Зійти з трибуни
Події останніх тижнів в Україні засвідчили новий спалах громадянської активності й готовність людей захищати свої інтереси в ході мирних акцій протесту.
Те, що, здавалося б, навряд чи може відродитися – Дух Майдану – стало реальністю.
Новий Майдан зібрав у декілька разів більше учасників, аніж події 2004 року. При цьому в українців прокинулася саме громадянська самосвідомість: на вулиці й площі вийшли переважно не члени партій, не прихильники опозиції, не організовані партійними сотниками-десятниками та іншими функціонерами любителі традиційно помітингувати.
Вийшли мільйони громадян, у яких прокинулася Совість.
Акції, що починалися наприкінці листопада як проєвропейські, уже 1 грудня переросли в акції протесту проти сваволі міліції. Якби всі 180 із лишнім партій України мобілізували своїх членів – не було би такого ефекту, як 1 грудня.
Соціологи ще за кілька днів до акцій не могли спрогнозувати таку масовість. Тому що у випадках, коли кожен відчуває, що на місці побитих міліціонерами дітей могли бути його діти й онуки, міг бути він сам, його найближчі родичі і знайомі – спрацьовує інстинкт самозбереження.
Люди вийшли не для того, аби когось привести до влади або когось відправити у відставку, вийшли не заради партійних гасел та прапорів. Вони вийшли, бо традиційна "піраміда Маслоу" кожного з нас отримала справжню, а не надуману основу: ми всі вибрали життя й безпеку, упевненість у завтрашньому дні, упевненість у майбутньому наших дітей.
На жаль, влада цього досі не розуміє. Вона досі уявляє, що їй протистоїть невелика групка проплачених – цікаво, ким? – людей. І робить вигляд, що нічого не сталося.
Але так само, на жаль, що представники різних партій уявляють, що всі ті, хто вийшли на Майдан – це палкі прихильники нинішньої опозиції. І намагаються спілкуватися з ними, як із солдатами партії чи партій.
Вони намагаються говорити з ними гаслами та обіцянками, витриманими в партійно-ідеологічному руслі, не помічаючи, що народ на Майдані не надто сприймає партійну риторику.
Людина, що вийшла захищати своє Я, навряд чи дозволить запаковувати його – це саме "Я" – в іншу, нехай навіть в ідейно близьку обгортку.
Саме тому для партійців із різних опозиційних партій головне – не втратити Майдан, не відштовхнути його від себе.
Бо багатьом уже кортить розпочати активну виборчу кампанію, хочеться подати себе в ролі кандидата в президенти, набрати рейтинги. Це призводить до того, що народ починає чітко відчувати фальш – якими би гарними й правильними не були фрази про "боротьбу зі злочинним режимом" та "наше спільне європейське майбутнє".
Завдання партійного лідера в умовах Майдану – не намагатися очолити стихію, адже стихію неможливо очолити, – а зрозуміти душу й настрої народу, бути відповідним і відповідальним щодо моменту. Лаври будуть пожинатися потім.
Це стосується всіх без винятку лідерів усіх без винятку опозиційних сил, які нині підтримали Майдан.
Події 2013 року ще важко назвати революцією в повному розумінні цього слова.
Революція не вимірюється кількістю людей, які зібралися одночасно в одній географічній точці на спільну акцію протесту. Революція вимірюється конкретними здобутками та ефективністю.
Якщо нинішні події зможуть накреслити нову програму для України, якщо народ зможе запропонувати системні зміни та перетворення, якщо в результаті ми прийдемо до якоїсь нової якості життя – це буде революція. Ні – то й залишиться в пам'яті та на сторінках історії, як дуже величний, прекрасний, але всього лише спалах громадянської активності.
Відставки уряду та президента, розпуск ВР та нові вибори – це не повістка для революції. Це – інструменти, але не ціль. Це – надто дріб'язково як для мільйонного пориву.
Підписання Угоди про асоціацію – це більш високий рівень, але все одне не самоціль.
Де конкретні пропозиції щодо перевлаштування держави, руйнування системи, глибинних змін у суспільстві?
Де гарантії того, що ніч з 29 на 30 листопада не повториться?
