Кого попереджає "Український вибір"?
Ескалатори київського метро знову "прикрасили" лайтбокси "Українського вибору". Цього разу вони не попереджають, а ставлять завдання.
Першим іде "Зупинення асоціації з ЄС".
Його виділено червоним кольором, а поруч поставлено галочку. Мовляв, виконано. Кажете, це сильний і непохитний Янукович зупинив євроінтеграцію? А з лайтбоксів нас переконують: він став усього лише слухняним виконавцем. А справжнім тріумфатором був "Український вибір": Медведчук поставив завдання – Медведчук зробив.
Другим завданням із лайтбоксів є "Вступ до Митного союзу".
Зараз і Янукович, і Азаров присягаються: про жодне членство в Митному союзі не йдеться. Менше ніж місяць тому вони так само присягалися в непохитності курсу на асоціацію з Євросоюзом. Що з того вийшло, усі ми знаємо й бачимо. Щирість президентських та прем'єрських запевнянь усі ми оцінили.
Та в даному разі річ навіть не в щирості, а в об'єктивній логіці розвитку подій.
Може, влада й справді тішить себе надією, що буде вправно лавірувати між Росією та ЄС, заколисуючи обидві сторони солодкими абстракціями на тему: "Так, але коли-небудь потім"?
Не може ж Янукович не розуміти: вступ до МС рано чи пізно перетворить його на постать суто церемоніальну й цілковито залежну. Раніше такий тип державних керівників звали маріонетками.
Людині, що звикла вважати себе повноправним володарем "лісів, полів та рік" разом із сорока п'ятьма мільйонами "душ", – оцій людині взяти й раптом добровільно перетворитися на потішного царка? Із тим, щоби всі бачили цю кумедність, щоб вона просто тобі впадала в око? Ні, надто вже це суворо було б.
Але, знову ж, річ не в тім. Просто від часів кучмівської багатовекторності світ змінився. Ще десять років тому року Євросоюз складався з 15 держав, нині тих держав-членів 28. Поняття "Європа" та "Європейський Союз" у географічному розумінні стали майже тотожними. На нашому континенті простір для навіювання драматично скоротився.
СНД? Там постав Митний союз, тож з аморфної "сукупності багатовекторностей" викристалізувався політико-економічний моноліт. Якщо десять років тому Владимир Путін усе ще поступово прибирав до рук усю повноту влади, усе ще вдавав із себе демократа, хай і "керованого", усе ще вибудовував свою імперію, то нині цей процес давно завершено.
Нинішній Путін набагато сильніший за Путіна 2003 року. І церемонитися він тепер не вважає за потрібне. Якщо десять років тому він, слідом за Борисом Єльциним, прагнув радше демонстративної, атрибутивної зверхності над своїми партнерами по СНД, то сьогодні цю зверхність переведено в площину реальних, практичних політико-економічних претензій диктувати свою волю й свої інтереси. Словесами про вічну дружбу й вічне братерство його тепер не задовольниш.
Десять років тому була б іще неможливою фотографія, бачена якось десь у російській блогосфері: російський солдат строкової служби сфотографувався в казармі на фоні стендів до Дня Перемоги. На другому, третьому й подальших стендах – по кількадесят воєнних фотографій; на першому – портрет Йосифа Сталіна на цілий стенд.
Ходімо далі. Китай? Китай набрав сил, а географічно ближчим так і не став. Залишилася та сама біда: торгувати з Китаєм можна або через територію Росії – і, відповідно, на її умовах – або морями й океанами через увесь світ.
Сталася й ще одна прикметна річ.
У рейтингу країн світу за обсягами ВВП на душу населення Україна з'їхала далеко вниз і, згідно з даними сайту ЦРУ США, з показником 7.500 доларів на людину на рік посідає сьогодні 140 місце. Наступне, 141 місце, з показником 7.200 доларів посідає повоєнний, мало не занурений в анархію, Ірак. Китай посідає 124 місце, виробляючи 9.300 доларів на людину за рік.
