Якщо їм буде так страшно жити
Уявляю так:
Ранок, на швидкості 150 кілометрів несеться якесь високопосадове вельможне чмо з мигалками, і металічний голос оре на всю глотку: "Прімі лєво! Прімі право!" – Але ми не сахаємося й не розступаємось, а даішники не перекривають руху. І нікого не треба вбивати. Просто чмо буде змушене їздити так само, як і ми з вами.
І тоді йому буде страшно їздити по наших дорогах.
Потім чмо проголодається і його повезуть у ресторан. А вздовж вулиці, по маршруту його кортежу, до самого ресторану, стоятимуть сотні, тисячі звичайних домогосподарок із порожніми каструлями. Вони стукатимуть, битимуть по каструлях ложками й черпаками: це голодний бунт, такий самий був в Аргентині, після чого уряд погнали у відставку.
І чму знову стане страшно, але тепер уже їсти.
Чмо відчує глибокий внутрішній стрес, здадуть нерви, і воно заквапиться в найкращу лікарню. Але в лікарні йому не виділять окрему палату, не пропишуть дефіцитні закордонні ліки – а вколють ту саму вакцину, яку випускає син Богатирьової. Або дадуть цитрамону, який пила моя мати. Або прооперують і зашиють у животі ножиці, просто їх там забудуть.
І тоді йому буде страшно лікуватися.
Чмо, нарешті, притарабаниться додому, а біля його маєтку – виставка собак бійцівської породи: ні пройти, ні проїхати. Верблюд із ноги на ногу переминається, привели, щоб він подискутував із регіоналкою Бондаренко. Там же пара відкритих вуликів, теж поставили громадські активісти, щоб його покусали бджоли. Хоча ні, бджоли не годяться, Ющенко не дозволить. Або розмахуватиме хоботом бойовий слон, зачепить – і вмить зламає ворота.
І йому буде страшно навіть у власній фортеці з довшим за китайську стіну парканом.
Ну, а коли чмо засне, то о третій годині ночі під вікнами його палацу раптом заговорять гармати й козацькі самопали. Ні, ні, то не справжні гармати – то прийдуть люди й влаштують такий самий феєрверк, який нам по ночах влаштовують мажори. І потім той салют можна буде повторювати кожної ночі – на честь покращання. Святкові петарди коштують недорого, скинемося. Чмо понапихає у вуха берушів, але це не допоможе.
І йому буде страшно спати.
І отже, коли будь-якому високопосадовому вельможному чму буде страшно їздити по наших дорогах, страшно їсти, лікуватися, спати – одним словом, коли йому, як і нам, теж буде страшно жити в цій сплюндрованій країні накраденого бабла – це й буде Днем нашої непокори.
Нехай поживе так, як ми з вами.
А то воно перебуває ніби в якійсь іншій реальності, в окремому паралельному світі, ситому й чужому для нас – літає власними літаками, отримує драйв на гірськолижних курортах, носить годинники за десятки тисяч баксів, і йому навіть не приносять рахунки за опалення й світло, бо покриває держава.
І тому давайте відмовимося їх леліяти, пестити, обслуговувати, дмухати на них і оберігати.
І платити за них – і на них – податки.
А вони без нас – як без рук і без ніг, безпомічні.
І тоді вони боятимуться кожного українця, як боялися окупанти кожного куща, бо він їм здавався партизаном.
А наостанок до Майдану.
Хлопці! У вас багато завзяття, але не вистачає креативу. Я вам раджу для повної перемоги застосувати таку перевірену в боях українську зброю, як жінка з качалкою. Порожня каструля й качалка – то такий щит і меч, проти чого жоден чоловік не встоїть. І якщо на вулицю вийдуть жінки з качалками, беркутівці вмить розбіжаться.
Ну, а чмо теж кинеться до гелікоптера.
От тільки пілот згадає про День непокори – і гелікоптер не підніметься.
Віктор Терен, письменник, спеціально для УП
