Ліки від "Стокгольмського синдрому" сталінізму

"Сталінізм – це викривлення уявлень про життя й смерть, про людину, про сенс буття. Сталінізм – це психологія недогромадян. Сталінізм – це "суверенна охлократія", яка час від часу використовує інтелектуалів, як рабів режиму, влада посередності, яка комплексує через власну дріб'язковість і творить у якості компенсації власний міф". Анатолій Берштейн

Серед клінічних проявів такого явища, як сталінізм, у сучасному суспільстві особливо гострий дисонанс викликають його зовнішні прояви.

Що може подумати адекватна людина, коли бачить на вулицях українських міст підстаркуватих пенсіонерів із транспарантами, на яких можна прочитати різного роду гасла підтримки чи побачити зображення Сталіна? Яку реакцію може викликати ікона (!) із зображенням кривавого диктатора, усвідомлення питомої ваги наслідків злочинів якого можуть знищити психіку найбільш стійкого індивіда?

Після знецінення спадку Коби за часів Хрущова, а згодом Горбачова і Єльцина, усе змінилося. Цей спадок почав набирати вагу. Хтось почав нарощувати його, як золотовалютний запас, який скоріше варто назвати свинцевовалютним, згідно з тим, з якого металу робилися кулі, що опинялися в потилицях українців та репресованих інших національностей.

Почався реванш сталінізму – уособлення людиноненависництва, холоднокровного знищення величезної кількості людей, які сприймалися як біомаса.

Сьогодні продовжують знаходити масові поховання людей, з отворами від куль у потилицях – яскраве матеріальне свідчення "справедливості" більшовицького ладу. Людей, знищених без суду й слідства, здебільшого, через уявну підозру в нелояльності до режиму, який взагалі став однією з найбільших помилок історії, купою сміття, яку з України вже мали давно винести.

І сталося це в епічній героїчній боротьбі українського народу. Народу, який на стику вогняного пекла й крижаного моря вступив у священну боротьбу з убивцями, із кривавим режимом сучасного фашизму та клептократії в найбільш цинічному вигляді, із привидом сталінізму, який хотів повернутися, влаштувати кривавий реванш.

Сформувалося таке суспільне явище як неосталінізм – стара кривава пісня, переспівана під осучаснений акомпанемент. Маргінали переживають ейфорію від воскресіння культу Сталіна. Жодні доводи про голодомори, репресії, геноцид, військові злочини, масове фізичне знищення людей, депортації – не діють.

Абсурдно звучить теза, яка лунає з уст "пошановувачів" диктатора й суспільного ладу, сформованого за його кривавого правління, мовляв, потрібно "акуратніше" поводитися з минулим. Тобто, за цією логікою, до злочинів нацистів потрібно відноситися максимально агресивно, а до злочинів більшовизму "акуратно".

Відповідь чітка й до неможливого проста. Її дали в 2009 році. Це Резолюція "Возз'єднання розділеної Європи" від 3 липня 2009 року, що її прийнято Комітетом з демократії Парламентської асамблеї ОБСЄ, а також Резолюція "Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ в XXI столітті", прийнята Парламентською Асамблеєю ОБСЄ, якою 23 серпня названо Загальноєвропейським Днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму, як уособлень геноциду.

При цьому було засуджено героїзацію, у тому числі, публічних демонстрацій героїзації нацистського або сталінського минулого.

Офіційна кремлівська пропаганда визначила згадки про злочини більшовизму, як ознаку "поганого тону", а порушників одразу записала до когорти "фашистів". За схожою схемою відбувалася легітимізація більшовиків в Україні.

Режим Януковича так само намагався використати міф про "вєлікую пабєду" в Другій Світовій війні для власної легітимізації, ототожнюючи ПР із "визвалітєлямі".

Зараз ми спостерігаємо ще один болісний приклад тупої пропаганди й нагнітання антиукраїнської істерії під виглядом боротьби з фашизмом, який росіяни самі взяли на озброєння в Криму.

Кремлівська пропаганда відбілювала Сталіна також для легітимізації. Але це скоріше, легітимізація своїх майбутніх дій, спрямованих на збереження влади, новітніх політичних репресій, боротьбу з політичними конкурентами, територіальних претензій та військових агресій проти інших держав.

