Ломка ідентифікацій
Майдан і контрмайдан, як агресія Кремля, суттєво змінили ціннісні вподобання українців і порушили традиційну орієнтацію на російську культуру. Назавжди?
Брутальна агресія російської держави щодо України, яку з ентузіазмом сприйняв не тільки простий люд, а й тамтешня еліта, несподівано актуалізувала сакраментальне питання: а чи мала Росія взагалі велику культуру, чим повсякчас пишається?
Про яка культуру можна говорити, коли народ у масі своїй – 88% – схвалює анексію Криму, а 74% підтримують агресію своєї держави в разі початку війни проти братньої країни й братнього народу в час його найслабкішого стану?! Адже це, власне, і характеризує моральний і культурний стан російського суспільства.
Російська академія наук нещодавно констатувала: "Порівняльне дослідження показує, що з точки зору агресії, грубощів і ненависті до свого оточення росіяни займають перше місце в світі принаймні в Європі".
Російська політична еліта назвала висновки РАН вигадками. Але пан Путін негайно підтвердив сумний присуд академічних учених воєнним походом до України. І цим поставив остаточну крапку в дискусії про "феномен російської культури", якого насправді ніколи й не існувало.
Існував міф про велику нібито культуру, вигаданий і нав'язаний імперською пропагандистською машиною. Але цей міф репрезентувало у світі лише справді високе російське мистецтво – щоправда, творене представниками всіх етносів, котрі входили в цю імперію. Зокрема, за визнанням самих росіян, велику російську "сострадательную" літературу як явище світової культури заснував українець Микола Гоголь. До речі, і російська наука пішла із професорів Києво-Могилянської академії, ледь не насильно переселених із Києва до Москви та Петербурга у 18-му столітті.
Але цієї великої "сострадательной" російської літератури вже давно не існує. Це вже факт історії 19-го й початку 20-го століття. Усе інше – експлуатація образу, до чого за нав'язаною традицією досі частенько вдається українська інтелігенція, визначаючи таким чином свою вторинність.
Принаймні, використання російської мови громадянами України, які при цьому добре знають українську, реальне підтвердження усталеної внутрішньої орієнтація на культурну вторинність. Якщо врахувати, що в Білокам'яній давно вже все спить – вільна думка, художні пошуки, підмінені комерційним успіхом, навіть знаменита російська школа балету перебуває в критичному стані – то російська культурна орієнтація народів Російської імперії колись таки мала бути зупинена.
І намагаються зупинити цей жахливий для українців процес самі росіяни. Власними титанічними зусиллями. А очолив цей рух за остаточний розрив культурної пуповини пан Путін. Як і належить креативному вождю.
Звичайно, як не старається Володимир Володимирович, але навіть йому не вдасться остаточно з донеччан і луганчан ураз зробити українців. Більше того, схоже, навіть киян він не примусить масово заговорити українською й орієнтуватися на власні культурні й духовні джерела.
Та все ж віддамо належне настирності й наполегливим старанням російського царя та його слухняної братії. Будь вони м'якшими, толерантнішими й хитрішими, то незабаром українці б догнали й перегнали білорусів і остаточно б відмовилися від власної етнічної ідентифікації.
А так – навчилися вже всі кричати українською "Слава Україні!", співати хором гімн держави і розмахувати жовто-блакитними прапорами. А як гарно в 60-тисячному виконанні на Центральному київському стадіоні звучить ну ду-уже креативна пісня всього із двох слів, присвячена Володимиру Путіну!..
Останнім часом у відповідь відвертій і цинічній російській агресії набирає обертів в Україні бойкот російських товарів. Одним словом, побутовий рівень розмежування з усім російським уже майже подоланий.
А от культурний код, який починається з мови – це значно складніше.
Але починається все якраз із побутового рівня. А потім усе залежить від того, як держава підтримає.
Тобто, якщо ця держава найбездарнішим чином проводить антитерористичну операцію проти відвертих бандитів, котрі на очах у всієї країни збиткуються над національними й державними символами, встановлюючи скрізь, де тільки можна триколори – то який може бути результат?
Скільки ще треба терористам замучити й убити українських патріотів, щоб пани Турчинов і Яценюк оговталися від переляку й дали команду захистити людей і їхні переконання?
Якщо ця нова влада українських демократів не спроможна впоратися з кількома десятками чи навіть сотнями примітивних люмпен-бовдурів, хай навіть і озброєних автоматами, то цим вона компрометує не тільки себе як владу, а саме як українську владу, котра не здатну навести елементарний порядок.
Що вже й говорити про успішні реформи й побудову суспільства справедливості й достатку? Хто повірить у віддалену перспективу, коли вчорашні лідери Майдану не можуть впродовж уже двох місяців забезпечити елементарний порядок?!
Країна готова до змін. Українці готові стати українцями, патріотами своєї країни. І це помітно не тільки в Києві чи Черкасах, Чернігові й Житомирі. Про це кричить уже Миколаїв і Херсон. Про таку можливість усе гучніше нагадують Одеса й Харків. Це цілком вірогідно в Донецьку й Луганську. Останні дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, зафіксували, як хитнулася буквально останнім часом країна до самоідентифікації.
Але коли громадяни молодої країни бачать, що нові керманичі не дуже зацікавлені й зовсім не поспішають із корінними реформами, що здатні демонтувати олігархат, модернізувати економіку й суспільні інститути, не дуже поспішають із демонтажем корупційної системи – вони не поспішатимуть і з ідентифікацією.
Вони не поспішатимуть ставати українцями, озираючись у різні боки.
І тут виникає питання: чи може настільки неуспішна держава, котра чергове знаходиться на грані краху, сприяти подальшій самоідентифікації своїх громадян?! Питання риторичне. Але ж і влада тоді приречена.
І ніякі підшкірні запаси, котрі нині деінде вже почали заготовлюватися, не врятують її від краху. І не тільки фінансового. А й людського – морального й етичного. Досвід команд Віктора Ющенка та Віктора Януковича тому наочне підтвердження.
...Щось цього разу дуже швидко наближається третій Майдан. Вам не здається?
Може, тому що за останній час українців побільшало? І то не біда, що говорять вони російською. Головне, щоб відчували себе українцями, які свободу сприймають як принцип.
Чи не так?
Віктор Мороз, спеціально для УП