Ще роки три тому Китай у цій таблиці був нижчим за Україну. Разом із ним, до речі, нашу країну обігнали Туркменістан – 126 місце, 8.900 доларів; Беліз – той самий, що колись звався Британським Гондурасом, 8.900 доларів, 127 місце; Боснія та Герцеговина – 8.400 доларів, 130 місце; Албанія – 8200 доларів, 132 місце; Намібія, Тонга, Алжир, Сальвадор та інші країни, що їх було заведено відносити до глибоко третього світу.
Але ми про Китай. Так от, саме за роки правління нинішньої влади Україна стала біднішою за нього не лише за валовими – що було б природно, адже "вагові категорії" геть різні, – а й за відносними показниками. Тож про рівноправне партнерство тут, мабуть, не йтиметься.
Ну, хто там далі?
Кучмівська багатовекторність, окрім іншого, мала ще одне підґрунтя – економічне. Згадаймо його: "що добре для "Південмашу", то добре для всієї України". Леонід Кучма був вихідцем із ВПК, і саме на нього робив ставку як на галузь спеціалізації України в міжнародному розподілі праці.
Саме ВПК, за задумом Кучми, мав би витягнути Україну на вищі щаблі розвитку. Продавати продукцію ВПК можна всюди потроху, а головним чином, до країн третього світу – бо й Росія, і НАТО мають свої потужні військово-промислові комплекси.
Судячи з усього, нинішня влада ставку на ВПК не робить. На що саме робить ставку наш "уряд професіоналів", що вважає за перспективну спеціалізацію України в міжнародному розподілі праці, чи оперує взагалі цими категоріями – того й до сьогодні ніхто не знає. Тож економічної бази багатовекторності станом на сьогодні, схоже, не існує.
Нарешті, ще одне.
Ту політику, яку проводила до України Росія, не можна назвати інакше ніж шантажем. А будь-який фахівець із криміналістики скаже вам: існують лише три можливості нормалізувати стосунки із шантажистом.
Перша – це вмовити його добровільно відмовитися від своїх вимог. Ця можливість узагалі є примарною, а стосовно путінської Росії – то й поготів. Друга можливість – це повестися так, щоб вимоги шантажиста втратили актуальність. Асоціація з Євросоюзом саме й була б таким виходом; наша влада від того відмовилася.
Тож залишається третя можливість – задовольнити всі вимоги шантажиста. А своєї мети Путін не приховує – втягнути Україну до Митного союзу. Й тепер, після листопадової капітуляції України, способи досягти мети стануть лише жорсткішими. Бо Путіну чітко показали: його мета є досяжною, і навіть дуже багато зусиль для того докладати не треба – трохи натиснути, ото й усе.
Тож за нинішньої влади виконання другого завдання з медведчуківського списку виглядає неуникним і невідворотним.
І за цієї обставини стає ще цікавішим третє завдання з лайтбоксів: "Встановлення народовладдя".
І не має значення, що розуміє під словом "народовладдя" "Український вибір" та особисто Віктор Медведчук. Слово "встановлення" чітко показує: нинішній стан речей Медведчук за народовладдя не вважає. А отже, зберігати Віктора Януковича на посаді президента, а Миколу Азарова на посаді прем'єр-міністра до планів Медведчука, судячи з усього, не входить.
Згадаймо, хто є кумом Медведчука, і дійдімо очевидного висновку: нашу нинішню владу Росія розглядає як не більш ніж проміжний варіант. Як чорноробів, які мають розчистити шляхи до "встановлення народовладдя" – і на тому їхню місію має бути завершено.
І що більше вони демонструватимуть Путінові свою лояльність, що рішучіше показуватимуть йому свою готовність удатися до будь-яких заходів, аби покінчити із дратівливим для Путіна Майданом – тим стрімкіше вони наближатимуться до завершення своєї політичної кар'єри. І це ще в найкращому разі. Путіну потрібна Україна – а не Віктор Янукович на посаді президента України.
То кого насправді попереджає "Український вибір"?..
Тільки от дослухатися до попереджень Віктор Янукович не звик. І тому, опинившись під тиском українського суспільства, з одного боку, і тиском російської влади, з іншого, – навряд чи він зможе правильно обрати пріоритети й зрозуміти: піти назустріч своїм співгромадянам – безпечніше.
Ні, не лише для України – для нього особисто.
Борис Бахтєєв, спеціально для УП
