Влада лежить під ногами
Кілька моїх особистих вражень від подій останніх днів. Коротко: питання не в тому як від влади відійде Янукович. Питання в тому, яку якість ми отримаємо після.
Перше.Цей тиждень показав, що і влада, і опозиція - невиправні опортуністи. Щойно хоч трошки знижується суспільний тиск, автократи в оточенні Януковича і "сірі кардинали" в опозиції починають свій звичний "междусобойчик".
Ні перші, ні другі не зробили висновків з Майдану - вся політична верхівка має бути підзвітною. Окремі питання до опозиції, яка претендує на ціннісні відмінності від влади: замість показувати пальцем на владу, слід подивитися на колоду в своєму оці.
Цей Майдан проти практик Турчинова, так само як і проти практик Януковича.
Чудовий виступ Андрія Шевченка в парламенті минулого тижня почався добре - з усвідомлення вини всієї Верховної Ради, а закінчився як завжди - погана Партія регіонів. Справді?
Друге. Тиск і включеність громадянського суспільства не можуть бути сталими і імпульсними одночасно.
Енергія активістів мусить інституціоналізуватися, інакше через 15 хвилин після розв'язання кризи отримаємо нову "зраду Майдану" будь-ким, хто нагорі.
Автомайдан, Правий сектор, Центр ЮЕЙ, hromadske.tv та інші інституції мусять забезпечити сталість свого впливу, інакше ситуація може швидко погіршитися вже у пост-майданній країні.
Суспільству потрібен не тільки героїзм Матросова чи Гастелло, але й свої бостонські чаювальники, спроможні до перетворення протесту в нову систему. Тому вже зараз треба думати про завтра, вже зараз треба мати бачення і стратегію. Навіть недосконалі плани на завтра кращі за їхню відсутність.
Якщо тиск громадянського суспільства не стане постійним чинником, то недоконаний Майдан (як у 2004) далі посилюватиме невразливість політичної верхівки. Чиновники, армія, які побачили, що для помаранчевої влади Майдан-2004 по-суті став технологією, а не переоцінкою цінностей, тепер не поспішають "переходити на бік народу", щоб не пошитися в дурні.
Третє. Нові політики і нові політичні структури мусять дорослішати і розуміти чим відрізняється політична роль від громадської.
ДемАльянс, Воля, Сила людей і інші проекти, які претендують на свіжість наразі стоять на колії Руху, Батьківщини і УДАРу, пропонуючи свої рішення в старих підходах. Має бути навпаки.
Потрібна нова якість, яка не може бути популістською. Має бути поєднання трьох компонентів: ефективності, результативності і служіння. Цього не мають старі неповороткі, процесні і самозакохані партії.
Влада лежить під ногами, але нові партії не демонструють відповідальності, врозумілості, зваженості, розсудливості, які переконають (переважно консервативного) українського виборця в тому, що їм можна доручити цю владу.
Пікетування "поганих хлопців", "правильні" заяви - це добре, але що далі? Де пророблені рішення, де план дій?
Я не бачу системної роботи нових політиків з експертним середовищем, а це означає, що неофіти навіть якщо прийдуть до влади, наприклад внаслідок виборів у Київраду, будуть "розбиратись в ситуації".
Ми всі вже там були з численними "командами професіоналів". Ця домашня робота має бути зроблена до, а не після.
Тому сидіння в кімнатах з фліп-чартами зараз, можливо, важливіше за мороз на вулиці.
"Старі" опозиціонери, на жаль, переважно деградували до рівня охоронців, які надають послуги з недоторканності, а хтось має приносити нові сенси в політику.
Інакше ми матимемо знову бюлетені з пропозицією голосувати за цинізм Тигіпка, волюнтаризм Тимошенко, популізм Кличка чи всеядність Порошенка і голосувати якщо не проти всіх, то псувати бюлетень нецензурною лайкою.
В що Гацько, Соболєв, Луценко, Солонтай вірять настільки сильно, що готові з цим навіть опонувати своїм виборцям і програвати вибори?
Чи вони можуть бути одночасно хребетними і результативними?
Євген Глібовицький, для УП