Агресія ж проти України грає більш багатогранну роль.

Вона слугує економічним інтересам Путіна і його режиму, задоволенням імперських амбіцій просякнутого ненавистю та шовінізмом суспільства, що є наслідком багаторічного промивання мізків та перетворення на ворога того, хто скоро мав повністю втратити можливість захищатися й стати легкою здобиччю.

Про хвороби режиму відомо. Але й суспільство теж потрібно лікувати. Процес цей уже почався, у першу чергу, завдяки Україні.

Неосталінізм має своє коріння. Щоб зрозуміти, як боротися із цим паразитом, потрібно заглянути в корінь проблеми, зрозуміти як воно влаштоване, чим живиться.

Дуже влучно свого часу про сталінізм висловилася Ненсі Адлер, яка охарактеризувала його як "травматичний зв'язок, інакше кажучи – "стокгольмський синдром" – психологічний процес, за якого примусова ізоляція, фізична загроза та інші форми стресу можуть вилитися в прив'язаність жертви до ката.

Учорашні жертви боялись залишитися самотніми. Із психологічної точки зору, такі люди ніколи не вийдуть із в'язниці. Вони всотали систему поглядів власних катів, звинувачують себе й продовжують прагнути безпеки, яку бачать, передусім, з началом – партією".

Характеристика достатньо точна, щоб взяти її за основу й досліджувати. Адже формування такого колективного психотипу заслуговує на особливу увагу.

Інтелектуали дійшли висновків, які допомагають визначити причини наростання серпасто-молоткастої ностальгії та активності, з якою вона підживлюється й штучно нагнітається, чому сприяла й колишня українська влада.

Сучасна українська держава не здобула перемог, якими можна було б пишатися українцям, тож для підтримання на певному рівні почуття гордості доводилося пропонувати пишатися перемогами минулими. Така схема майже безвідмовно діє в Росії, де цей процес наростання радянської ностальгії наразі дуже глибокий і продовжує прогресувати з подачі офіційного Кремля.

При цьому, у Януковича й ПР вибір впав на так звані "ідеологічні свята", породжені міфами радянського розливу, навколо яких будувалася й будується кремлівська ідеологічна доктрина.

Не вичавивши достатньо матеріальних ресурсів зі статистичної похибки власної жадоби, влада на честь численних "днів визволень" давала натовпу й хліба й видовищ. Пізніше почали обмежуватися видовищем, на кшталт концертів із піснями про Росію. Ближче ж до виборів, скоріш за все, планувався перехід уже до хліба, гречки, ковдр чи на що там ще вистачить фантазії.

В Україні ця ідеологічна доктрина тріщала по швах. Але, з огляду на те, скільки було зроблено, щоб відбити в громадян України бажання й здатність вивчати та аналізувати інформацію, яка є у вільному поширенні, і на її основі формувати об'єктивні висновки на противагу багаторічній діяльності радянської пропагандистської машини – навіть такі незграбні спроби давали певний результат.

У Росії, яка, судячи з усього вийшла на пік реваншу червоної диктатури з деякими поправками в проекції сьогоднішніх реалій, здоровий глузд знаходиться в особливо небезпечній зоні. А доводити щось стає просто небезпечно.

Серед осередків адекватності, помітним є ім'я російського історика, який народився в Севастополі, Віктора Правдюка. Так, йому належить вислів: "Повернення до Сталіна – повернення до важкої, а можливо невиліковної хвороби". Він неодноразово заявляв про те, що нацизм і більшовизм потрібно ставити в один ряд, що це людиноненависницькі садистські ідеології, а також нагадав невігласам, що фашизм і нацизм – це різні речі, окремі ідеології, різні режими. Натомість невігласи таврують його "фашизмом", як усіх критиків Сталіна, антирадянщиків.

Ще один симптом – нездатність розрізнити добро й зло. Якщо ми знаємо людину як кровожерливого вбивцю, то нас не хвилює те, що вона збудувала завод чи заклала скверик. Що там казати про тирана, який згубив мільйони людей?

Власна самоповага українців не може дозволити розвиватися хворобі під назвою неосталінізм. Адже її природа сама по собі полягає в запереченні права українців на життя.

