Чуєш, Майдане?
Мене дивують вислови, що лунають останнім часом у соціальних мережах. Мовляв, Майдану бракує сенсів, лідерів, планів, мотивації чи ще чогось. Після спілкування з десятками мітингувальників Майдану, особисто переконався, що в кожного є своє бачення подальших дій. Більше того, є можливість узагальнити всі ці бачення, адже вони не суперечать одне одному.
Ця стаття – спроба такого узагальнення. Я сподіваюся, що до конструктивної розмови долучаться всі небайдужі, і разом ми сформулюємо спільний дієвий план.
Втілити в життя 5 статтю Конституції
Майдан скандує "Банду геть!" і дійсно бажає, щоб теперішні керманичі звільнили крісла. Разом із тим, кожен погоджується, що ми тут зібрались не для того, аби обирати нового доброго царя.
Вимога громади полягає в перетворенні держави з феодального батога на інструмент самоорганізації суспільства. Нам більше не потрібні пастухи – нам потрібні виконавці волі громади, які ефективно координуватимуть суспільні ресурси для досягнення спільних цілей. Майдан вимагає, щоб люди, наділені повноваженнями, дбали про громадські цінності, а не про сімейні.
Окрім очільника вертикалі влади, багато зловживань здійснюють чиновники на місцевому рівні. Від них потерпають люди не лише у Львові та Києві, але й у Донецьку та Севастополі.
Майдан, посилаючись на 5 статтю Конституції, винайшов засіб проти цього, сформульований Лесем Подерв'янським. Якщо висловити цю вимогу обезжиреними політологічними термінами, то йдеться про розвиток інструментів прямої демократії в Україні.
Зокрема, ми потребуємо юридичних інструментів, через які суспільство впливатиме на закони й на осіб, які їх мають втілювати в життя. В ідеалі – посади голів райвідділів міліції, районних судів, прокуратур тощо мають бути виборними.
Дехто вважає, що суспільство не готове для такої кількості виборів, тому на сьогодні можна обмежитись правом громади звільняти будь-якого чиновника, який діє на території цієї громади. Наприклад, президента України можуть звільнити всі громадяни України; голову управління МВС області – мешканці відповідної області; голову апеляційного суду міста – городяни цього міста, голову районного суду – люди, що проживають у цьому районі; голову ЖЕКу – жителі будинків, які обслуговує ця контора.
Для ініціювання подібної відставки громадяни України не повинні нікому доводити обґрунтованість своєї вимоги – шукати, яку статтю якого кодексу порушив посадовець.
Універсальна підстава для звільнення – "втратив довіру громадян".
Якщо за результатами місцевого референдуму чиновника проженуть із посади – він має бути позбавлений усіх пільг державного службовця, а по досягненню похилого віку отримувати мінімальну пенсію. Він не може бути призначеним на будь-яку державну посаду, але не повинен обмежуватись в праві бути обраним громадянами на виборну посаду.
Це потрібно, аби після кількох показових звільнень вони самі йшли у відставку, не чекаючи, доки народ висловить їм недовіру й позбавить останніх піченьок.
Я назвав би це постійно діючою люстрацією: очищення не від тих, хто колись десь із кимось співпрацював, – а від тих, хто тепер псує життя громадянам України чи може зважитися на це в майбутньому.
Для втілення в життя цієї вимоги ми потребуємо змін у законодавстві про референдуми за народною ініціативою – і не лише стосовно можливості звільняти посадовців через референдуми.
Потрібно привести до європейських стандартів процедуру ініціювання референдумів. Наприклад, у 8-мільйонній Швейцарії для ініціювання референдуму потрібно 50 тисяч підписів – це приблизно півтора відсотка громадян. У 45-мільйонній Іспанії – 500 тисяч – трохи більше одного відсотка. В Україні ця цифра складає 3 мільйони підписів або 6,5 відсотків населення країни.
Через це організувати в Україні "референдум за народною ініціативою" можуть лише добре профінансовані структури, що мають підтримку української чи зарубіжної влади. Вони теж є громадянами України, але назвати це народною ініціативою можна лише дуже умовно.
Тож маємо знизити кількість підписів для ініціювання референдуму до 1-2 відсотків мешканців території, на якій проходить референдум.
Якщо буде цифра в 2 відсотки, то для ініціювання референдуму про звільнення губернатора Харківщини буде потрібно зібрати близько 55 тисяч підписів; про звільнення мера Харкова – 35 тисяч підписів; про звільнення голови міліцейського відділку у Врадіївці – 200 підписів.
Звісно, можна кожного разу райвідділки громити чи Майдан збирати. Але простіше й ефективніше здійснювати безпосереднє народовладдя через референдуми – Європа давно в цьому переконалася. Ті, хто прагне йти до Європи, як і ті, хто планує будувати Європу в Україні, мають скористатися цим досвідом.
Ще один важливий момент – результати референдумів, як вияв народної волі, повинні вступати в силу після їх встановлення, без жодних ухвал органів влади.
Якщо Янукович піде у відставку саме таким способом – суспільство матиме у своїх руках надійний спосіб усунути від влади будь-кого з його наступників – а це значно більше ніж просто відставка.
Як саме домогтися прийняття такого закону Радою?
