Правосуддя в Україні повинно функціонувати для людей
Основою конституційного ладу будь-якої правової держави є справедливий та незалежний суд.
Свідомо не заперечую обґрунтовану необхідність проведення судової реформи в Україні 2010 року, адже для цього були дійсно наявні об’єктивні чинники.
Не останню роль в потребі реформування третьої гілки влади в Україні відіграли рекомендації міжнародних інституцій, спрямовані на приведення судової системи України у відповідність до міжнародних стандартів.
Разом з тим, Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (далі – Закон), із прийняттям якого пов’язують початок судової реформи, було підготовлено у прискореному темпі та прийнято Верховною Радою України 7 липня 2010 року без попередніх широких обговорень і, головне, без врахування зауважень Європейської комісії "За демократію через право" (Венеціанської Комісії), але із чітким прописаним механізмом узурпації судової влади та її підконтрольності Адміністрації Президента України за авторства А.Портнова.
З одного боку, низка положень Закону, що стосуються, зокрема, запровадження в усіх судах загальної юрисдикції автоматизованої системи документообігу та розподілу справ, статусу Державної судової адміністрації, ліквідації військових судів є прогресивними.
З іншого ж боку, Закон містить низку положень, які не тільки не забезпечують незалежність суду і суддів, а й розширюють можливості для політичного та іншого впливу на них. Залишається невирішеним питання прозорості процедури добору кандидатів на посаду судді вперше.
При цьому, неупереджене правосуддя із чітким визначенням неполітичних важелів впливу на дисциплінарні проступки судді, а також загальновизнані стандарти обсягу повноважень судів є обов’язковими умовами розвитку незалежної європейської правової держави.
Загальновідомим є той факт, що із приходом до влади Януковича і Ко. рівень ефективності правосуддя в Україні, незалежності та справедливості судів суттєво знизився, а відтак і зменшився до критичних показників рівень довіри громадян до судової системи України.
Численні факти прийняття неправосудних рішень, порушення закону суддями не лише при вирішенні буденних справ громадян, але й при вирішенні резонансних справ (позбавлення мандату народних депутатів України, легітимізація рішень Центральної виборчої комісії про неможливість достовірного встановлення результатів виборів, "зняття" з реєстрації неугодних "владі" кандидатів у народні депутати України, необґрунтоване обмеження прав на мирні зібрання громадян України та ін.) за вказівкою згори, є наслідком тотальної підпорядкованості судової системи Україні Адміністрації Президента України частково у юридичному та повністю у фактичному аспекті.
Отже, за останні роки дуже чітко можна прослідкувати "промахи" судової реформи у частині судового захисту прав і свобод людини та громадянина.
Проблематика відсутності захисту, нівелювання прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, проблематика появи "замовних" та "шокуючи" судових рішень, нажаль, є буденністю для України.
Порушення принципу незалежного функціонування судової системи на практиці є усталеним явищем, про що свідчать численні рішення Європейського суду з прав людини, винесені проти України.
Зокрема у справі "Агрокомплекс" проти України" Європейський суд з прав людини констатував втручання органів влади у судовий процес, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Протоколу № 1 до неї. У рішенні, прийнятому за результатами розгляду цієї справи, було окремо підкреслено недостатність неупередженості і справедливості суддів. Це ж саме стосується і рішення Європейського суду з прав людини у справі "Волков проти України", де чітко вказано на явну залежність інститутів судової системи від політичних інституцій.
З розчаруванням можна спостерігати і на корупційні прояви не лише на етапі здійснення судочинства, але й на етапі формування суддівського корпусу.
Мною було направлено депутатське звернення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про надання інформації щодо кількості вакантних адміністративних посад у судах загальної юрисдикції; переведення суддів, обраних безстроково та в межах п’ятирічного строку з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації; переведення суддів, обраних безстроково, до суду іншого рівня тієї ж спеціалізації та щодо суддів, обраних безстроково та в межах п’ятирічного строку, до суду іншої спеціалізації станом на 26 лютого 2014 року.
Аналіз отриманих даних вражає масштабністю порушень закону тодішнім очільником держави за сприяння Портнова А.В. та відкритим наданням преференцій окремим особам самою ж Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.
Так, із отриманих матеріалів вбачається, що тодішній Президент України свідомо виходив за межі своїх конституційно визначених повноважень та видавав укази про переведення суддів, обраних безстроково, до іншого суду.
У частині першій статті 80 Закону передбачено, що переведення судді, обраного безстроково, з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється Президентом України за письмовою заявою судді. Це положення визнано конституційним за допомогою рішення "кишенькового" Конституційного Суду України від 21 червня 2011 року № 7-рп/2011.
