Аморфна територія як план Росії
Росія прийшла до нас із війною. Це не блеф і не провокація. Це – війна! Треба називати речі своїми іменами. Тільки тоді можна буде адекватно оцінювати ситуацію й вдаватися до адекватних дій.
Росія здійснила інтервенцію в Україну. Російські підрозділи відрізали від континентальної України Кримський півострів. Військові частини української армії оточені. Штаби й окремі склади зброї захоплені. Система зав'язку зруйнована. До влади в АРК приведено групу заколотників.
Росія розпалює в Україні громадянську війну. В Одесі, Харкові, Донецьку, Луганську й інших містах захоплюють облради з вимогою проведення референдумів, на яких має бути поставлене питання про федералізацію, або принаймні про розширення повноважень органів місцевої влади.
Однак, усі ці гасла та вимоги – на кшталт захисту російської мови, чи недопущення зниження соціальних стандартів – очевидна демагогія. Мета зрозуміла: руйнування діяльності органів місцевого самоврядування, дестабілізація ситуації, дезорієнтація нової української влади та примушування Верховної Ради до необдуманих поступок сепаратистам.
Цілі та мотивації Росії
Росія ставить собі такий комплекс цілей:
– по-перше, зберегти Україну в сфері власного геополітичного впливу;
– по-друге, ослабити Україну настільки, щоб вона вже ніколи не змогла відновити свій державницький, економічний і культурний потенціал, а відтак, і втратила здатність кинути виклик російській гегемонії в регіоні;
– по-третє, знищити в зародку всякий революційних рух на пострадянському просторі: скомпрометувати, виставити деструктивними й антисоціальними будь-які громадянські дії проти авторитаризму, будь-які зусилля спрямовані на побудову демократичної та правової держави.
Мотивація зазначених цілей зумовлюються тим, що українська революція становить очевидну загрозу геополітичним амбіціям Росії та політичним практикам Володимира Путіна.
І поготів, вихід України із зони російського впливу – це загроза територіальній цілісності Російської Федерації.
Якщо слов'янська й православна Україна відкидає інтеграцію з Росією, то чому мусульманські й тюркомовні народи Поволжя та Північного Кавказу мусять залишатись в складі Федерації? Чому Далекий Схід і Сибір – строката етнокультурна конгломерація – не може ставити питання про політичне самовизначення, маючи фактично необмежені природні ресурси?
І цим потенційним загрозам Росія вимушена протидіяти, здійснюючи агресію проти України.
Наступний мотиваційний чинник пов'язаний із тим, що наддержавний статус Росії, попри нафтодоларові мільярди та володіння ядерною зброєю, залишається сумнівним.
Якщо ж Росія, вдавшись до неприхованої інтервенції, встановить контроль над Україною – який, хіба що на словах, засуджуватиметься світом – Росія отримає карт-бланш, котрий нині мають лише Сполучені Штати.
Отже, висновок очевидний: майбутнє Росії, і особисто Володимира Путіна, вирішується сьогодні.
Ставки занадто високі. Росія або отримує все, або все втрачає.
Рубікон перейдений.
Відтак, кажучи про засоби, якими діятиме Росія, варто зрозуміти: Росія діятиме будь-якими засобами, бо шляхів для відступу вона немає. Навіть якщо під світовим тиском відновиться статус-кво – російські військові повернуться до своїх місць постійної дислокації, а в південних і східних регіонах України ситуація ввійде в правове русло – це буде поразка Росії й початок її агонії.
І Володимир Путін, безперечно, це розуміє.
Російські сценарії
1. Перетворення Криму на ще одну "невизнану республіку" на пострадянському просторі.
Крим – занадто проблемний ресурс, щоб удатися до анексії. Наявність кримськотатарської громади, залежність життєдіяльності півострова від транспортного сполучення з континентальною Україною й від поставок води – ці та інші чинники роблять Крим не вельми спокусливим.
Інша справа – встановлення маріонеткового режиму, який і діятиме в цій зоні нестабільності, задовольняючи геостратегічні інтереси Росії, вирішуючи за можливості всі міжетнічні та міжконфесійні суперечності, або не вирішуючи їх, що мало впливатиме на ситуацію в Росії.
Задля цього на півострові неодмінно буде проведений референдум про статус Криму, заявлений на 30 березня.
Україна, якщо вона на той час ще існуватиме, референдум не визнає. Кримськотатарська громада буде розколена. Альтернативний меджліс, створений десятком осіб, – заявить про легітимність референдуму. Цей висновок підтвердять і представники кількох західних громадських організацій, котрі існують завдяки російському фінансуванню.
На референдумі, проведеному під дулами автоматів, буде підтверджено право Криму на суверенітет. Як відбуватимешся підрахунок голосів – не має значення. Ґрунтуючись на результатах референдуму, Вєрховний Совєт проголосить незалежність Криму.
2. Максимальна дестабілізації на Сході та Півдні, зокрема, захоплення облрад і міських рад. Втягування ВР та уряду в переговори із сепаратистами про статус регіонів.
Перелік питань для переговорів уже оприлюднений Віктором Медведчуком:
"а) выборность глав местной власти и передача областным советам полномочий местных администраций;
б) право регионов оставлять у себя большую часть собранных на их территории налогов и право ветировать назначения руководителей местных правоохранительных структур;
в) самостоятельность гуманитарной политики, в том числе: определение региональных языков, которые используются наравне с государственным; выбор учебных программ, по которым осуществляется среднее образование;
г) право выбора приоритетных внешнеэкономических партнеров".
