Що вбило бандерівця Максима Чайку?..
Відкритий лист Савіку Шустеру
Шановний Савіку! 17 квітня минає п'ять років, як в Одесі було вбито студента Максима Чайку. Подія, яка схвилювала було громадськість, поступово забулася.
Проте я досі пам'ятаю Вашу телепередачу, у якій ішлося про вбивство Максима. Передача протікала важко, бо складним виявилося Ваше запитання: "Україна для українців" – це патріотизм, націоналізм чи нацизм?"
П'ять років немає Максима Чайки. Казали, що втік до Росії його вбивця. Проте не втекла сама проблема.
Аби зі свого боку спробувати долучитися до аналізу теми, нагадаю Вам, шановний Савіку, що гасло "Україна для українців" було вперше обґрунтовано теоретиком українського націоналізму Миколою Міхновським трохи більше ста років тому. Воно означало, що українці повинні мати власну державу й вийти зі складу всіх імперій, насамперед із російської – цієї, за влучним визначенням Володимира Леніна, тюрми народів.
Якщо Міхновський і робив якісь закиди в бік інших народів, він мав на увазі, що українці не повинні зазнавати гноблення з їхнього боку. Ось що він писав: "Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас." І далі: "Україна – для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів".
Міхновський не мав на увазі виганяти з України москалів через те, що вони москалі – а через те що вони гнобителі. Придивіться уважніше, як він пише: "Се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас".
Гасло Міхновського було викликане саме тим, що українці в ті часи зазнавали соціального й національного гніту. Нині існування самостійної української держави мало б призвести до втрати актуальності подібних гасел. Давно мали би перестати існувати як явище самі українські націоналісти.
Тоді чому знову актуалізується проблема українського націоналізму?
Чому всіх тих, кого раніше називали націоналістами, тепер обзивають бандерівцями й фашистами?
Спочатку, Савіку, уточнімо вжиті Вами терміни.
Патріотизм, за всіма словниками, це любов до своєї батьківщини й відданість своєму народові й вітчизні. Націоналізм – це активна національна свідомість і політика захисту інтересів своєї нації. У нас, наприклад, партія "Свобода" із гордістю називає себе націоналістичною, бо захищає інтереси українців. Принагідно уточнімо, що нація є форма історичної спільності людей, що об'єднані між собою мовою, територією, культурою, ментальністю.
Слово нацизм є скороченням від німецького слова Nazionalsozialismus. Коли європейські політики вживають слово "нацизм", вони конче пов'язують його з гітлерівською ідеологією войовничого шовінізму. Останній є політикою й практикою національної винятковості й розпалювання міжнаціональної нетерпимості й ненависті.
Усі члени українських національно-патріотичних партій і громадських організацій визначають себе українськими патріотами й українськими націоналістами, бо ці поняття важко роз'єднати: неможливо бути національно свідомим українцем і не бути патріотом України.
Звичайно, можна любити Україну, не маючи активної національної свідомості. Проте неможливо бути українським націоналістом, не будучи патріотом України.
У цьому сенсі Україна є дещо унікальною державою.
Адже є чимало в Україні українців, що вважають себе патріотами України, але українською мовою спілкуватися поміж собою не хочуть. А є й такі, що носять українські прізвища, а все українське на дух не переносять. Таких у націоналістичних середовищах називають перевертнями чи манкуртами.
Звичайно ж, вони є витвором тривалої політики й практики асиміляції українців під росіян. За триста років системної русифікації на землях, що були окуповані російською імперією, частина українського етносу перейшла в дещо інший етнічний стан. Вони втратили конкретну національну ідентичність та в більшості своїй є людом денаціоналізованим.
На теренах західних регіонів України "визволителі" постійно мінялися. Кого там тільки не було: поляки, росіяни, знову поляки, румуни, австрійці, мадяри, знову росіяни, німці, знову росіяни. Кожен викорінював тут українську національну свідомість і українську мову під себе. Це загартовувало тут український національний дух, у зв'язку із чим тут нині переважає український націонал-патріотизм.
У політичній практиці це відзеркалюється на результатах виборів. Вони на Заході й Сході завжди є прямо протилежними, бо люди в Україні досі голосують не за класовими чи соціальними критеріями – а за національно-регіональними.
Так само це відбивається нині на різному ставленні українців і денаціоналізованого люду до перемоги революційного Майдану, який повалив ненависну владу, здавалось би, непереможного донецького кримінального клану.
Проте не етнічна строкатість українства є причиною нинішньої політичної кризи й сепаратистських акцій у Донбасі.
В Україні існують впливові політики й організовані політичні сили, які бачать Україну державою одночасно й українською, і російською. Ідеологи цієї концепції вважають, що російська нація є в Україні державотворчою, а тому все російське повинно мати рівні права з українським. Термін "титульна нація" сприймається ними з лютою ненавистю.
Наші комуністи, які є затятими прихильниками приєднання України до Росії, принципово не вимовляють термін "український народ", а вживають словосполучення "народ Украины". Цим вони хочуть сказати, що Україна є державою не лише українців, а й росіян.
Ось чому, шановний Савіку, у незалежній Україні досі існує український націоналізм.
Адже націоналізм і націоналісти є лише там, де є переваги в правах якоїсь нації й утиски однієї нації іншою. Уже давно, наприклад, немає – хоча колись він був – польського націоналізму, бо поляків ніхто не утискує в польській державі. У поляків залишився лише їхній польський гонор.
