Поміж вмотивованими аргументами та аргументованими мотивами…
Сьогодні про політику не говорить лише той, хто зміг досягти висот досконалості. Хто осягнув простий і непорушний факт: істина поза словами або ж поміж них.
Всі решта, навіть найлінивіші та нібито до всього байдужі не залишаються осторонь масового базару, здіймаючи шквал лементу. Це теж – факт!
Але по-іншому й бути не може, адже людський розум влаштований так, аби постійно перебувати в розмірковуваннях, сум’ятті та метаннях поміж нібито можливими альтернативами.
А з іншого боку, політика виявляється цілком благодатною темою для поверхневих міркувань знічев’я та демонстрації власного хисту "аналітика", бо ж чи не кожен свято переконаний в тому, що саме він петрає, що то воно діється в Україні й до чого.
Тим більше, з огляду на досить стійке враження про те, що бути політиком і водночас державним управлінцем досить легко та не вимагає якихось особливих якостей, хіба що непомірно розвинутих зневаги, хамства, пожадливості та нахабства.
Тому фактично кожен вірить або й свято переконаний в тому, що саме він, як то кажуть, нараз справився б з обов’язками державного діяча. Принаймні далеко не згірш теперішніх управлінців, за діяльністю яких спостерігає не без глузування, люті, докорів абощо практично уся Україна і не лише.
А між тим, про управлінські чи менеджерські, і тим більше суто людські якості переважної більшості з нас красномовно говорить та ситуація, в якій ми віднаходимо себе зо дня в день.
Нам не до снаги організувати комфорт власного існування та забезпечити ефективність своєї діяльності. Про здатність якісно організовувати життєвий простір та активність близьких і рідних годі й говорити.
Між тим, критичне мислення підказує, якщо людина нездатна організувати власне існування, зробити його затишним та змістовним, їй принципово не під силу організувати існування інших.
А осмислюючи суто людські та оперативні якості тих, хто перебуває при владі, наразі, можна з великою впевненістю говорити про те, що насправді нинішні управлінці такі ж безпомічні і незграбні як і переважна більшість українців.
Вони опинилися на владному олімпі не внаслідок явних індивідуальних заслуг та будучи наділеними унікальними якостями і потенціалом, а тільки тому, що так збіглися обставини. А якщо бути точнішим – така їхня і заразом наша як народу доля. Кому подобається – карма.
Проте навряд чи хтось ось так запросто повірить, що насправді жоден політик і за "сумісництвом" представник соціально-економічного бомонду в своїй активності не керувався суто приватними інтересами, намірами та бажаннями. Що кожен з них не прагнув усіма можливими і неможливими шляхами добратися, як-то кажуть в народі, до керма чи до корити, що в Україні, як на диво, виявляється одним і тим же.
А лише плив за течією суспільних подій і був успішно "викинутий" на щедрі береги державної влади. Хоча з іншого боку, незважаючи на явну натяжку, до заслуг самих сильних світу цього можна зарахувати їх здатність тримати "ніс за вітром".
І все ж, якщо бути послідовним та відданим принципам критичного мислення, досить легко помітити, що буденна людина, а політики в цьому плані нічим абсолютно не відрізняються від усіх решта, перебуває в досить своєрідній ситуації: вона належить собі, однак ані володіє собою, ані розпоряджається собою.
Звичайно, з цим людський розум так просто змиритися не може, а тому людині найчастіше видається, що це саме вона вчиняє вибір, приймає рішення, здійснює дії відповідно до власної волі та намірів, бажань і прагнень або необхідності і потреб.
Проте варто лише спитатися у себе, чи з доброї волі індивіда з ним кояться недобрі речі, до прикладу, його кривдять, завдають збитків здоров’ю чи майну, як стає зрозумілим, що людина таки не керує своїм існуванням, а лише проживає його таким, яким вона його щомиті відкриває для себе.
Відтак неважко помітити, що в міркування і враження в цілому людини про своє становище та активність закралася досить прикра похибка: людина вірить, що вона має справу з мотивами власної активності, тоді як, насправді, лише з аргументами.
Тобто людина діє під тиском того, що вона насправді не усвідомлює.