Постійно діючий Майдан по всій Україні
Громадський сектор Євромайдану складається з десятків громадських організацій, які мало не щодня утворюють координаційні центри й проголошують себе очільниками громадського руху. Проте, багато хто вже зрозумів, що не варто повторювати помилки політиків – об'єднуватись потрібно навколо принципів, а не особистостей.
Тому пропоную всім побратимам із Майдану наступні принципи єднання:
1. Прийняття рішень здійснюється за принципом "одна людина – один голос".
2. Представник громадської організації, формальної чи не формальної, має кількість голосів відповідно до кількості членів, які його обрали представляти їх у Раді громадського сектора.
Тому медична служба Євромайдану, сили самооборони, волонтери кухні, як організовані групи, матимуть різний вплив на прийняття рішень – але кожна людина, незалежно від того, яку саме функцію вона виконує в спільній справі, буде рівноправною.
3. Від кожних 50-150 майданівців обирається 1 представник до Ради громадського сектора. Маленькі групи мають скоординуватися між собою й обрати 1 представника від кількох груп.
4. При прийнятті рішень Радою громадського сектора кожен представник має кількість голосів відповідно до кількості людей, які його обрали.
5. Кількість представників у Раді громадського сектора не обмежена, і кожна новоутворена група з 50-150 осіб може будь-коли направити туди свого представника або відкликати його й переобрати нового.
6. Група може зобов'язати свого представника поставити перед Радою громадського сектора те чи інше питання, проголосоване групою.
7. У разі, якщо група не згідна з голосуванням свого представника в Раді з того чи іншого питання, вона може провести в себе голосування із цього питання й повідомити Раду про результати. Відповідно до цих результатів змінюються результати голосування в Раді.
8. Експерти, відомі громадські діячі, моральні авторитети тощо – можуть бути запрошеними Радою для консультацій, але рішення приймаються шляхом голосування Ради.
9. Члени Ради громадського сектора почергово модерують її роботу. Для виконання конкретних завдань здійснюються тимчасові робочі групи, які розформовуються після виконання цих завдань.
10. Представниками громадян у Раді чи координаторами робочих груп не можуть бути особи, що займають керівні та адміністративні посади в державних установах, державних підприємствах та політичних партіях.
11. Рада громадського сектора Євромайдану може координувати дії з політичними партіями, коли їх інтереси співпадають з інтересами громадськості, але при цьому не здійснює агітації за жодну політичну партію.
На цих принципах люди можуть об'єднуватись в групи за територіальною, професійною чи будь-якою іншою ознакою, обирати свого представника та впливати на загальні рішення громади Євромайдану: обговорювати у своїй групі нові ідеї, пропонувати свої напрацювання Раді громадського сектора через свого представника. Разом із тим, вони не будуть обмежені у власній ініціативі й матимуть можливість самоорганізовуватись на свій розсуд.
Усі бажаючі зможуть долучитись до прийняття спільних рішень і вироблення загальної стратегії. За відсутності такого бажання людина може не входити в жодні групи й просто виконувати те, що вважає за потрібне.
Ця структура за потреби може бути юридично зареєстрована як громадська організація, але це завдання не першочергове.
Після завершення київського етапу Майдану, ця організація може займатись захистом від репресій, створенням структур взаємодопомоги, що будуть задовольняти потреби суспільства замість держави та олігархічних бізнесів – наприклад, виробничих, сільськогосподарських та споживчих кооперативів у галузі торгівлі, страхування, медицини, незалежних профспілок, кас взаємодопомоги тощо.
Наступні кроки
Оскільки перебування на Майдані не приносить результатів у вигляді рішень посадовців, пропоную розширити перелік засобів громадського тиску.
Ініціативи з тиску на провладних олігархів виглядають перспективними, але недостатніми. Потрібно пікетувати будинки, офіси, та бізнеси всіх депутатів провладної більшості.
Для цього можна створювати мобільні групи по 30-40 людей, які пікетуватимуть по 4-5 об'єктів на день. У кожній групі має бути багато плакатів, банерів та кілька рупорів. Пікетування триватимуть по 1-2 години.
Бажано, щоб на них відреагували міліціонери та журналісти. У сутички вступати не потрібно – при появі загрози фізичного протистояння група розсіюється й збирається біля місця наступного пікетування.
У такий спосіб можна не лише тиснути на кнопкодавів – зрештою, саме вони голосують у ВР, інстинкт самозбереження може взяти верх над партійною дисципліною, – але й залучати до протестів пасивну частину киян із різних районів міста.
Також, якщо буде можливість, варто отаборитися біля Межигір'я та під ВР, щоб можна було пікетувати законодавчий орган під час голосувань за важливі для громади законопроекти.
Для організації такого тиску потрібно вже сьогодні:
– створювати мапу з оселями, офісами та бізнесами провладних депутатів ВРУ;
– формувати мобільні групи пікетувальників: принаймні, створити пункт, куди можуть звернутися ті, хто бажає брати в них участь;
– подбати про спорядження: відповідні плакати, рупори тощо;
– юридичній службі Майдану потрібно не лише піклуватися про затриманих, але й розробити проекти законів, які ВР має прийняти під тиском громадськості.
Усе це не просто. Але докорінні зміни в суспільстві ніколи не здійснюються без зусиль тисяч і тисяч людей, які вирішили жити по-іншому.
Сергій Кемський, спеціально для УП
