Пульс історії. Український варіант

Наразі чимало нас перебувають в розгубленості. Що далі? Що буде з нашою країною? Насправді все більш-менш відомо – історія та соціологія дають певні підказки.

Ніхто не буде заперечувати, що в Україні відбулась справжня революція. Велика частина суспільства не бажала існування цієї влади і силою її усунула. Це факт. І в історії людства ми далеко не перші здійснили подібну революцію.

Та ж сама французька революція 1789-го, російська "буржуазна" революція лютого 1917-го, німецька 1918-го, іспанська 1931-го і так далі. В цих випадках історія в багато чому повторювалась, адже суспільні механізми та природа народних революцій подібна.

Спочатку – руйнування старого ладу і тотальний хаос. На "революційній" хвилі до влади приходять лідери, які не здатні втримати ситуацію і впорядкувати безлад. Зазвичай, це "теоретики", "ідеалісти".

Після того наступає ще глибша криза – суспільство впадає в певне психологічне розчарування, розгубленість та озлобленість. Тоді з’являється попит на сильного, часто військового лідера – вождя.

Красиві революційні ідеї зазвичай відкладаються до кращих часів, бо на перший план виступає ідея виживання нації. Довкола цієї ідеї лідер гуртує народ та виводить з хаосу країну, при цьому будуючи політичну систему, яка мало схожа на демократію.

Часто таке об’єднання народу та обґрунтування необхідності часткової відмови від демократії спирається на страх перед загрозою агресій з боку сусідніх держав.

Приблизно так у французів з’явився Наполеон, у росіян – Ленін, у німців – Гітлер, у іспанців Франко.

Всі силові системи збудовані в цей період є певною реакцією на ситуацію хаосу, зовнішніх загроз, розчарування "народними" непрофесійними або нерішучими урядами.

На певний час такі системи спрацьовують, доки нація не прийде в себе від усіх психологічних потрясінь, викликаних зовнішньою загрозою, радикальною зміною політичного та соціального укладу, тощо.

Та люди не можуть постійно перебувати у наїжаченому проти внутрішніх та зовнішніх ворогів стані, і наступає момент, коли народ змінює постреволюційні диктатури на щось стабільніше, спокійніше та керованіше.

Під час революційного хаосу і правління революціонерів чимало країн, до складу яких входили території, де жили чужі народи, або власний народ не становив переконливу більшість, втрачали ці території.

Багато з того, що відбувається в Україні нагадує вище описане.

На хвилі революції до вищої влади прийшли економісти, юристи та інші інтелектуали, але не вожді рівня Володимира Великого та Богдана Хмельницького.

Тож, вірогідно, матимемо ще одного вождя, який, за логікою "пульсу історії", буде спиратись на силові структури, "залізною рукою" приборкає сепаратизм, убезпечить країну від російської загрози, переламає хребет "русскому міру" і забезпечить українську державницьку орієнтацію русифікованих Півдня і Сходу.

Тоді можливим є нищівний розкол УПЦ Московського патріархату та довгоочікуване об’єднання українських церков в домінуючу релігійну силу.

Новий лідер теоретично може підняти здатність до самозахисту, а відтак життєспроможность української нації на максимально можливий рівень. Цьому сприятиме і недружня політика Росії.

Хоча, безумовно, Україна має свою специфічну ситуацію. Бо, приміром, Порошенко не схожий ані на Наполеона, ані на Леніна. Навпаки, є небезпека, що цей бізнесмен-олігарх оточить себе олігархічним колом та буде боротися за сферу економічного і політичного впливу з іншими політичними бізнес-угрупуваннями.

Такий розвиток ймовірний ще й тому, що суспільство фактично не знає ідеологічного підґрунтя Порошенка. Та чи є воно?

Втім, навіть за такої "осєчки", це не критично. Головне, що нація почала жити державним життям, а пульс зробить свою справу.

Тут важливо розуміти ще один український нюанс. Фактично до 2014 року нація не діяла. Тобто не наповнювала своєю енергією процес державотворення, як пишуть в Інституті стратегічних досліджень, не зміцнювала політичну конструкцію держави Україна.