Де політичні та громадянські запобіжники від рецидивів?
Де проста, лаконічна, коротка програма дій – що нам робити після перемоги? Конкретно – кожному з нас?
Бо народ, який одного разу вийшов на Майдан, не хоче в подальшому відчувати себе статистом. Він не хоче, щоби вирішували знову за нього. Він хоче отримати завдання й виконати його.
На жаль, цього не розуміють політики. Кожен із них намагається повторити подвиг Віктора Ющенка зразка 2004 року – тобто, стати політичним Месією.
Але ж біда Ющенка полягала саме в тому, що він вдало підмінив поняття: він оголосив кінцевою метою акції 2004 року його особисте обрання на пост президента, а не втілення Ідеалів Майдану.
Не дай Боже нікому повторювати шлях Ющенка – людини, яка використала й зрадила Майдан.
Сьогоднішні події в Україні дуже нагадують ситуацію у Франції в 1968 році. Тоді французьке суспільство повстало проти напівавторитарної системи Шарля де Голя. Головним рушієм процесів стали студенти. Політики відігравали допоміжну роль. І дуже добре, що політикам вистачило мудрості не нав'язувати свою волю справжнім рушіям процесу. Студенти – здавалося б – навіть програли.
Але за кілька місяців всесильний президент де Голь був змушений подати у відставку: він програв протистояння зі своїм власним народом.
Нинішня ситуація також нагадує події 80-х років у Польщі – коли справжні лідери з'являлися серед представників народу, а звичайні електрики могли запалити натовп більше ніж продумані та підготовлені політики.
Аналогій можна знайти безліч. Зрозуміло лиш одне:
Не варто сьогодні партійним лідерам помилково вважати, що це вони викликали народне збурення й організували народ.
Опозиція є лише однією зі складових переважно аполітичного й апартійного за своєю суттю Майдану. І Майдан сьогодні не готовий стати партійним, він не готовий визнавати зверхність одного лідера чи однієї політичної сили.
Що ж робити політикам за цих умов? Відмежуватися від Майдану?
Жодним чином!
Потрібно просто зійти із трибуни. Піти в народ. Майдан – це вільна співпраця й водночас конкуренція політиків і громадських діячів. Тут немає попередніх заслуг. Тут є реальна робота на спільну справу. І оцінюватися тут урешті-решт буде не вміння говорити, а вміння діяти й спонукати до дії інших.
За кожним політиком є його ресурс – партія. Але це надає додаткові зобов'язання й додаткову відповідальність перед Майданом. Але не дає преференцій та індульгенцій.
Революція має вершитися не на трибуні з мікрофоном у руках, а в дискусіях з однодумцями – при виробленні планів, стратегічних завдань, при розробці стратегії й тактики боротьби.
Революція сама творить лідерів і не визнає старих кумирів. Ділити ролі та портфелі потрібно потім.
Сьогодні потрібно зійти із трибуни, зруйнувати символічну трибуну, яка не допомагає організувати, а лише ділить народ на "їх" і "нас". Трибуна прив'язує, локалізує, присипляє. Трибуна – це спосіб переконати самих себе у своїй крутизні. Трибуна – це спосіб піднятися над іншими.
Але водночас – це місце, яке не дає розвивати наступ та активність.
Бо яким би не був результат попереднього дня – із зайнятих за день позицій мов магнітом притягає до себе трибуна...
На трибуну потрібно виходити лише в тому випадку, якщо є що сказати, не повторюючись.
Найправильніше гасло, повторене десятикратно, перетворюється на банальність і штамп, знецінюється. Із цього моменту воно починає викликати роздратування. Говорити кожен день одні й ті ж порожні фрази – згубно для політиків.
Народ чекає вагомих слів, а ще більше – дій.
Рахувати партійні дивіденди будемо потім. Сьогодні більш важливим є загальний результат, який має отримати Майдан, – а не локальний результат кожного лідера чи кожної партії, які вийшли на Майдан.
Тому – геть трибуну! Хай живе Дія!
Ганна Свириденко, доктор філософії в галузі права, правозахисник, спеціально для УП
