Невчасна фантазія на тему європейськості
Спостерігаючи за тим, як легко активні українці піддаються намовам часто й до політичного моменту міняти Конституцію, стає доволі моторошно жити в Україні. Якщо це робити так часто й руками кризового складу парламенту, важко очікувати поваги до Конституції.
На жаль, часу на роздуми немає. І багатьом негайне повернення до Конституції 2004 року бачиться як вирішення проблеми влади Януковича й кращої політичної системи.
При цьому ми забуваємо, що деякі недосконалі статті цієї Конституції безумовно призвели до ослаблення вертикалі влади й у такий спосіб полегшили здобуття олігархією контролю над політикою та економікою держави.
Ми повинні також розуміти, що олігархія на цій території формувалася переважно як пострадянська. Вона змушена мімікрувати під російський російськомовний взірець і заробляти на вторинних ролях разом із російськими та світовими олігархами. Ця олігархія об'єктивно не здатна успішно конкурувати, тому мусить домовлятися, здаючи Росії й світові безпекові основи суспільства – державну мову, українську ідентичність, внутрішній ринок і приватну ініціативу громадян.
Внаслідок цього економіка стає все менш конкурентною. І перед заможною частиною суспільства неминуче постає дилема: знайти спосіб і силу відродити конкурентоспроможність економіки з підтримкою суспільства – або здатися сильнішим конкурентам світу, погоджуючись на роль співкористувачів ресурсами Цієї Країни, до якої вона переважно не має ментального сентименту.
Євромайдан виник саме тому, що прийшла пора цього важливого рішення. Бо далі так жити небезпечно для всіх – без огляду на майновий стан, національність та віросповідання. Людям на Майдані це важко пояснити, тому політики намагаються не говорити людям правду про справжні проблеми суспільства.
Переговори йдуть, проблема ще більше завуальовується компромісами та інформацією з поля протесту.
Усі говорять про кризу, погану владу й президента. Але ж причина в тому, що всю повноту влади над нами одержали люди бізнесу, який добре влаштовує власні інтереси в Україні, але насправді не може конкурувати з Росією та рештою світу.
Гірш того, цю непосильну проблему клуб багатих людей намагається вирішити окремо від суспільства, не шукаючи співпраці із суспільством, яке завжди платить.
Може статись, що неконкурентна українська олігархія, не маючи сили реформувати економіку й владу, тихо здасть позиції на ласку сильніших світу, від чого нам загрожує зростаюча бідність і втрата свобод.
Безумовно, громадянське суспільство не згодне й не в змозі по повній програмі платити власним ресурсом життя й добробутом за програші багатої верхівки й не бажає "здавати" батьківщину на милість світу, під толоку для Російського й світового глобалізованого капіталу. Навіть в умовах реальної загрози дефолту держави кожен громадянин хоче жити в сильній європейській державі.
Український Євромайдан став інтуїтивною спробою підштовхнути впливові сили України до переходу на європейські правила, відчуваючи в цьому реальний вихід із кризи. Більш того, суспільство було готове прийняти труднощі цього шляху.
Об'єктивно виникла потреба конкретного нового суспільного договору заради національного виживання – але не між владою й опозицією, а між клубом багатих людей і активним суспільством. Можливо, цей договір мав бути новою діючою, а не писаною Конституцією. Чи, може, була б своєрідна спроба силою народно протесту переконати адептів великого капіталу в необхідності прийняти гуманітарні правила суспільства й погодитись на самообмеження та співпрацю заради спільного виживання й відновлення України як суб'єкта світової конкуренції.
Нам потрібні не нові позики для тимчасової підтримки кризової системи – а інвентаризація-мобілізація внутрішніх резервів і швидка перебудова економіки для задоволення потреб громадян, свобода приватної ініціативи й підтримка єдиної української ідентичної гуманітарної основи держави.
У нашій ситуації якраз гуманітарні резерви суспільства можуть виявитися найсильнішим рушієм реформ, причому не абияких, а конче потрібних і системних. Значно нижчі темпи збагачення й коренізація – це невелика плата олігархії взамін на стабільність, безпеку бізнесу й захист сильної держави, замість виснаженої держави-годувальниці.
