Про залізний закон олігархії в Україні

У 1911 році італійський соціолог Роберт Міхельс сформулював "Залізний закон олігархії", який став одним із фундаментальних у політичній науці.

Ефективне управління державою потребує виокремлення частини керівної меншості, яка забезпечує процеси підготовки, ухвалення державних рішень та формує державну політику. Ця меншість із часом виходить з-під контролю суспільства, відривається від інших послідовників і підпорядковує політику власним інтересам.

Усі форми соціальної організації суспільства, починаючи від держави, політичних партій і закінчуючи дрібними спільнотами індивідів вироджуються у владу небагатьох обраних – олігархію.

Прагнення до олігархії та збереження її панівного становища – це життєвий інстинкт політичної еліти не тільки в Україні, але й демократичних країнах Європи та Північної Америки.

Але усталені демократії виставляють жорсткі обмеження та санкції для тих державних службовців та політиків, котрі використовують владні повноваження для свого збагачення. Там ефективно працюють антикорупційні органи, існують суспільний осуд та правові санкції, сильні традиції політичної культури.

Стримуючим фактором "олігархізації" виступає позапартійний принцип формування апарату державної служби. Державний чиновник – це службовець, який представляє всю державу, служить в інтересах громади, а не партії. Якщо ти працюєш державним службовцем – здай партквиток і працюй на благо держави, а не на імідж своєї політичної сили. Неприпустимо, аби посади в державному апараті формувалися за принципами партійних квот.

В українських реаліях політична олігархія тривалий час ігнорувалася суспільством.

Чому в нас погані дороги, занедбана інфраструктура, низька тривалість життя, погана медицина й слабка освіта? Потурання владі та пасивність громадян у відстоюванні власних інтересів призвели до такого стану речей.

Залізний закон олігархічних тенденцій продовжує працювати, навіть незважаючи на суспільні спроби мінімізувати його вплив на державний апарат та якість державної політики.

Довгий час партійний і державний апарат у Радянському Союзі були нерозривними, тоді роль олігархії відігравала партійна номенклатура. Колишні провідники комуністичних ідей, ударники комсомольського руху, випускники вищих партійних шкіл та решта "апаратників" стали керівною елітою періоду незалежності України.

Рання номенклатура періоду Леоніда Кравчука зналася в роботі державної системи, мала досвід керування підприємствами та користувалася широкими інтелектуальними мережами, котрі були вибудувані за часів СРСР. Крім можливості розбудовувати молоду державу, державні мужі скерували всі потуги на власне економічне збагачення.

Після перемоги Леоніда Кучми на дострокових виборах 1994 року, змінилися принципи циркуляції еліт, а їхній курс на олігархізацію став ще більш очевидним.

З тих пір в Україні почали формуватися потужні регіональні еліти, котрі були підкріплені великими фінансовими ресурсами й політичними амбіціями.

Кінець 90-х років вважають періодом боротьби за ресурси й політичний вплив, результатами чого стала поява фінансово-промислових груп. Найпотужнішими серед них була Донецька група, Харківська та Київська групи, а також Дніпропетровський конгломерат. Кожне із цих об'єднань мало депутатські групи та фракції в парламенті, котрі лобіювали свої бізнесові інтереси та боролися за можливість впливу.

Великим соціальним та політичним зрушенням була Помаранчева революція в 2004 році, на чолі якої стали контр-еліти під проводом Ющенка та Тимошенко. Одними з головних революційних гасел були "Бандитам тюрми" та "Закон один для всіх".

Великі суспільні сподівання не були виправдані.

Перед законом усі були рівні – однак перед обличчям Феміди поставали "рівніші" громадяни. Контр-еліта активно інкорпорувала в себе представників кучмізму, а тим часом "любі друзі" вирішували свої питання.

Втрата довіри помаранчевих лідерів перед суспільством призвела до реваншу Віктора Януковича в 2010 році.

Головний регіонал України йшов на кампанію з гаслом "Почую кожного громадянина". На противагу суспільному діалогу, Янукович дав добро для розвитку "сімейного бізнесу" та близьких людей, що її обслуговували. Темпи корупції та "покращення" у всіх сферах суспільного життя досягли критичної точки.

Суспільство вимагало контролю та підзвітності від правлячої еліти, і головним стало гасло – "служіння для народу".

Відсутність політичної волі в Януковича щодо підписання угоди про Асоціацію з ЄС вивела на вулиці столиці студентів, прихильників євроінтеграції, а після їхнього побиття – і решту громадян. Євромайдан оголосив про початок побудови нової країни рівних можливостей, у якій не буде корупції, продажних судів та міліціонерів, "місцевих князьків".

Здавалося, що чи не вперше людина з каменюкою може чинити вплив на прийняття державних рішень, контролювати кадрові призначення, нехай і поверхнево.

Перші місяці уряду Арсенія Яценюка засвідчили: залізний закон оліграхії діє далі. Нова влада, яка отримала кредит довіри та урядові портфелі, не слухає тих, хто дав їм можливість прийти до владних кабінетів.

На жаль, влада знову швидко закрила всі соціальні ліфти для молодих фахівців, які хотіли працювати на Україну, навіть на волонтерських засадах. Випускники вітчизняних та закордонних університетів виявилися непотрібними уряду.

"Політичний хабар" у вигляді посад окремим лідерам Євромайдану Дмитру Булатову, Тетяні Чорновіл, Вікторії Сюмар, Євгену Нищуку – лише прикриття новопризначеної влади.

Правлячий політичний клас і надалі рухається в сторону олігархізації.

Призначення голів обласних та державних адміністрацій, представників інших органів центральної влади відбувається в межах трикутника "політична партія – фінансово-промислова група – "любі друзі".

Як бачимо, громадянське суспільство знову випало із цього списку.

І схоже, що відкрита система рекрутування еліт так і не змінила закриту "систему гільдій", де продовжує працювати золоте правило "патрон-клієнт".

Невже знову потрібна каменюка?..

Анатолій Октисюк, старший аналітик, Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД), спеціально для УП