Чи потрібен українцям президент?
24 січня відбулися традиційні Річні збори Асоціації народних депутатів України, яка була заснована 1996 року, і до якої належать народні депутати переважно з 1-ого скликання. Авторові цих рядків колись випало готувати першу версію статуту Асоціації, метою якої є підтримання зв'язків між колишніми депутатами, взаємодопомога, підготовка заяв і пропозицій із приводу суспільних проблем.
Цього року Річні Збори були скликані вже в дев'ятнадцяте.
Але жодного разу ми не йшли на Банкову, 8, під акомпанемент вибухів на підступах до урядового кварталу.
Ще ніколи ми не оминали височенні барикади й не пред'являли депутатські посвідчення потрійному міліцейському кордонові.
Ми є батьками-засновниками незалежної України. Саме тому у своїх виступах та в зверненні до депутатів Верховної Ради й президента ми мали моральне право нагадати їм про їхню відповідальність перед Україною.
Свого часу, маючи різний політичний досвід, ми належали до різних політичних груп та подеколи ворогували між собою. Але кожного разу ми знаходили в собі почуття відповідальності, щоб приймати узгоджені рішення, які забезпечували стабільність у суспільстві і єдність держави.
У 1994 році з початком соціальних протестів ми прийняли важке для кожного з нас рішення, скоротивши термін своїх повноважень та оголосивши дострокові парламентські й президентські вибори. Тим самим ми підказали своїм нинішнім колегам: виходом із нинішньої загрозливої кризи є дострокові вибори.
Після проголошення незалежності ми створили нові управлінські структури й наповнили їх кадрами, які відчували свою високу відповідальність перед парламентом. Призначені нами міністри і їхні заступники, інші високі керівники заходили до парламенту і його комітетів із повагою й острахом. Нагадавши про це, ми закликали нинішніх парламентаріїв повернути Україні такий порядок, за якого Верховна Рада була б не формальним придатком до президентської адміністрації, а безпосереднім виразником волі народу.
Ми також згадали про наші давні дискусії щодо доцільності посади президента.
Тоді серед депутатів були різні думки. Одні вважали, що обраний народом президент стане надійним гарантом державного суверенітету. Адже історичний досвід вчив, що українці, не один раз проголосивши свою державу, жодного разу не вберегли її від ворогів. На засіданнях Народної Ради нерідко висловлювалися хвилювання: "Нам би кілька років протриматися!" "Ми впораємося з цим і без президента, – доводили окремі депутати. "З нашими президентами ми ще не раз матимемо великий клопіт", – запевняли вони.
Історія показала, що наші президенти не стають авторитетом для всього народу й президентами всіх українців. Вони стають або узурпаторами влади, або посміховиськом, або й тим і іншим.
Навколо персони президента завжди розгортаються найгостріші суспільні збурення, особливо напередодні та під час президентських виборів.
Як тут не згадати різких випадів проти президента Леоніда Кравчука в стінах ВР і поза нею з боку комуністів і проросійських депутатів та організацію ними страйків донецьких учителів та шахтарів, що відразу після розпаду СРСР було небаченим для всіх явищем. Це, зрештою, призвело до відставки Кравчука.
Україна ніколи не забуде касетний скандал. У замовленні вбивства журналіста Георгія Гонгадзе підозрювався сам президент Леонід Кучма. Україну вразила акція "Україна без Кучми!", а Помаранчева революція стала вибухом народного гніву проти соціальних несправедливостей і фальсифікацій під час президентських виборів.
Електорат Віктора Ющенка досі не може збагнути, що сталося з ним після його інавгурації, коли замість виконання основних гасел Майдану "Бандитам тюрми!" та "Олігархи заплатять справжню ціну", він несподівано забув про них та фактично перейшов на бік тих, хто пограбував Україну. У 2010-му Ющенко зробив усе, аби його колишній противник і ставленик донецьких олігархів сів на президентський трон.
У свою чергу, електорат Віктора Януковича сподівався, що він почує, як обіцяв, кожного та наведе порядок у країні. Відображенням наведеного ним порядку є Євромайдан, з якого вже зараз добре видно, що президентські вибори в 2015 році можуть перерости в небезпечне для неподільності держави протистояння.
Обираючи президента, народ доручає йому певну історичну місію. Усі наші президенти свої місії провалили та наробили багато дурниць.
Місією Кравчука було не тільки утвердження незалежності проголошеної держави і її атрибутики, із чим він непогано справився – а й переведення економіки соціалістичної в капіталістичну. Як марксист і автор дисертації "Роль прибутку при соціалізмі", Кравчук міг стати теоретиком і практиком побудови в Україні народного капіталізму.
Міг, але не став.
Він, наче злякавшись цієї місії, достроково й "без бою" передав її другому Леонідові. Чому "без бою"? Тому що він добре знав, що після недільного дня президентських виборів у 1994-му, коли всі обласні виборчі комісії вже до ночі здали свої протоколи до ЦВК, з Донецької області протоколів чекали майже три доби, бо там, за словами самого Кравчука, "переписували протоколи, міняли урни й підганяли цифри". Якби він тоді не промовчав, а звернувся до Верховної Ради, ЦВК і народу, цей прецедент не призвів би до першого Майдану та не став би таким небезпечним, яким він є досі.
