Ціна реформ
Виходячи на перше Віче 24 листопада, майже ніхто – я в цьому впевнена – не уявляв собі, яку ціну доведеться незабаром платити.
Більше того, пробачте мені заздалегідь, але так само я майже впевнена, що багато хто з тих декількох сотень тисяч відмовились би її платити, якби хтось їм розповів у той день про студентів, про "в'язнів Банкової", про вбитих хлопців і закатованих чоловіків, про спалені машини та зниклих без вісти.
Тому так важливо далі працювати так, щоб більше ніколи не довелося вчитися будувати барикади та ховати 20-річних героїв.
Дев'ять років тому вже була одна революція, яка лише ненадовго трошки прикрасила країну, зовсім її не змінивши.
Цього разу ми не маємо вибору: без справжніх змін – буде наступний Янукович і наступна революція, яка забере хтозна скільки життів.
Арсеній Яценюк оприлюднив стратегічний план економічних реформ. Настільки стратегічний, що, по суті, за ним нічого нема. Немає тактики змін, немає реальних інструментів, окрім "нам потрібно 15 мільярдів доларів".
Арсеній Петрович не повинен цього знати, оскільки не є фаховим економістом у сфері економічної трансформації та перехідних економік. Він не мусить вигадувати нові шляхи – за нього все вже вигадали Нобелевські лауреати та провідні світові економісти. Тепер питання стоїть лише в тому, чи ризикне нова, післяреволюційна українська влада до них прислухатись.
Звичайно, можна сказати, що ще зарано говорити про економіку, коли на вулицях усе ще, по суті, триває відкритий конфлікт. Але, на мою думку, уже зараз потрібно усвідомлювати та розуміти – що саме на нас чекає в разі перемоги та прийняття економічно вірних рішень.
Шлях, яким пройшли більшість латиноамериканських, центрально- та східноєвропейських країн наприкінці 80-х – початку 90-х років, сформулювали Світовий банк та Міжнародний валютний фонд, які, до речі, роками вмовляли українські влади втілити їх рекомендації в життя. Саме через популістичні мотиви всіх – !!! – українських влад жодна реформа в Україні не пройшла або не затрималась.
Вашингтонський консенсус, про який ідеться і який складається з 10 універсальних кроків реформування кризової економіки, має також і негативні короткострокові наслідки. Про це також потрібно не боятися говорити.
Звичайно, якщо відпустити ціни на комунальні послуги, не піднімати мінімальну зарплатню та пенсію, відпустити курс тощо, на Україну чекатимуть декілька нечувано тяжких років. Але потрібно усвідомити: іншого виходу немає.
Так само, як усі, хто стоїть, ризикуючи життям і здоров'ям на Майдані, усвідомлюють, наскільки жахливо буде, якщо відступити.
Різниця лише в тому, що інтуїтивно жах тортур та репресій нам зрозуміліший, ніж жах проживання у failed state. А саме це чекає на Україну в досить близькому майбутньому. У цьому ми також не Росія – нам немає де брати кошти, щоб вливати їх в економіку задля примарної стабільності.
Тому пан Яценюк так боїться казати про реальні кроки – як будь-який політик, він уже веде передвиборчу кампанію, яка аж ніяк не виграє від його заяви про реальний стан речей.
Тому про це роками кричать та б'ють тривогу експерти МВФ та Світового банку – але ніхто на них реально не звертає уваги. Без цього, нажаль, справжня перемога Майдану та перезавантаження системи неможливе. Це вдалося, наприклад, Польщі, де радником був провідний світовий експерт у перехідних економіках Джеффрі Сакс. Удасться й нам.
Коли пан Яценюк казав про новий план Маршалла для України, це була не така вже й метафора. Адже Організація європейського економічного співробітництва, створена задля втілення плану Маршалла, існує й зараз. Організація економічного співробітництва та розвитку, OECD, є найбільшою співдружністю країн-донорів, які займаються допомогою країнам, що розвиваються.
Наприклад, європейські члени організації виділяють багато мільярдів доларів на рік на проекти в Молдові та Грузії, які охоче співпрацюють із ними. Як ми всі знаємо, обидві країни парафували у Вільнюсі договір про Асоціацію, та очікується, що підпишуть їх уже в 2014-му.
До цього моменту українська влада майже не співпрацювала з членами OECD, адже це вимагало виконання чітких правил та зобов'язань, на що уряд в умовах тотальної корупції спроможним не був.
Але європейські країни-члени OECD неабияк зацікавлені у швидкому розвитку України. Тому у випадку відкритого співробітництва нового уряду України з членами OECD, беззаперечного та прозорого втілення Вашингтонського консенсусу та, звичайно, політичної трансформації країни – оздоровлення України лише прискориться.
Надія Іванова, спеціально для УП