Часто виникає запитання: якщо нацизм та більшовизм – це тотожне зло, то чому зараз у Німеччині не відбуваються такі процеси? Адже якщо ці ідеології такі схожі, чому реванш однієї має інші ознаки й у певних країнах стає більш заразним?

Справа в тому, що за дванадцять років правління Гітлера не сформувалося повністю жодного покоління. Натомість у країнах, які пережили 70 років московсько-більшовицької окупації в киплячій смолі війн, політичних репресій та геноциду перетравилося кілька поколінь.

За цей період і сформувався масовий "Стокгольмський синдром".

У багатьох жертв, які вийшли живими з того пекла, сформувалася хвороблива прив'язаність до свого ката, ката батьків, дідів, прадідів, які передали цю хворобу на ментальному, генетичному рівні, вона врізалася, вживилася в кору головного й навіть кісткового мозку.

Ця хвороба дуже небезпечна й досі несе загрозу нам. Протягом останніх років вона пускала метастази й вражала суспільний мозок, розвиваючись у тепличних умовах, які їй забезпечили злочинці у владі, які намагалися триматися на затхлій спадщині совка...

*   *   *

Основні тези цієї статті готувалися восени 2013 року. Вона була покликана поставити питання та знайти на них відповіді. Питання – як боротися із цією заразою, викоренити її із суспільної свідомості, припинити її згубний вплив на нашу державу?

Відповідь на них дав український народ, який здійснив значний еволюційний ривок, котрий виявився несумісним із життям неосталінізму в сучасній Україні.

Національна революція гідності звела демона, який почав підіймати голову на маргінес. Демона, який посилював процес ерозії Соборності держави поряд зі штучно нав'язаними ідеями розколу України за мовними, національними й електоральними ознаками. Про цей подвиг уже написано багато сторінок і незрівнянно більше буде написано. Він уже обростає легендами, він породив новітні державні міфи, які є важливим елементом національної ідеї, пам'яті та пропаганди в позитивному її розумінні.

"Народ жорстоко мстить тим, хто відбирає в нього свободу", – стверджував Нікколо Макіавеллі. Український народ виявився більш благородним і не став влаштовувати самосуд, навіть попри все те, чого довелося натерпітися.

Українці зрозуміли й довели, що можна.

Можна перемогти суперника, який здається непереможним, повірити в себе й у людей у принципі, ламати стереотипи й здолати будь-яку перепону.

Зрозуміли, що наша національно-визвольна боротьба не просто праведна. Вона є тим світлом, на яке в безпросвітній темряві будуть орієнтуватися інші, мільйони інших по всьому світу й в усі часи.

Ніхто в сучасному світі так благородно та самовіддано не захищав свою державу, свою гідність. Ніде батьки так не захищали чужих побитих дітей, ніде вони так не захищали їх як своїх. Ніхто так красномовно й велично не демонстрував жалюгідність тих, хто з неприхованою зневагою ставиться до людей, які здатні побороти свій страх, витягти себе за волосся з багна приниження, рабства, споживацтва, забути про виправдання й самотужки будувати своє майбутнє, підкорювати собі свою долю й своїми вчинками давати приклад для наслідування цілим поколінням.

Це приклад і послання для всіх народів, які провели десятки років у тюрмі народів під назвою СРСР.

Це і є ліки.

Як і інтелект, здатний розпізнати, викрити й відкинути пропаганду брехні та ворожнечі, здатність повстати проти ката є панацеєю від "Стокгольмського синдрому" сталінізму, вакциною від вірусу, який розносять раби, які так агресивно захищають свої кайдани.

Це ще не кінець. Терапія триває. Попереду нові виклики. Ще серйозніші.

Важче буде зламати пекельне коло історії, яке повторюється, щоразу відправляючи нас у пітьму, у якій ми знову й знову мусимо набиратися сил, щоб вийти на світло й там же залишитися.

Цього разу нам доводиться йти в авангарді у всього світу, без перебільшення. Але й оглядатися нема на кого й рівнятися теж.

Рівнятися мають на нас. І від нас залежить, чи переможемо таки цього разу.

Олександр Солонько, спеціально для УП