні органи й не для обласних керівних органів. А люди й для людей – такі самі люди, як і в інших містах.

Ані Конституція України, ані жоден інший закон не надає обласним центрам якогось особливого статусу, не вивищує їх над іншими містами. Є категорія міст обласного значення, а чи обласного підпорядкування, але лише в Тернопільській області єдиним таким містом є обласний центр. У Донецькій області таких міст 28, у Луганській – 14, у Дніпропетровській – 13, у Київській – 12, у Львівській – 9.

З огляду на це, усі пропозиції запровадити в обласних центрах чи столиці якусь особливу, відмінну від інших міст процедуру обрання міських голів, мають щонайменше дуже сумнівну конституційність.

Я навів один приклад, але їх, подібних, чимало: наші владоможці сповідують суто "ранжирне" ставлення до міст.

І таке ставлення влади транслюється суспільству й укорінюється в ньому, прищеплюється йому.

Хіба ж рідко можна зустріти, зокрема й у ЗМІ, визначення щодо населеного пункту: райцентр? Не місто, не селище, а саме райцентр? Але ж українське законодавство не містить такого типу населених пунктів, як райцентр! Райцентрами бувають і міста, і селища міського типу.

Київ, до речі, – теж райцентр, адміністративний центр Києво-Святошинського району Київської області. І Харків – райцентр, і Дніпропетровськ – райцентр.

Називати населений пункт не містом і не селищем, а райцентром – те саме, що називати людину за посадою, а не за ім'ям та прізвищем. Але саме так наші політики зазвичай роблять. А за ними – і ми.

Проблема ця не така дрібна, якою може видатися. Бо до чого призводить отаке оперування другорядними, похідними характеристиками населених пунктів? До неадекватності, коли потреби кожного міста визначаються не за його розмірами, економічним потенціалом тощо, а за місцем у табелі про ранги, адміністративним статусом, "крутизною". За щаблем в адміністративно-чиновній ієрархії.

Бо якби, скажімо, депутати вимагали двотурових виборів міських голів не для обласних центрів, а для найбільших міст країни – а не лише для Києва – це, попри так само сумнівну конституційність, було б бодай не позбавленим логіки. Реальної, а не адміністративно-чиновної, логіки, що оперує потребами та інтересами людей, а не "регіонів".

А що ж держава? А її, судячи з усього, владоможці уявляють як суто феодальну сукупність сеньйоратів та васалітетів. Або ЦК, обкомів та райкомів – обирайте, який набір із цих категорій вам більше до вподоби, однаково різниці між ними практично ніякої. Де немає місця рівності й рівноправності, де панує всеосяжна субординація.

Боюся, що за такого світогляду справжнього, а не імітаційного, місцевого самоврядування ми не побачимо ще дуже довго. Бо коли наші владоможці навіть міста шикують за ранжиром, стає зрозумілим: вони мислять категоріями всеосяжної владної вертикалі й іншої моделі державного керування уявити не можуть.

І ще боюся, що до суспільства наші політики ставляться так само – не як до об'єднання громадян, вільних і рівних, а як до сукупності сеньйорів та васалів, начальників та підлеглих, привілейованих та плебеїв.

Вони, політики, бачать в усіх нас посади, а не людей.

Борис Бахтєєв, спеціально для УП