Це була територія, яку в свій час відміряли в Москві як частину території СРСР, та на якій населення безперспективно шукало сенс ненаціонального існування.

Факти незаперечні. У 1991 році українців, які розуміли сенс цього терміну інакше, аніж його нав’язували Царська імперія та СРСР, серед населення УРСР було не більше 30%. Власне, це сумарний відсоток тих, хто голосував 1991 року за Чорновола, Юхновського та Лук’яненка.

Поступово ця доля росла, в тому числі, завдяки Кучмі, який виявився за низкою параметрів все ж проукраїнським авторитаристом.

Під час Помаранчевої революції нація вперше вийшла на арену новітньої історії, претендуючи на державу не як "умовну територію з умовним населенням", а як на національно визначену і ідейно спрямовану політичну конструкцію українського народу.

Втім, це був передчасний вихід. Реально на 2004 рік свідомі українці складали лише 40-43%. Але тоді, завдяки картинці протистояння Ющенка і Януковича та Помаранчевій революції українцям вдалось мобілізувати на свій бік так зване політично-національне "болото" – близько 8-10% населення країни. Так Україна стала державою.

Та, як це вже бувало в нашій історії, отримали її не цілком усвідомлено, дуже романтично та інфантильно.

Цей перший вихід українців на сцену новітньої історії відповідно викликав першу відкриту протидію "русского міра" на території України. І вже у 2006-2008 роках він доволі недвозначно натякнув, що на Сході та Півдні України буде чинити опір будь-яким проявам українськості – мові, правдивій історії, процесу державотворення.

Так були ухвалені рішення щодо розвитку російської мови, відбулося оголошення низки областей "поза НАТО", в Одесі та Севастополі встановили пам’ятники Катерині ІІ, знесли пам’ятник УПА в Харкові, тощо.

Тим не менш, в силу об’єктивних причин відсоток українців на території України зростав. За підрахунками, які спираються на результати виборів та враховуючи тенденції нерівномірного зменшення населення України, цей ріст становив приблизно 1% на рік.

У 2010 році частка українців сягнула 45-46%, що показують результати голосування за Тимошенко на президентських виборах. Але на цей раз "русскому міру" вдалось мобілізувати  на свій бік "болото". І українці не втримали державу.

На початок 2014 року відсоток українців сягнув приблизно 49%. Цю цифру фіксує чимало досліджень. Наприклад, компанія GfK Ukraine в березневому соцопитуванні зафіксувала, що саме такий відсоток людей підтримує зміну влади.

За такої ситуації, навіть мобілізація "болота" вже не давала "русскому міру" переконливих шансів. Українці вдруге вийшли на арену новітньої історії, взявши силою державу в свої руки.

При цьому, як і диктує "пульс історії", від території України відокремилась частина, яка була українською лише формально. З’явилась загроза російського вторгнення на інші території.

Але ці чинники можуть позитивно зіграти на мобілізацію українців та на появу сильного лідера-державця.

Втрата Криму, населення якого навряд чи можна назвати носієм ідеї української державності, а це приблизно 1 мільйон 850 тисяч виборців, з яких, відповідно до результатів виборів, приблизно 80% прихильники "русского міра", автоматично збільшує частину українців на території решти України з 49% до приблизно 52-53%.

Зовнішня російська загроза не може помітно збільшити цей відсоток, але вона психологічно кристалізує ці 52-53% та схиляє цю частку до вжиття дієвіших заходів для самозахисту.

Звідси і попит на сильного лідера, і зростання прихильників вступу держави до НАТО до 44%, згідно вже згаданого опитування Gfk Ukraine.

"Русскій мір" в Україні стиснувся приблизно до 38-40%. Близько 8-10% традиційно займає "болото".

За таких умов нація очевидно виживе і нарешті наповнить державу національною ідеєю. Можливо, на меншій території. Вірогідно, на нас ще чекають "недемократичні віяння"… Але це все лише проблеми росту нації, а не ознаки її деградації. Нарешті. Тож, все буде гаразд.

Станіслав Біличенко, політолог, для УП