За цим сценарієм, деморалізований Київ, вступаючи в переговори із сепаратистами, тим самим легітимує їхній статус – це, по-перше. По-друге, Київ цілком може піти на всі поступки, аби тільки уникнути безпосереднього військового зіткнення з Росією. По-третє, новопризначені міністри радше дбатимуть про власні посади, аніж про збереження України.
Вдоволення ж усіх висунутих сепаратистами вимог фактично перетворює Україну на аморфну територію, не здатну провадити ані внутрішню, ані зовнішню політику.
Така Україна цілком влаштовує Кремль. А в подальшому таку Україну можна буде кроїти як завгодно.
3. Якщо ж Верховна Рада й український уряд збережуть консолідованість і не йтимуть на поступки, буде здійснено спробу зірвати проведення президентських виборів у східних і південних областях. Те, що в Криму вони не відбудуться, – майже очевидно. Усіма можливими способами блокуватиметься створення територіальних і дільничних виборчих комісій, а також доставка бюлетенів, не кажучи вже про проведення агітації.
Таким чином, на Сході та Півдні України реалізовуватиметься вже кримський сценарій, він-таки – осетинський, аж до терористичних акцій із боку російських спецслужб. Такі події будуть витлумачені як необхідність введення російських військ на територію України.
4. Водночас, для Києва буде створений "рятівний коридор" – обрання президентом особи, яка виявиться найуспішнішою в переговорах із Кремлем. Така особа проголошуватиметься миротворцем, конструктивним політиком, який урятував український народ від загрози війни, спричиненої діями екстремістів.
Обрання такої особи Президентом є еквівалентним відновленню колабораціоністського режиму, яким був режим Віктора Януковича.
Як діяти Україні
Усі кроки України мають визначатися тим фактом, що Україна та Росія перебувають у стані війни.
1. Заблокувати весь периметр українсько-російського й українсько-білоруського кордону, аби запобігти проникненню російських спецпідрозділів.
2. Узяти під контроль діяльність ЗМІ. Припинити трансляцію російських телеканалів. Українські телеканали не повинні транслювати російські пропагандистські телепрограми.
3. За будь-яку ціну взяти під контроль ситуацію на Сході та Півдні. Навіть шляхом силового втручання, відновити діяльність усіх легітимних органів влади.
4. Провести операцію на Кримському півострові, заблокувавши російські підрозділи. Кримські заколотники мають бути нейтралізовані, легітимні органи влади – відновлені.
5. Беручи до уваги стан війни, усі контакти українських політиків і громадських діячів із Кремлем повинні розцінюватися як державна зрада. Усі переговори із Кремлем має вести лише МЗС за дорученням уряду.
6. Відверті колабораціоністи мають бути негайно заарештовані. Ступінь їхньої вини згодом встановить суд.
7. Українська політична еліта, попри все критичне ставлення до неї, має визначитися з кандидатом у президенти. Проведення ж президентських виборів за традиційним сценарієм "війни всіх проти всіх", причому в умовах воєнної агресії Росії, завершиться новою Руїною: кандидати по черзі в'їжджатимуть до Києва на російських танках.
Таким кандидатом у жодному випадку не може бути ані Юлія Тимошенко, ані Сергій Тігіпко, ані Олег Тягнибок.
Це має бути особа, здатна діяти у вкрай складних умовах сьогодення. І водночас, ця особа має бути прийнятна для всіх регіонів.
Пріоритети України
Нині в України є вибір: гідно зустріти російський виклик, або ж – капітулювати, прийнявши всі умови сепаратистів, пішовши на поступки перед російською загрозою.
Жодних поступок!
Краще, прийнявши бій, утратити Крим, Донбас і навіть Харків, аніж утрати всю Україну, назавжди зрадивши власну ідентичність і волю до боротьби.
До інавгурації нового президента України – три місяці. Три місяці тривала українська революція. Три місяці триватиме російська агресія.
Весь український народ повинен пройти той шлях, який пройшов Майдан. Це шлях від ілюзорних надій до відчайдушної боротьби й Перемоги.
Нині ми чуємо заклики не піддаватися на провокації. Нині ми в полоні страху перед російською військовою машиною. Нині ми ще не віримо в себе й сподіваємося на здоровий глузд російських політиків. Але в них немає здорового глузду. У них є лише ненависть і навики залякування.
Ми сподіваємося на міжнародне втручання. Але Путін плювати хотів на міжнародне втручання. А повернення Росії за декларативну "залізну завісу", сприйматиметься росіянами як повернення в затишну радянську барлогу.
Майдан переміг, коли відмовився від компромісів, коли не відступив перед закликами "не піддаватися на провокації".
Майдан переміг, пішовши на загострення ситуації.
Росія прийшла до нас із війною, тож повинна отримати війну. Краще, хай між нами проляже лінія фронту. Хай лінія фронту розітне Україну. Це краще, аніж втратити себе. Аніж забути, хто ми є.
Краще відкритий бій, аніж федералістський параліч і двомовна шизофренія.
Імперія Путіна історично приречена. Зберігши власну ідентичність, вірність мові, історії та культурі, ми збережемо здатність до відродження. Зрадивши себе, навіки згинемо на власній землі.
Ми не обирали війну. Війну обрала Росія. Ми повинні обрати Перемогу.
Валентин Бушанський, політолог, спеціально для УП
