Союзник Майдану – Схід і Південь

Вмостившись за барикадою із шин, ми перекурювали. "Присядь, – казали йому, – не маяч сигаретою, це ж мішень для снайпера". Чоловік лише відмахувався. Стояв у темряві, якось неприродно випроставшись, і димів. "Учора на Інститутській, – мовив він, кивнувши за барикаду, – снайпер зняв мого друга".

"Упокой, Господи, його душу", – мов чоловік, який сидів поряд зі мною. Хвилин десять перед тим він промовив ці самі слова, кажучи про свого колегу, двадцятирічного хлопця, якого на тій-таки Інститутській "зняв снайпер".

Про що розмовляли на барикадах?

Я не чув нічого про формування нової більшості у Верховній Раді чи про конституційні зміни. Я чув лише розмови про смерть. Смерть перестала бути чимось невідомим. Вона перетворилася на річ просту, мов перекур.

"Сигарети. Хлопці, комусь потрібні сигарети?" – до нас звертався юнак в армійському шоломі, пропонуючи блок сигарет. Ми відмовилися.

Смерть сприймається як фатум. Від неї не сховаєшся за жодною барикадою. Від неї не вбережешся жодним бронежилетом. Смерть ніхто не обирає. Смерть обирає тебе. Її не обманеш, із нею не сядеш за "круглий стіл" і не домовишся.

Я ніколи не був на війні.

Але, чомусь мені здається, що саме такий настрій є на будь-якій війні.

Втрачені ілюзії

За три місяці масових протестів Майдан змінювався швидше, аніж усе українське суспільство, і поготів – швидше, аніж політикум. Саме тому й суспільство, і аналітики, і політики не встигають за розвитком подій.

Майдан завше осмислюється з позиції вчорашнього дня. З позиції вчорашнього дня приймаються й рішення. І саме в цьому причина тих жертв, які мусив принести Майдан.

Усі ці три місяці Майдан одну за одною руйнував усі ілюзії.

Першою обвалилася ілюзія, ніби українська влада не може застосувати силу проти мирного протесту. Застосувала – азартно й самовдоволено.

Другою була ілюзія, що в Україні не може пролитися кров. Пролилася. Лік трупів досі триває.

Була ілюзія, що Захід – оплот демократії, прав і свобод, почуваючи "глибоке занепокоєння", – застосує санкції проти режиму Януковича й змусить його дотримуватися елементарних норм. 21 лютого зникла й ця ілюзія.

Янукович упився кров'ю. Але Франк-Вальтер Штайнмаєр, Радослав Сікорський та Ерік Фурн'є сіли з ним за один стіл і тим самим відновили його легітимність. Ці добродії із Заходу мислять із позиції вчорашнього дня. Для них Янукович – не кривавий диктатор, а легітимно обраний президент. І це гидко.

Не було ілюзій лише щодо Арсенія Яценюка, Олега Тягнибока та Віталія Кличка. Вони ніколи не були лідерами Майдану. З їхньою присутністю примирилися. Ілюзії зникли. Але що залишилося?

Залишився Майдан, який переступив страх смерті. Залишилася Верховна Рада, у якій засідають персони, більшість із котрих зобов'язані своїм статусом саме Януковичу, і того завжди діятимуть у його інтересах. Залишилася гра Росії на розкол України. І залишився страх розколу. Є ще перспектива економічного колапсу, коли мільйони людей перестануть отримувати зарплату, і проклинатимуть усі майдани.

Угода від 21 лютого спізнилася щонайменше на два місяці. Два місяці тому її сприйняли б як успіх громадянського суспільства й перемогу демократії. Потяг прибув на платформу, але на ній уже не залишилося пасажирів. Це потяг із минулого.

Бо всі вони – люди з минулого. Вони розминулися з Майданом.

Час компромісів минув.

Але насилля – це інстинкт Януковича. Викурені з кабінетів чиновники та депутати – переберуться до Харкова. І ми почуємо вічне виття про екстремізм і бандерівців. І це може бути початком кінця України, і втіленням марень Володимира Путіна.

Мінімум і максимум для всієї України

Майдану потрібен союзник. І союзник цей може бути лише один – Український Схід і Південь. Доля України вирішуватиметься в Одесі, Дніпропетровську, Сімферополі, Донецьку й Харкові.

Що може сказати Майдан цим містам? Нічого, крім правди.

Потрібно сказати просту річ: усе, чого вимагає Майдан, він вимагає для всієї України, зокрема, і для Харкова, Донецька й Севастополя.

Вимога "Банду геть!" стала банальною. Але від того не перестала бути справедливою. Справедливість і законність, права людини й відповідальність влади – це той мінімум і той максимум, якого вимагає Майдан. Це той мінімум і той максимум, який співставний із прагненням людини дихати і жити.

Остаточно зупинити Януковича й уберегти Україну може тільки Схід і Південь. Чи потрібно це Сходу й Півдню? Напевно, потрібно. Бо бандити не діляться на наших і не-наших. Бандитизм державного масштабу – це завжди й усюди зло. Корупція проникла до кожної клітини українського суспільства. Вакханалія суддівства й садизм від імені закону – стосуються кожного.

Зло не ділить людей ані за регіональною, ані за етнічною, ані за релігійною ознаками. Зло лише маніпулює цими ознаками.

Схід і Південь мусять піднятися. Подолати страх, так само як його подолав Київ. Позбутися й відчуття неготовності до самостійних організованих дій, без партійних інструкцій, знамен і адміністративних схвалень. Київ обійшовся без цього.

Янукович приповзе на Схід, бо місця йому в Києві немає. Росія благословлятиме федералізацію й розкол, розпалюватиме ненависть. Знов лунатимуть слова про "нацизм", "фашизм" і "бандерівців" – слова, які вже чули тисячу разів.

Щоб протистояти цьому, знадобиться лише вміння відрізняти правду від кривди.

І це той мінімум, і той максимум, які нині потрібні на Сході та Півдні.

Валентин Бушанський, політолог, спеціально для УП