Узурпація, чи окупація?
Найпопулярніші наклейки на Майдані – Спільної Справи "Я не піду з Майдану до відставки Януковича" і Демократичного Альянсу – "Вимога №1 – відставка Януковича".
Цю вимогу чуємо на кожному кроці на Майданах країни.
Також популярною є вимога розпуску спецпідрозділу "Беркут". Так, юристи організації "Вся Україна" постійно доводять, що Беркут існує і фінансується абсолютно незаконно. З цією вимогою "Вся Україна" пікетувала приміщення Міністерства внутрішніх справ.
Знаєте, друзі, я більше скажу – в Україні немає жодного закону, ухваленого з дотриманням Конституції, хоча би тому, що всі вони ухвалені з порушенням принципу особистого голосування, навіть не заглиблюючись у безліч інших порушень і нестиковок.
Тож все, що в нас є – нелегітимне і незаконне. Відповідно, у нас немає ані президента, ані уряду, ані парламенту, а отже, взагалі немає кого відставляти і розпускати! Їх просто треба заново створювати і призначати!
Але, не зважаючи на зовнішню очевидність ситуації, щоб і у світі, і у власній державі всі погодились із даним фактом, його необхідно довести. І тут бачу два основних підходи.
Або ми вважаємо наших псевдокерівників держави узурпаторами, або окупантами. Часто ці два терміни звучать одночасно. Треба ж обрати щось одне.
Згідно з першим підходом, необхідно юридично довести нечинність діючої Конституції, законів, і, відповідно, відсутність легітимного і законного керівництва держави.
Далі всі, хто нині називає себе президентами, міністрами, депутатами тощо, оголошуються узурпаторами, в той же час передбачається можливість амністії для тих представників режиму, які добровільно перейдуть на сторону народу.
Для цього необхідно закликати і органи місцевого самоврядування і органи державної влади ухвалювати відповідні рішення про підпорядкування їх тимчасовій адміністрації, а з дипломатами вести роботу в напрямку міжнародного визнання тимчасового керівництва держави.
Після цього необхідно провести реєстрацію засновників України, з поміж яких ми сформуємо тимчасові органи влади і оберемо делегатів на Установчі збори.
При цьому я би пропонував не вдаватись в надмірну бюрократизацію даного процесу. Головними критеріями для претендентів у тимчасові органи влади мають бути бажання, порядність та професіоналізм.
Для учасників Установчих зборів – бажання та наявність державотворчих ідей.
Це буде не привілей, а тягар. Вони увійдуть в історію, але, з метою уникнення нової узурпації, не матимуть змоги брати участь у наступному "політичному сезоні" – у виборах нових органів влади за новими правилами.
І поки Установчі збори працюватимуть над новою Системою і новою Конституцією, тимчасові органи влади діятимуть на основі Суспільної угоди. Головними документами нинішньої України, легітимність яких ніхто не ставить під сумнів, визнаються Акт проголошення державної незалежності та результати референдуму 1-го грудня.
Все інше досліджується на предмет "народності" і діятиме лише у частині, що не суперечитиме тимчасовій Суспільній угоді.
У чому перевага даного шляху? Він зрозуміліший для більшості наших громадян і для міжнародної спільноти. Однак на юридичне доведення незаконності діючих органів влади, на розслідування кримінального злочину узурпації влади та на процедури народного суду над винними особами знадобиться додатковий час.
Як довести? Я вже неодноразово писав на цю тему. Але, щоб бути зрозумілим, наведу один простий приклад, не вдаючись в юридичні тонкощі.
Візьмемо нашу Конституцію. Чи чинна нині її редакція від 2004 року? Ні, адже вона була скасована рішенням Конституційного суду у 2010 році. Чи було повернено редакцію Конституції 1996 року? Ні, адже за це не проголосувала Верховна Рада.
За якою ж Конституцією ми сьогодні живемо? А хіба ви не помітили – ми живемо не за законами і не за Конституціями. Управління країною здійснює президент в "ручному режимі".
Йдемо далі. Чи мав Конституційний суд підстави для скасування змін у Конституції? Мав, адже ці зміни були внесені у неконституційний спосіб. Чи варто боротись за повернення цієї редакції? Ні, адже саме завдяки її положенням стала можливою нинішня ситуація – узурпація влади.
Чи варто боротись за повернення Конституції 1996 року? Також ні. І навіть не тому, що в цій редакції президент наділений великими повноваженнями, а тому, що в цій Конституції передбачено абсолютну безвідповідальність і президента, і уряду, і парламенту. Вона писалась політиками для самих себе і юридично закріплювала узурпацію влади.
Маємо написати і ухвалити нову Конституцію як "Суспільний договір", у якому будуть виписані прості і зрозумілі механізми контролю і відповідальності найманих працівників – чиновників, перед своїм роботодавцем – народом.
Другий підхід передбачає заперечення українськості УРСР як представників окупаційної адміністрації і відновлення на території сучасної України УНР. Нинішня "державна машина" визнається правонаступницею УРСР, а отже, спадкоємцем окупантів.
Тоді необхідно здійснити перепис "громадян УНР" і видати їм "паспорти" нашої держави. А далі по накатаному – формуємо свої органи влади, свої правила і свої закони. Амністію також можна передбачити для тих представників режиму, хто виявить лояльність.
Перевага даного підходу в тому, що не потрібно занурюватись у юридичні тонкощі законодавства нинішньої України і доводити його нелегітимність і недосконалість. Ми його повністю відкидаємо і заперечуємо. Проте бажаючих визнати себе громадянами УНР може бути значно менше, ніж бажаючих стати "засновниками", а отже меншою буде і легітимність.
Ці підходи мають багато спільного. Ми у будь-якому разі маємо здійснити ідентифікацію власних прихильників, сформувати альтернативні тимчасові органи виконавчої і повноцінний орган установчої влади.
І ще один важливий і дуже приємний спільний момент. Ми у будь-якому разі маємо не визнавати підписаних з Росією угод і не віддавати їй жодних кредитів. В обох випадках маємо за що вимагати від Росії компенсацій. Ось тут в пригоді і може стати ресурс "реєстрової опозиції" та організації "Майдан".
Дмитро Сінченко, Всеукраїнська ініціатива "Рух Державотворців", для УП