До олігархії в Україні є сотні претензій, аж до наївного намагання відсторонити великий капітал від влади. Але насправді олігархія править у світі, і в суспільства немає іншого способу боротьби з її всевладдям, як примушення їх жити за європейськими правилами за допомогою гідної особи на посаді президента, системної громадянської ініціативи та громадянського протесту.
Окрім поста президента, не існує жодної інституції, що здатна встановлювати правила гри олігархії. Досі не було ще президента, спроможного це зробити, але це не міняє правила.
Якщо ж ми приймемо Конституцію слабкого парламентаризму – ми надовго залишимо надбагатій братії велику спокусу якось пережити недобрі часи за рахунок бюджету й громадських ресурсів, надовго відкладаючи реформу економіки й проблеми більшості громадян.
Нас заколисуватимуть гарною ілюзією прийняття кращої Конституції, залишаючи невирішеною ключову проблему – прийняття багатим середовищем європейських правил. Тобто, не знищувати економіку, з якої багатієш, не знижувати рівень життя людей та захищати українську ідентичність заради власної безпеки.
Поки йдуть перемовини із владою, а народ на майданах чекає справедливості, активна інтелектуальна верства суспільства може запропонувати цей простий план загального порятунку не титульній владі, а так званим "господарям" країни.
Звісно, може бути інакше, адже деякі політики давно закликають проти такого. У такому разі нам доведеться слухати політичну демагогію в парламенті й приречено спостерігати за тим, як ганебно український олігархічний бізнес здає економічні та гуманітарні позиції Росії й решті світу.
Разом із цим валитиметься до кінця економіка. І невідомо, що буде з нами.
Гасло "Захід нам поможе!" в умовах глобалізації нас не порятує, бо давно діє інше – "Хто сподівається на власні сили – той виживає!"
Отже, суспільство на роздоріжжі.
Ніхто не певен, що буде обрано перший шлях. Але все ж його варто розглянути хоча б теоретично, чудово усвідомлюючи природу нашої постсовкової олігархії. Це складний шлях, але безумовно вигідний суспільству й великому бізнесові, принаймні тій його частині, яка планує працювати в Україні не тимчасово.
Серед олігархів така частина безумовно є, і вона повинна поспішити дати сигнал суспільству, щоб ми не втратили свій шанс. Потрібен не просто сигнал, а демонстрація суспільству плану економічних реформ не за рахунок бідних, та спроможність боротися за статус сильного конкурента європейського типу, готовність робити це разом із громадянами України, враховуючи їхні інтереси.
Як не фантастично це звучить, але для самозбереження й корисного для суспільства реформування економіки й системи влади – середовище надбагатих людей в Україні, разом із власними політиками повинно українізуватися на громадянському рівні, залишаючись приватно ким завгодно.
Усупереч особистим амбіціям, заради бізнесу – багатим вигідно підтримати обрання у владу, чиновництво й силові структури достойних людей, які по-справжньому живуть українськими вартостями. Відтак значно більше платити працівникам, щоб мати незалежне національне інвестиційне середовище.
Звільнені в такий спосіб внутрішні резерви нації витягнуть із болота всіх.
Орієнтованому на Європу великому бізнесові вигідно допомогти суспільству подолати накинуту ззовні згубну орієнтацію на другий, псевдоросійський центр державності – щоб мати сильну національну державу як базу для експансії у світ, а також захищений тил, заможне й вільне суспільство.
На жаль, про це воліють не говорити. Мовляв, треба йти на компроміси й виграти хоч щось для народу, а все інше – маячня. Скажуть , що це не на часі й смішно говорити про сильну європейську державу в такий час, під загрозою дефолту.
Проте питання ідеології позитивного розвитку нації не вирішуються шляхом компромісів у середовищі політики чи поспішними змінами Конституції.
Успішний план особливо потрібен тепер, хоча б як символ віри – бо віра здатна зрушити з місця гори.
Нам потрібно нарешті зосередитись на головному, бо нам завжди заважало щось другорядне.
Нам важко повірити в те, що європейські правила життя не є марними фантазіями й можливі для нас безвідносно до участі України в Євросоюзі. І що їх можна прийняти не під тиском Європи – що так ми повинні жити, змінючи для власного блага владу, бізнес і територію навколо власного дому.
Володимир Ференц, Івано-Франківськ, спеціально для УП