Адже сьогодні будь-яка виборча кампанія є не стільки агітацією, скільки підготовкою й контрпідготовкою до фальсифікацій. У нас виграють кампанію не агітаційну – а фальсифікаційну, де аргументами стають не ідеї, а гроші, маніпуляції та адмінресурс.
Кучма теж на надто хотів іти в президенти, але колеги з числа "червоних директорів" порадили: "Лёня! Иди – мы поможем!" І Льоня пішов.
Наслідком цього походу, хотів цього колишній член партії великого Леніна Леонід Кучма, чи не хотів – стала не побудова народного капіталізму, а панування олігархічно-кримінального капіталу.
Вийти із цим капіталом на двобій обіцяв народові Ющенко. Але, ставши президентом, він несподівано став на двобій не із кримінальним капіталом, а з тими, хто з тим капіталом збирався реально боротися. Він взяв курс на співробітництво з олігархами на основі підписаного з ними меморандуму. Ющенко проігнорував попередження з боку Юлії Тимошенко: "З наперсточниками меморандумів не підписують".
Проміжним фіналом президентства Януковича є новий Майдан, з яким ні він сам, ні його партія, ні його фракція, ні його силові структури справитися не можуть.
Після приходу до влади Янукович не мав "своєї" парламентської більшості. За таких обставин він повинен був створити коаліційний уряд, наприклад, з "Нашою Україною", а в разі невдачі оголосити дострокові парламентські вибори.
Янукович пішов іншим шляхом.
Спочатку він заради повноти своїх повноважень "нагнув" Конституційний суд, який у неконституційний спосіб відмінив дію чинної Конституції. У парламенті запанувало перекуповування депутатів. За Януковича політичний словник поповнився низкою неологізмів: "кнопкодавство", "тушки", "донєцкіє", "тітушки" "кіреєвщина". На сім років було кинуто за грати жінку, яка знову могла стати реальним конкурентом президента на наступних виборах.
За Януковича було ліквідовано Верховний суд як суд власне верховний, а натомість утворено "вищий спеціалізований", на чолі якого поставили людину з Донбасу. На завершення підпорядкування всієї судової системи головою КС, не без поради президента, було обрано колишнього юрисконсульта автобази, директором якої Янукович колись був.
Невдовзі після інавгурації президент очолив орган по боротьбі з корупцією, а трохи пізніше, ніби на підтвердження своїх серйозних намірів у боротьбі із цим ганебним явищем, "запхав" молодшого сина в нардепи, а старшого благословив на великий бізнес, внаслідок чого той швидко став однією з найбагатших персон держави. Фраза батька про сина "он много работал" обійшла як анекдот усю країну.
Янукович став першим президентом, якого в народі стали називати "гарантом" з іронією.
Гарант поселився в колишній резиденції київських князів, звідкіля на скаженій швидкості мчить через місто в довгому кортежі на роботу, тоді як сотні водіїв стоять у довгих пробках, смачно матюкаючи свого гаранта.
З усіх проведених урядом реформ, людям запам'яталася лише та, яка продовжила на п'ять років пенсійний вік жінок. Замість того щоб втілювати в життя свої передвиборчі гасла "Україна для людей" та "Почую кожного", президент будує країну для своїх людей: в Україні немає людини, яка б не чула політичного неологізму "сім'я".
Очевидно, не тільки різкий розворот зовнішнього вектору від Європи до Росії породив Євромайдан, а й усі перераховані вище "дурниці", якими президент "допік кожного".
Отож, мабуть, мали рацію ті засновники самостійної України, які ще двадцять років тому застерігали від запровадження в нас посади президента, прогнозуючи, що клопоту із президентами буде не обібратися.
У сучасній Україні авторитетного президента, який відповідав би вимогам часу та справжнім настроям у суспільстві, обрати неможливо, оскільки політична культура самого суспільства є такою, що значна його частина голосує не за політичними, класовими чи моральними критеріями, а за "гречку". Останні вибори в "проблемних округах" уже встановили таксу – мінімум 300 гривень.
Неможливо обрати справді народного президента в країні, де керівника, який "не забезпечив результат", можуть погнати з роботи, та де виборчі справи розглядають "квазісуди".
Не варто обирати президента там, де немає закону про його імпічмент і де усунути його від влади, якщо він робить дурниці, можна хіба що революцією.
Україні потрібна така система влади, за якої найважливіші для держави рішення приймаються не одноосібно, і де першою особою в державі був би призначений парламентом глава уряду, якого в разі потреби можна було б легко переобрати. Україні варто стати парламентською республікою із пропорційною виборчою системою, яка б звела нанівець роль адмінресурсу, "гречки" і грошової такси.
Годі дивувати та обурювати світ!
Юрій Гнаткевич, народний депутат України 1-ого, 5-ого й 6-ого скликань, спеціально для УП