Осмислюючи ж свою активність, без різниці постфактум, по ходу самої діяльності, а чи в перспективі, вона має справу з аргументами, покликанням яких є виправдати відповідну активність в очах самого діяча та спостерігачів, а також надати спримайбельний зміст своїм діям та вчинкам.
Таким чином, ані народ (фактично маси, за якими приховуються дійсні поводирі), ані політики (фактично зарозумілі "барани", котрі ведуть "отари" на заклання дійсним поводирям) не лише не мають справу з дійсними мотивами, але й не віддають собі раду в тому, що "благополучно" підмінюють мотиви аргументами.
І, як наслідок, політики свято вірять власним розказням, що вони нібито дбають про народ і, аби не саме кожен із них, то було б значно гірше, аніж з ними.
В свою чергу соціально-упосереднені громадяни, вірять в те, що вони чесні і сумлінні, але позбавлені всякої можливості впливати на політиків, тому мусять миритися з тою ситуацією, в якій себе віднаходять, згадуючи всіх і вся злим тихим словом, при цьому озираючись, аби хтось не доніс сказане в уші тим, кому не треба.
Тож сучасні політики практично всі без винятку, насправді, люди досить випадкові в сфері державного управління та суспільного урядування. І, не дій принцип кругової поруки, помножений на масове невігластво, сходили б з публічної арени та відмежовувалися б від корита так же швидко як і добиралися до нього.
Відповідно, з огляду на їх ситуацію – це люди чистих аргументів. Практично – пустодзвони, на відміну від тих, кого Макс Вебер визначав як державних діячів або мужів.
В наш час таких по світу практично не зустрічається, бо в глобалізованих бурхливих хвилях, об які розбиваються етноси і якими розмиваються культури, їм не місце.
Проте державний діяч – це людина чистого мотиву, бо вона покликана діяти заради і задля етносу, нації, спільноти.
Фактично такі люди йдуть на самопожертву і надто рідко їх розуміють та сприймають їхні сучасники. Взяти хоча б до прикладу чи не останнього державного діяча Франції генерала Шарля де Голля. Красномовною є також доля Орлеанської Діви.
До речі, є про кого й в Україні згадати. Зокрема про останнього гетьмана Павла Скоропадського, а до того Петра Конашевича Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського. Не з останніх в українському п’ємонті і Степан Бандера та інші борці визвольних змагань.
На жаль, судячи з того, в якому становищі опинилася Україна, в якій ситуації перебуває людство в цілому, складається гірке враження про те, що жертви справжніх державних діячів були марними.
Людство поступово духовно деградує, непомітно для себе переродившись в своєрідний симбіоз чистих споживачів – тих, хто, з одного боку споживає образи самих себе та інших, а з іншого, аргументи на користь тієї ситуації, в якій себе віднаходить.
Зарадити цьому становищу, очевидно, вдасться лише тоді, коли набереться критична маса тих, хто відродить в собі критичне мислення та зуміє розгледіти різницю поміж мотивами і аргументами.
Тобто підніметься над заклопотаністю життя та навчиться діяти свідомо.
До речі, саме до цього спонукає нинішня ситуація в Україні.
Зокрема, здавалося б, ситуація в Україні щодо прояву людяності та утвердження людських цінностей значно гірша, аніж, приміром, в Європі.
Але в тому є зміст. І його не так вже й важко помітити.
В Європі діють етично та законослухняно, бо так привчені. Діяти сумлінно не так вже й важко, коли інші діють так само, а з іншого боку за сумлінністю громадян досить прискіпливо слідкує держава і Закон, а головне – громадська думка.
Діяти сумлінно в супереч загальній тенденції та з ризиком для власного соціального становища – це досягнення конкретного індивіда. Рівень його духовної досконалості.
Тому сучасна Україна і, відповідно, суспільна атмосфера в ній є нічим іншим, як своєрідним горнилом, де відбувається поступове відокремлення золота від решти мас.
Коли ж набереться критична маса свідомих власного існування представників спільноти, Україна дасть поштовх новій світоглядній парадигмі з якісно новими цінностями і розумінням суті людського буття.
Принаймні, про це говорять численні езотеричні досвіди.
Тож надзавданням сучасного українця є очищення себе від усіх сумнівних звичок і переконань; усвідомлення власних дій і вчинків; зрештою – відродження в собі дійсно людського духу.
