Навіщо потрібне Народне Об'єднання "Майдан" і за яких умов воно можливе?

П'ятниця, 27 грудня 2013, 16:08
політолог, головний редактор часопису Ї

Після більш ніж місячного стояння на Євромайдані була формально проголошено ініціативу заснування Народного Об'єднання "Майдан".

Що стало причиною?

Усі ми розуміємо, що Євромайдан, попри всі інспірації та домисли, є сплеском саме народного невдоволення.

Він не є інспірацією тих чи інших партій – ні опозиційних, ні провладних. Жодна з них не могла й не може зібрати на свої мітинги більше кільканадцяти тисяч осіб. Навіть за гроші – стосується обох таборів. Ба, більше, на самому початку опозиційні партії пробували зібрати своє віче, але швидко капітулювали – зрозуміли, що джерело народного обурення б'є не на їхніх зібраннях – і це вияв їх політичного реалізму.

Місяць стояння на Євромайдані показав, що народ не збирається відступати. Не лише партії чи його лідери, а насамперед народ. Він вкотре мільйонами з'їжджається із цілої України.

Це заскакує представників режиму Януковича. Але так само це заскакує й лідерів опозиції, чи ширше – політичні партії.

Із цим народом треба щось робити. Якось це політичне протистояння потрібно розв'язувати. Як показав досвід – навіть мільйон мітингарів без проводу чи команди проблему не вирішують. І це чудово вловив Янукович. Тому змінив тактику. З розгону на видавлювання та висмикування лідерів.

Але, з іншого боку – з боку політичного проводу – ми бачимо брак ідей. І нерозв'язаний конфлікт. І впертий народ...

На даний момент лідери політичних партій, а отже, і самі партії, ще ні на що не відважилися. Хтось може це заперечувати. Ну що ж – їхня справа. Але й маленькій дитині після місяця стояння це очевидно, як білий день.

Пишу не для того, щоб якось з них покпинати, а тому що ця пауза вже стає непристойною.

А народ усе стоїть. Затявся. І з ним потрібно щось робити – щось йому пропонувати. Військо, навіть якщо воно називається Запорізькою Січчю зразка 2013 року, не може бути тільки в облозі – за барикадами Майдану Незалежності.

Позиційне ведення бойових дій показало свою неефективність ще під час першої світової війни. Друга світова вже була наступальною. Інакше воші, деморалізація й поразка.

Разом із тим усе більш очевидним стає велетенський потенціал громадського та студентського рухів. Рухів позапартійних. І статистика майданарів свідчить саме про це – це люди, які самі зі своєї вільної волі прийшли на Євромайдан. Це не мобілізований партіями партактив.

Хоча й ролі партій та людей партійних не варто недооцінювати. Вона також істотна. Хоча й неспівмірна із силою народу. Партійців тисячі, громадських активістів десятки тисяч, людей мільйони.

Але чим далі стояв Євромайдан, тим більш очевидним ставало те, що якщо так триватиме далі, то нереєстрове козацтво – громадські рухи – самоорганізуються. І реєстровому козацтву – політичним опозиційним партіям – прийдеться тільки прийняти це як факт. Наростало глухе невдоволення партійним проводом.

Громадські діячі "дозрівали" до абсолютно очевидної ідеї створення якнайширшого громадсько-політичного об'єднання. Підкреслюю громадсько-політичного, а не громадсько-партійного чи тим більш партійно-громадського.

Політика – це справа всіх громадян. Як-от урегулювання величезного політичного протистояння чи визначення цивілізаційного вибору країни – євроінтеграції.

А партійна діяльність – це справа партії, що уособлює частину суспільства та переслідує свої вузькопартійні цілі: готує виграш на виборах, розподіляє чиновницькі посади після виборів і реалізує свої партійні програми.

Для врегулювання теперішньої політичної кризи зусиль опозиційних партій замало. Вони просто не дадуть собі раду із вкрай цинічним режимом, який укріпився в Україні при Януковичі.

Для врегулювання політичної кризи, а також щоб виграти вибори в 2015 році, потрібно активізувати до політичного життя якнайширші верстви громадськості – від філателістів до філантропів. Не лише одних націоналістів.

Тобто – саме тих, хто стоїть на різних майданах по всій Україні. А також тих, хто ще не стоїть. Потрібно максимально розширити спектр учасників політичного життя.