А в українській державі реальності інші.
Хоча наша держава називається Україною, і хоча в ній частка українців становлять біля 80%, але на Україну вона мало схожа.
Націоналісти змушені чинити опір русифікації українців, вимагають для українців українських шкіл, газет, книжок, кіно й усього іншого українського. А оскільки вони цього вимагають наполегливо й уже упродовж двадцяти двох років, то російські націоналісти стали обзивати їх фашистами.
Оборону національних прав українців в Україні вони вважають наступом на права "рускоязичного насєлєнія".
Їх дратують вимоги відродити знищене українське кіно, збільшити питому вагу українськомовної преси, загальний тираж якої становить в Україні всього 18%. Їх лякає вимога відкривати українські школи для українців у зросійщених містах, у яких українці за останнім переписом населення становлять більшість.
Тут, шановний Савіку, ми наблизилися до мовної проблеми. Чому вона залишається в нас такою конфронтаційною?
Мова є основним кодом і ознакою нації. Без мови немає нації. Для того щоб людину національно розкодувати, потрібно нав'язати їй чужу мову. Оскільки системна русифікація українців тривала протягом трьох століть, вона не могла не привести до конкретних результатів.
Їх Ви, Савіку, виразно чуєте й бачите в столиці України та в інших її містах, розташованих на теренах, що колись входили до складу російської імперії. Тут ви рідко почуєте українську мову. Вам доводилося чути арію Івана Карася з опери "Запорожець за Дунаєм"? Він співав: "Тепер я турок – не козак! І як воно случилось так, що в турка я перевернувся?"
Я до того хилю, що якби півднем України колись заволоділа Османська імперія й турки протрималися б там триста років, то нинішні одеські сепаратисти вимагали б приєднання Одеси й Ізмаїла до Туреччини чи принаймні проголошення там турецької мови другою державною.
Українські націоналісти нагадуватимуть про себе доти, доки триватиме русифікація українців.
Український націоналізм як явище буде існувати доти, доки в Луганську, де живе третина українців, буде лише одна українська школа, доки в Україні загальний тираж російськомовної преси становитиме 90%, доки в новорічну ніч майже всі українські телеканали транслюватимуть новорічні концерти з Москви, доки в українських університетах українським студентам викладачі з українськими прізвищами викладатимуть російською мовою. Націоналісти в Україні будуть доти, доки телеканал "Україна" зухвало ігноруватиме українську культуру й пропагуватиме лише російське кіно й московських артистів.
Українські націоналісти, Савіку, відкидають будь-які звинувачення в шовінізмі й тим більше у фашизмі.
Адже вони не проповідують винятковість своєї нації. Вони лише вимагають дотримання гуманітарних і мовних прав українців в Україні. Вони навіть часто говорять про те, що українська нація ще перебуває на етапі формування, що вона страждає меншовартістю.
Тим не менше, вороги української нації знову нав'язують ідею державності російської мови в Україні. Їхня мета очевидна: легітимізувати русифікацію українців, зупинити українське національне відродження, не дати сформуватися єдиній українській нації на основі єдиної державної мови, протиставити волинян і галичан українцям з інших частин України та розколоти в такий спосіб українську націю на дві нації.
Українці знають приказку, що починається словами "пусти свиню під стіл". Якщо "рускій язик" стане другим державним, то через два роки він буде першим, а через п'ять років єдиним державним.
Адже російські шовіністи вже знищили сотні мов на теренах своєї федерації. Тепер вони вимагають зробити федерацією Україну.
Українські націоналісти хочуть збудувати Україну як державу українців зі справжньою, а не паперовою державністю української мови. Українські націоналісти не воюють із російською мовою. Вони всі нею добре володіють. Вони захищають свою мову від агресії російської мови.
Боюся втомити Вас, Савіку, але мушу ще зачепити питання про бандерівців, якими нині страхають українців на сході України.
Бандерівцем був мій батько, якого за рішенням німецького суду в травні 1943 року розстріляла польська поліція за спробу створення підпільної радіостанції УПА.
Бандерівцями були дев'ятнадцять моїх односельчан, які загинули в боях з енкаведистами та польськими шовіністами. Це були прості сільські парубки, що у воєнні часи взяли в руки зброю, щоб боротися за самостійну Україну проти поляків, німців і "совєтів". Я багатьох із них пам'ятаю, бо вони приходили до нас вечеряти.
Бандерівцями були їхні батьки, яких вивезли до Сибіру й вони там загинули.
Бандерівкою була моя мати, яка відсиділа десять років у концтаборі в Норильську за те, що готувала бандерівцям вечерю.
Я всім їм поставив у селі пам'ятник, який назвав "Односельчанам, що віддали життя за самостійну Україну".
Отже, бандерівці – це українці, які своїми вчинками й подвигами відстоюють самостійність Української держави, і які хочуть, щоб вона була саме українською, а не російсько-українською.
З мого до Вас листа, шановний Савіку, випливає, що Максима Чайку як українського активіста можна сміливо зарахувати до бандерівців.
Та що не так важливо, хто саме його вбив – а що його вбило.
Максима Чайку вбив російський шовінізм.
Юрій Гнаткевич, спеціально для УП
