Куди йдемо ми за Кремлем?
Те, про що буде написано, може видатися умоглядним, конспірологічним, навіть божевільним. Тільки от авторитарні режими тим і відрізняються, що за їхнього панування найнеймовірніші сценарії можуть стати реальністю.
Отже, політолог Олексій Гарань озвучив переконання, що було, власне, загально очевидним: "В Україні реалізується сценарій, написаний у Кремлі". Те саме стверджує соціолог Ірина Бекешкіна.
Сценарій цей тлумачать як сценарій допомоги нинішній владі та її порятунку, а в перспективі – сценарій закріплення нинішньої влади через гарантовану перемогу на президентських виборах.
Може, і так. Але факти можуть свідчити: написаний у Кремлі сценарій має зовсім іншу мету.
Пригадаймо сценарій, що його було реалізовано в самій Росії 2000 року.
Функціонер, мало кому відомий ще за рік до президентських виборів, тріумфально виграв ті вибори й став президентом Російської Федерації – і обіймає цю посаду до теперішнього часу, із чотирирічною перервою "на Медведєва" й власним відходом на позицію прем'єр-міністра з вирішальним голосом.
Підкреслю: ще в першій половині 1999 року мало хто з росіян міг би взагалі відповісти на запитання, хто такий Владимир Путін. А вже в березні 2000 року Путін був безумовним фаворитом президентських виборів.
Шалена швидкість набирання популярності пояснювалася просто.
Росію захлеснула хвиля тероризму й екстремізму, і Владимир Путін очолив боротьбу з ними. На момент виборів він іще не досяг помітних здобутків, але докладав активних зусиль до подолання тероризму, і про ці зусилля натхненно й із вірою в успіх сповіщали російські ЗМІ. Перепусткою до президентського кабінету став для Путіна початок чеченської війни.
Що ми спостерігаємо нині в Україні?
Хвилю спротиву, що припинив бути мирним. Педалювання владою теми екстремізму. Поки що тема тероризму перебуває на маргінесі, але з вуст Миколи Азарова воно вже пролунало. Та й суд над "васильківськими терористами" провладні ЗМІ змальовували детально, емоцій не шкодували. Попри навіть те, що кваліфікування як тероризм наміру підірвати пам'ятник є дуже й дуже сумнівним.
Президент і влада в цілому обирають шлях насильства, але результатом стає подальша радикалізація ситуації й подальша ескалація насильства.
Президента України дискредитовано, і подальша ескалація насильства дискредитує його ще більше. Й в очах світової громадськості, і в очах власних співгромадян. Причому не лише в очах, умовно кажучи, "правого берега Дніпра".
Хоч би як дискутувати про "дві України", а незаперечним є те, що особисті – родинні, приятельські, колегіально-бізнесові – зв'язки між жителями двох половинок держави є вельми міцними.
І одна річ, коли для жителя Донецька події в Києві – це щось абстрактне, щось "із телевізора", щось майже таке саме, як події в Каїрі або Дамаску. А радше навіть, щось на кшталт футбольного матчу, де треба вболівати за перемогу "своїх" над "чужими". Одна річ, коли з родичами, друзями та знайомими "із того боку ідеологічних барикад" можна до сварок сперечатися про Європу та Росію, комуністів та бандерівців, про те, чи має зарплатня шахтаря бути більшою за зарплатню професора, а чи навпаки – та про інші абстракції.
Але зовсім інша річ, коли заарештовано, засуджено, побито, а то й поранено людей, яких ви особисто знаєте, причому знаєте як добропорядних і зовсім не агресивних.
Тож і у своєму тилу, у своєму бастіоні – у Донбасі – влада не може бути гарантованою від дискредитації. Хай не тотальної, але дуже відчутної.
Додайте до цього, що протягом останніх років чимало донбасівців стали киянами – як не за офіційною реєстрацією, то за фактичним місцем проживання.
Так, справді, найвища еліта, вона ж номенклатура, переїхавши з Донецька до Києва, продовжує жити у своєму окремому світі. Рядові ж громадяни, здійснивши такий переїзд, опиняються в новому оточенні й у відмінному від звичного інформаційному полі – і, відповідно, коригують свої переконання. Може, цей процес був би не таким уже й швидким, але вир сьогоднішніх подій прискорює його.
