Спроба захоплення державної влади чи право на громадянську непокору?

Численні порушення прав людини, що відбуваються останнім часом в Україні, зумовлюють необхідність їх правильної юридичної оцінки.

Тому, видається за необхідне проаналізувати: чи дії учасників масових протестів можуть вважатися злочинними, і наскільки правомірною є громадянська непокора в умовах нинішньої політичної ситуації? А також дати власну правову оцінку ситуації, яка, сподіваюся, буде корисною – як учасникам акцій протестів, так і державним органам, які надають таку правову оцінку.

Протягом тривалого часу представники органів державної влади заявляють про те, що учасники протесту є екстремістами, які діють з метою захоплення органів державної влади та зміни конституційного ладу та про, начебто, наявність доказів вини підозрюваних. І при цьому відкривають кримінальні провадження за фактом вчинення злочинів, передбачених статтями 263, 294, 296, 341, 342 КК України.

Поруч із цим, варто зазначити, що законодавцем закріплено в Кримінальному кодексі України 109-ту статтю, яка передбачає кримінальну відповідальність за "дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій". А відтак, і масові заворушення, і вбивства, і опір працівникам правоохоронних органів та інші суспільно-небезпечні дії, вчинені саме з такою метою, необхідно кваліфікувати виключно за статтею 109 КК, а не за статтями 294, 296, 342 Кримінального кодексу та іншими чи сукупністю відповідних статей.

Співвідношення 294-ї статті "Масові заворушення" та 109-ї статті ККУ можна пояснити на прикладі такої схеми:

Як бачимо,109-та стаття КК є спеціальною по відношенню до 294-ї статті. Оскільки така мета, за заявами державних органів, встановлена, то з метою дотримання такого принципу як точність та повнота кваліфікації, дії учасників масових протестів необхідно кваліфікувати за статтею 109 КК.

При цьому кваліфікація дій повинна бути здійснена лише й виключно за 109-ю статтею ККУ, адже в протилежному випадку буде порушено принцип кримінального права "non bis in idem", заборона подвійного ставлення у вину. Для прикладу:

Отож, встановивши, що дії, які інкримінують учасникам так званих масових заворушень, слід кваліфікувати за 109-ю статтею Кримінального кодексу, – необхідно встановити, чи є в їхніх діях склад цього злочину та чи повинні вони підлягати кримінальній відповідальності.

До дій, якими заподіюється чи може бути заподіяна шкода конституційному ладу, можна віднести будь-які суспільно-небезпечні, кримінально-протиправні дії або змову на вчинення таких дій, публічні заклики або розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення дії, спрямованих на досягнення злочинної мети: насильницької зміни чи повалення конституційного ладу України або захоплення державної влади.

Оскільки особа може підлягати кримінальній відповідальності лише за суспільно-небезпечні дії, необхідно визначити, чи можуть вважатись суспільно-небезпечними вчинювані протестувальниками дії.

Відповідно до норм Конституції єдиним джерелом влади в Україні є народ, якому належить виключне право визначати й змінювати конституційний лад. Таке право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Причому таке право є абсолютним і ніяких винятків із правила бути не може.

Саме тому постає питання: якщо державні органи узурпували таке право й народ не має можливості його захистити, то чи матимуть громадяни України право на громадянську непокору у вигляді опору чи повстання?

У разі вчинення порушень органами держави чи незгоди з їхніми діями, законодавець в Основному законі прямо закріпив лише деякі мирні форми реалізації права на громадянську непокору:

– право громадян збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи та демонстрації, про які завчасно сповіщаються органи публічної адміністрації;

– право громадян на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів.

Однак, у результаті протиправних дій працівників правоохоронних органів, що виявилися в неправомірному розгоні учасників мирних акцій протесту, незаконних арештах, знищенні майна протестувальників, катуванні, убивствах, прийнятті неконституційних законів, які істотно звужували права й свободи, – право народу було не лише порушене, а й створені умови, які унеможливлюють реалізацію такого права в цілому та фактично призвели до узурпації органами державної влади права визначати та змінювати конституційний лад України.

Отож, з моменту, коли державні органи фактично змінили конституційний лад у державі шляхом звуження, ігнорування та порушення конституційних прав і свобод людини та були реалізовані всі можливі мирні форми громадянської непокори з метою захисту та відновлення своїх прав, кожен громадянин України фактично отримав право на громадянську непокору у вигляді опору незаконним діям та повстання проти таких незаконних дій.

Як слушно зазначав Джон Локк, у випадку, коли держава нехтує правами та інтересами народу, а права людей масово порушуються, вони мають право чинити опір та скинути таку владу.

До того ж, притягнення до кримінальної відповідальності за дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, істотно обмежує можливість реалізації громадянами свого конституційного права визначати, змінювати конституційний лад держави та захищати таке право, що є неприпустимим.

Це зумовлено тим, що оскільки Конституція має найвищу юридичну силу, то всі: інші нормативно-правові акти, відповідно до першої частини 8-ї статті Основного закону приймаються на основі Конституції та не можуть їй суперечити. І найголовніше, притягнення до кримінальної відповідальності за дії, передбачені статтею 109 ККУ, порушує третю частину 22-ї статті Конституції, у якій зазначається, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Навіть попри те, що право на опір чи повстання прямо не закріплено в Конституції України, враховуючи, що народ має право визначати та змінювати конституційний лад держави, а також будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень та протиправних посягань, державні органи мають кореспондуючий обов'язок забезпечити захист та реалізацію такого права.

Крім того, третя частина Преамбули Загальної Декларації прав людини 1948 року, яка ратифікована Верховною Радою, також розглядає повстання, як останній засіб захисту прав людини, проголошуючи необхідність охорони прав людини владою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена звертатися, у якості останнього засобу, до повстання проти тиранії та гноблення.

Право на громадянську непокору визнається й церквою.

Так, для прикладу, Блаженніший Любомир Гузар у у своєму інтерв'ю для газети "Україна молода", зазначив, що "право на повстання – то є закон природи. Немає влади без відповідальності, як і немає влади необмеженої. Коли влада вживає надмірну силу, народ має право збройно боронитися. Кожна людина має право боронити себе та своїх ближніх і відповідати тими засобами, якими на неї нападають".

А відтак, жодні дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, або захоплення державної влади, не можуть вважатись суспільно-небезпечними, адже здійснюються з метою захисту суспільних відносин.

Саме тому, враховуючи вище наведене, можна констатувати, що особи, які такі дії вчинили, не можуть підлягати кримінальній відповідальності в зв'язку з відсутністю в їхніх діях складу злочину.

А кримінальне провадження щодо учасників громадянської непокори підлягає закриттю на підставі другого пункту першої частини 284-ї статті Кримінально-процесуального кодексу України.

При цьому, органи досудового розслідування зобов'язані закривати кримінальні провадження, а не звільняти осіб від кримінальної відповідальності, у тому числі й на підставі спеціально прийнятих законів.

Адже звільнити від кримінальної відповідальності можна лише особу, яка вчинила таке кримінальне правопорушення.

Світлана Ільницька, адвокат, аспірант кафедри кримінального права та кримінології ЛНУ імені Франка, спеціально для УП