На перший погляд все нормально, якби не норма частини першої статті 128 Конституції України відповідно до якої перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Відтак, переведення судді, обраного безстроково, до іншого суду має здійснювати не Президент України, а Верховна Рада України, до компетенції якої належить обрання суддів безстроково. У зв'язку з цим положення частини першої статті 80 Закону, на мою думку, не відповідає частині другій статті 19, пункту 27 частини першої статті 85, частині першій статті 128 Конституції України.
Відтак, вести мову про дотримання норм Конституції України у даному випадку Президентом України думаю є недоцільним, адже як може суб’єкт, який не обирав особу суддею безстроково приймати рішення про переведення цього судді в інший суд – питання, мабуть, риторичне. А таких випадків досить багато.
Показовим випадком є процедури переведення судді Іоннікової Ірини Анатоліївни (судді, обраної безстроково):
Указом Президента України від 14 січня 2011 року № 33/2011 суддю Житомирського апеляційного господарського суду Іоннікову Ірину Анатоліївну було переведено на роботу на посаді судді Рівненського апеляційного господарського суду. І вже через півроку цю суддю Президент України переводить на роботу на посаду судді Київського апеляційного господарського суду (Указ Президента України від 18 липня 2011 року № 764/2011).
Тобто, Президент України переводить своїм указом, напевно, угодних йому суддів навіть двічі протягом одного року. Вкрай цікавим є якими саме мотивами керувався тодішній очільник держави, здійснюючи такі дії. Це при тому, що окремі судді можуть чекати десятки років щоб їх перевели на роботу до іншого суду, не говорячи вже про переведення у столичні суди.
Роботу налагодженого корупційного механізму між Адміністрацією Президента України та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України по заповненню суддівських посад можна простежити на іншому прикладі – переведення суддів, призначених на посади вперше до інших судів.
Так, дуже бажане переведення суддівського корпусу, який десятками років працює в системі правосуддя до міста Києва є для них недосяжним, адже вакантні столичні посади займають, напевно, більш професійніші за них судді, які переводяться з інших судів. І не має значення, що ці більш професійніші судді були призначені на посади вперше лише кілька місяців перед прийняттям указу тодішнього Президента України про їх переведення у столицю.
До прикладу: Указом Президента України від 23 травня 2013 року № 302/2013 призначено вперше строком на п’ять років на посаду судді господарського суду Луганської області Отрош Інну Михайлівну та на посаду судді Коростенського міськрайонного суду Житомирської області Москаленко Катерину Олександрівну.
Вже через неповних чотири місяці Указом Президента України від 6 вересня 2013 року № 503/2013 Отрош Інну Михайлівну переведено на посаду судді господарського суду міста Києва, а Москаленко Катерину Олександрівну – на посаду судді Печерського районного суду міста Києва.
При чому, проведення добору на посаду судді вперше та рекомендації щодо переведення осіб, призначених на посади суддів вперше до іншого суду надає саме Вища кваліфікаційна комісія суддів України.
І такі випадки є непоодинокими.
Не слід оминати увагою і ганебне рішення Конституційного Суду України 2010 року, яким під впливом владних інституцій підірвано правову систему нашої держави, адже Конституційний Суд України не уповноважений розглядати питання про відповідність Конституції України положень самого Основного Закону України та покладати обов’язок на органи державної влади приводити нормативно-правові акти у відповідність до положень Конституції України, у редакції, яка не була прийнята Верховною Радою України.
Тобто навіть на рівні Конституційного Суду України відбулась узурпація судових інституцій.
Таке рішення Конституційного Суду України також є яскравим прикладом залежності судової системи України від інтересів окремих осіб за активного сприяння тодішнього "ідеолога" судової реформи Портнова А.В., на якого, як би це не дивно звучало, на сьогодні досі не накладено відповідних санкцій.
Наведені приклади свідчать про своєрідну "монополізацію" судової гілки влади за часів президентства Януковича В.Ф., але зараз ВСЕ повинно змінитись. І в першу чергу змін повинні прагнути самі судді, починати із себе та діяти в інтересах громадян і керуватись виключно законом.
На сьогодні Україна стоїть на порозі значних викликів, але зараз чи не єдиний шанс для суддівської спільноти повернутися до своїх основоположних завдань – захисту прав кожної людини; це шанс для судів не бути "заручником системи", а відродитися як орган реального правосуддя без корупції, вказівок згори, "телефонного права", тим самим повернути собі довіру громадян на чесний, справедливий та незалежний суд.