То що ми маємо? Вітчизна й громадяни в небезпеці, владу дискредитовано, ситуація загострюється. Чим не аналогія з Росією-1999?
Здавалося б, далі йдуть суцільні відмінності: якщо в Росії-1999 треба було посадити в президентське крісло визначену людину, чий рейтинг був нульовим, то в Україні такої постаті немає, а Москва прагне подовжити президентство чинного українського глави держави?
У тому-то й річ, що така постать є. І постать ця – не Віктор Янукович.
Так і не пролунало відповіді на запитання: для чого, з якою метою було створено "Український вибір"? Для чого він проводить дедалі гучніші кампанії? Для чого він витрачає на той усюдисущий піар шалені, незбагненні кошти? А кошти ті й справді шалені: не знаю, як зараз, а десять днів тому білбордами "Українського вибору" було прикрашено всю трасу від Києва до Борисполя. Із тим самим текстом, що й у київському метро: "Зупинити асоціацію з ЄС – виконано; вступити до Митного союзу; встановити народовладдя".
Знову й знову: не "зберегти", не "підтримати" – а саме "встановити" оте "народовладдя".
Усе це – просто заради ідеї? Може, і так. От тільки репутації ідейного альтруїста Віктор Медведчук, якщо не помиляюся, досі не заслужив.
Поміркуймо.
Із погляду Москви, Медведчук набагато прогнозованіший за Януковича, набагато надійніший за нього. Якщо Янукович для Москви – союзник кон'юнктурний, союзник від безвиході, то Медведчук – союзник ідейний і переконаний. Додаймо до того, що з Путіним Медведчука пов'язують не лише офіційні стосунки.
З погляду перспектив на виборах, Віктор Медведчук – виразник прагнень та інтересів тих самих виборців, що голосували за Віктора Януковича. Тільки виразник незрівнянно послідовніший: на ньому не висить гра в євроінтеграцію й "медовий рік" з Євросоюзом. А ще на ньому не висить обіцянка "покращення вашого життя вже сьогодні" – що її так і не виконано Януковичем.
Він був главою президентської адміністрації за Леоніда Кучми? Насмілюся стверджувати: дуже й дуже багато, якщо не більшість, українців давно вже забули якщо не про самий цей факт, то вже точно про його подробиці.
Не беруся стверджувати, що сценарій Москви є саме таким.
Але неймовірним написане вище теж не є.
Якою стане Україна в разі втілення цього сценарію, а точніше, що станеться з Україною – про те краще не думати, навіть не намагатися уявити. Це – як одвічна суперечка між песимістом та оптимістом: "Гірше, ніж тепер, уже не може бути. – Може, може!"
І, здається, чинна влада не усвідомлює цього.
Не усвідомлює і Янукович. Не розуміє: дуже може бути, що російську допомогу – і фінансову, і організаційну – призначено зовсім не для нього, не для його тріумфальних перемог. Може виявитися, що йому самому Росія відвела роль усього лише розмінної фігури.
Тож хотілося б нагадати ще один сценарій, що став історичним фактом.
1981 рік, охоплена тривалими протестами, а то й повстанням, Польща. До влади приходить Войцех Ярузельський, проголошує в країні воєнний стан і... того самого дня позбавляє волі як лідерів громадської опозиції, так і щойно відсторонених від влади – у бездоганно законний спосіб! – найвищих партійно-державних керівників.
Якщо сценарій із Медведчуком буде реалізовано, як ви гадаєте, яким буде його найперший крок?
Дуже ймовірно, що ним стане показове покарання Януковича – за те, що довів ситуацію мало не до громадянської війни. Цілком імовірно, що економічна складова в звинуваченнях теж буде.
Тож – хоч як наївно це пролунає – цілком може виявитися, що Януковичеві, попри все, незрівнянно вигідніше шукати компромісу з повсталими громадянами й з опозицією.
Бо в грі, у яку його втягує Росія, переможцем призначено не його.
Борис Бахтєєв, спеціально для УП