Ні для кого не секрет політична пасивність Сході та Півдня. Так і звідти є представники, і їх чимало. Однак там громадсько-політична активність ще не стала масовою, як у Центрі та на Заході.

Причиною їхньої пасивності, окрім іншого, є ще й те, що ми занадто звужуємо спектр політичних завдань і політичних пропозицій. Деякі із цих пропозицій взагалі є для них неприйнятними.

Тому першим завданням моменту є дати можливість кожному взяти участь у політичному житті – і в першу чергу найбільш масовій організованій громадськості.

Тобто, власне, громадянському суспільству.

Однак що ми отримали із проголошенням Народного Об'єднання "Майдан"?

Політичні партії й політичні лідери, здається, не зрозуміли, що вони можуть тільки взяти в ньому участь. Але не можуть його очолювати.

Якщо вони спробують перетворити Народне Об'єднання "Майдан" у підпорядковану політичним партіям чи їх лідерам структуру, то що ми отримаємо? А ми отримаємо партійну "молодіжку" – недіючу, звісно. Припартійні організації для жіноцтва, ветеранів тощо.

Тобто нічого з того не буде. Не відбудеться добровільного, підкреслюю – добровільного – об'єднання різних і дуже різних людей задля досягнення однієї мети. Не відбудеться синергії – посилення один одного з метою досягнення все тієї ж мети.

По-справжньому незалежні люди, по-справжньому незалежні громадські організації просто відійдуть у сторону й далі робитимуть свою справу самостійно.

Партіям усе одне не вдасться "загнуздати" волелюбного громадського руху.

Проте, здається, що в партійних лідерів такі ілюзії є. Є велика підозра, що політичні лідери таки не втрималися, щоб не спробувати заскочити на його спину. Чомусь "ініціаторами" створення громадського (!) руху Народного Об'єднання "Майдан" і в Києві, і от у Львові пробують стати лідери політичних партій різного рівня. Ба більше – хочуть у ньому домінувати.

Прилинули до Львова депутати Верховної Ради й одразу взялися засновувати та очолювати Народне Об'єднання "Майдан". Не знизу – бо ж "Народний" – а зверху...

Одна із чільних партійних діячок стверджує, що неначе якийсь на те "мандат" має. Від кого? Від нествореної організації? Чи від свого партійного боса? Уже й проектами статутів повітря стрясає.

Але ж статут мають погодити не лише наверху – з ним мають погодитися й низи. Бо як не погодяться, то лишитесь коло розбитого корита. Як у тій байці про "бабенцію та розбите корито" – може, треба прикоротити свої апетити? Ну й шукати попри все конструктивну. Навіть з опонентами.

Ще одна політична діячка договорилася до того, що громадський рух є проектом режиму. Ну, з убогими та юродивими, навіть якщо вони з "корочками", сперечатися не буду.

Але ж дорогі наші – це шлях у нікуди. Уже маємо Об'єднану опозицію – об'єднання політичних партій. Чудесно. То що, тепер творимо Об'єднану опозицію-2? Об'єднану опозицію-2, у якій громадський і студентський рухи мають місце скраю – на кінці лави.

Чи може "шлях у нікуди" і є завданням..? Далі думку не розвиватиму.

Є збита максима – як борозну розпочнеш, так вона й піде.

Звісно, що партійці і їхні лідери можуть, і мають брати участь у цьому широкому народному фронті. Але ж дайте й іншим долучитися до спільної справи. Причому не як сиротам.

Хіба що поступила вказівка від тих самих партійних босів підпорядкувати ще не народжене Народне Об'єднання "Майдан" під свої вузько політичні інтереси – як от контроль за "канонічною" для даної партії територією. А території вже поділили… А тому Народне Об'єднання "Майдан" потрібно наситити своїми партійцями і членами припартійних громадських та студентських організацій.

Це теж було. І все звелося до вузесенького партійного опозиційного табору, який не може навіть на рівних розмовляти з режимом Януковича.

Отож підсумовуючи: що нам потрібно – широкий загальнонаціональний фронт чи вузько партійний "мєждусобойчик"?

Якщо фронт – то посуньтеся, панове професійні рятівники народу, власне для народу.

Він теж має право на боротьбу за самого себе.

Бо інакше залишитеся один на один із режимом.

Результат буде не важко передбачити.

І не потрібно "кидати" один одного. Потрібно знайти розумні пропорції загальної участі. І братися до праці.

Тарас Возняк, спеціально для УП