У заповіднику одобрямсів

"Як відносяться до журналістів російські спецслужби – ми бачимо по тому ж Криму", – ця фраза прозвучала не на зненавидженому постсовками "5 каналі", а з екрана ахметівського каналу "Україна".

На каналі, який разом із Першим Національним та Інтером "недобачали" авторитарність режиму Януковича, котрий нічого антинародного вочевидь не чинив.

Натомість після того, як журналістів "України" – Олену Шевчук і В’ячеслава Філюшкіна затримали абхазькі силовики, а допитували і представники ФСБ Росії, керівництво каналу було збентежене настільки, що навіть боялося визнати факт затримання – до моменту вильоту знімальної групи в Україну.

Паралельно відбулося видворення із Абхазії журналістів "1+1", про їх затримання українське суспільство знало відразу.

Чому страх менеджменту каналу був таким великим? Бо дійсно, після входження російських "неопізнаних" військ до Криму, є всі підстави переживати за стан здоров’я, а навіть життя журналістів, не кажучи вже про побиту чи відібрану техніку.

"Зелені чоловічки" укупі з "Беркутом" та "казаками" буквально за два тижні довели, що українські журналісти для них – чи не перші вороги, бо вони ж приїздять з самого "бандерівського" Києва, а в самому Криму чомусь "бандерівців" не виявилося.

За ці два тижні журналістів били. Найбільш пам’ятним є побоїще, інакше не назвеш у Козачій бухті Севастополя, коли були жорстоко побиті журналісти Інтера, 5 каналу, грецький кореспондент Костас Онісенко.

Їх викрадали – історія Олени Максименко і її друзів змусила дві доби молитися аби їх лишень відпустили живими.

Їх відпустили – але з вирваними з вух кульчиками, відрізаним волоссям і перепаскудженою нервовою системою.

Уривок з опису Максименко: "Жінка, яка називала себе медичним працівником, кричала, що я наркоманка, бо в мене заширокі зіниці, що бачила моє обличчя на "5 каналі" (найлютіша кримська лайка). "Сколька тєбє платят?!".

У журналістів постійно забирали карти пам’яті або шантажували ними. Приміром, таке сталося із словацьким фотокором Яном Гузаром, у якого флешки відібрано в аеропорту Сімферополя при вильоті і за них вимагалося 500 доларів США.

Або з французом Давидом Жофріоном, котрого буквально викрали, стягнувши за ногу – умовою звільнення висували передати карти пам’яті із відзнятим матеріалом.

Причому, самопроголошена кримська влада цинічно бреше, що у всіх конфліктах та інцидентах які виникли з журналістами, а їх від початку прильоту "зелених чоловічків" нараховується вже 73, винні самі журналісти: мовляв, вони провокують "самооборону".

Якщо ви забираєте карти пам’яті, значить ви боїтеся, що інформація на них записана буде використана проти вас – в тому числі й така, яка показуватиме насилля над представниками ЗМІ.

Як написав Андрій Цаплієнко після побиття в Севастополі: "Живий. Переоцінка цінностей", – як на мене, це про те, що Цаплієнко бачив і Африку, і Близький Схід, будучи в осерді військових конфліктів, але від "братів", вочевидь, такого не очікував.

Настя Береза і Марія (Міріам) Драгіна, котрі перебували в Криму приблизно в той же час, що "група Максименко" і навіть змушені були вести частину переговорів про звільнення цієї групи, поділилися враженнями про настрої "Беркута": "Не простили Майдан, похоже, и себе тоже. На прощание беркутовец, закрывая за мной дверь машины, попросил привет Киеву не передавать", – написала в себе на сторінці Драгіна.

"Обыскали, отняли карты памяти из фотоаппаратов – "Вы специально приезжаете все это снимать и искажать!". Водили под автоматами, хотели отправить "в Украину" – "Сейчас вы сядете в свою машину и уедете в свою Украину, Крым больше не ваша страна". Пришлось упрашивать разрешить остаться", – це враження Анастасії Берези.

Образ "ворога" в журналісті сидить у них досі, з Майдану. Натомість "зелені чоловічки" узагалі не звикли до журналістської самодіяльності.

Богдану Кутєпову один з них пригрозив відійти на 400 метрів, інакше буде стрільба на враження. Після цього Кутєпов, котрий відпрацював не один гарячий день Майдану, порадив їхати до Криму тим, хто психологічно і фізично до цього готовий.

Наші журналісти, виїжджаючи з Криму, пишуть про полегшення, немовби виїжджають на свободу із в’язниці. Насправді вони за роки незалежності, а особливо за місяці Майдану звикли, що свобода поміж нас, що ми дихаємо повітрям свободи.

Натомість заїжджі "казакі" та російські солдати уже два десятиліття живуть в іншій реальності і свято упевнені в тому, що їхня реальність краща і правильніша. Тому на фото і відео має бути зображена "дозволена" реальність.

Не сподівався, що колись цитуватиму Дмитра Корчинського, але саме ця людина серед сучасних українців знає, як виглядала реальність Придністров’я чи Абхазії часів війни.

Його думку щодо поводження журналістів у Криму записала Телекритика: "Безумовно, що тільки при повному недопущенні будь-яких об’єктивних журналістів чи просто журналістів, які мають зір і слух може тривати вся ця пропагандистська кампанія", – стверджує Корчинський.

І радить журналістам, які сьогодні працюють у Криму, виконувати свою роботу нелегально, застосовувати приховані камери та удавати з себе місцевих. Ласкаво просимо у заповідник совєтизму!

Роман Кабачій, для УП