Про швейцарських корів, безвізовий режим та інші роздуми української студентки за кордоном
"Я Вам скажу щось таке, дорогі першокурсники, за що ви мене зараз засмієте, але колись, набувшись досвіду, зрозумієте мене й самі переконаєтесь в тому, що доля правди в тому є...Часом здається мені, що я б краще був коровою в якомусь маловідомому селі у Швейцарії, ніж професором філософії в нас в Україні", – сказав декілька років тому викладач на моїй першій лекції з філософії.
Звичайно, по аудиторії пройшлась хвиля скептичного сміху.
І ось цього року я взяла участь у студентському обміні Erasmus у Женевському університеті в Швейцарії. Erasmus – це унікальна програма студентських обмінів, що фінансується Євросоюзом і дає можливість у рамках навчання в одному університеті на один чи два семестри поїхати навчатись в університет якоїсь іншої європейської країни.
На жаль, українські виші активно не залучені до цієї програми. Українським студентам набагато важче здобути можливість навчання за кордоном, не маючи заможних батьків, котрі здатні профінансувати таке дороге задоволення. Тому до Швейцарії потрапила я не прямо з України, а через Гумбольдський університет міста Берліна, де я навчаюсь на постійній основі й отримую стипендію одного відомого політичного Фонду.
Серед студентів, номінованих на обмін із Женевським університетом, я була не тільки єдиною з України: я була взагалі єдиною, кому потрібно було оформляти швейцарську візу!
Чому? Тому що, нагадаємо вам, шановні пані та панове, що Україна не є членом Європейського Союзу!
І навіть якщо у вас є дозвіл на проживання в країнах зони Шенгену, виданий Берлінським імміграційним офісом, і Ви пройшли вже всю німецьку бюрократію з тисячами довідок про самофінансування й довідок на правдивість попередніх довідок...
І навіть якщо Швейцарія – це такий самісінький, як і Німеччина, повноправний учасник зони Шенгену...
Усе одне – ви продовжуєте залишатися для європейців громадянином України. З усіма сумними наслідками, що звідси випливають. Вам пропонують із новим ентузіазмом та несамовитою наполегливістю проходити вже не подвійну, а потрійну бюрократію.
Наприклад, вам запропонують: надайте довідку, що по завершенню навчання в Женевському університеті обов'язково залишите Швейцарську Федерацію. Заплатіть 300 франків за ще одну візу. Покажіть усі банківські рахунки. Чекайте місяцями відповіді з посольства...
Ви – єдині серед своїх колег, хто повинен пройти через це. Бо ви – з України...
І ось, сидячи у швейцарському посольстві в Берліні, подивилася я на свій повністю заклеєний візами та проштампований на різних кордонах закордонний паспорт.
Кожна віза – це той самий процес, час, гроші.... Кожна віза – це ще одна спроба довести європейцям, що я така сама людина, як і вони. Приїхала повчитися, фінансово забезпечена, залишатися на їхній райський землі не планую.
...І пригадалися мені оті швейцарські корови, котрим не треба ніяких віз чи банківських рахунків. Живуть собі й насолоджуються своїм громадянством без кордонів.
І я задумалася.
Люди хочуть свободи, тому хочуть мати європейський паспорт. Європейський паспорт стає для них символом свободи й ціллю. Ціллю, котру хочеться здобути за будь-яку ціну. І поки українські професори плекають мрію стати швейцарськими коровами – українські жінки їдуть за кордон, щоб одружитися й отримати громадянство.
Пригадую, як уперше оформляла візу на навчання в Берліні в німецькому посольстві в Києві. Нас усіх тримали в черзі на вулиці. З-поміж сусідок майже всі їхали у ФРН "за сімейними обставинами", тобто – були вже одруженими із громадянами ФРН.
У результаті не лише ці молоді жінки, а й тисячі інших здобули в ЄС стійку репутацію marriage-туристок.
Як наслідок – стають людьми, котрих не поважають і не визнають в іноземному суспільстві.
У результаті стають стереотипними рабами.
У результаті, у гонитві за свободою у вигляді європейського паспорта, вони втрачають свободу особистості, честь і гідність.
Я зустрічала багато таких жінок і не бачила щастя в їхніх очах.
А що ж на рахунок мене? Шановні пані та панове, як часто на кордоні, коли польські митники порсалися в моїй сумці й перекидали всі речі догори дригом, і з неї випадала моя білизна, а мені було 18 років, а пан поляк глузливо посміхався – я почувалась не краще від їхньої доглянутої європейської худоби...
І хотілось знову приїхати на ту самісіньку митницю й зустрітися з тим самісіньким контролером уже громадянкою Європейського Союзу, повноцінною людиною, homo sapiens, і ще раз поговорити з тим митником. Наприклад, запитатися в нього, як би реагував, якби так само жбурляли на брудну полицю вагона нижню білизну його дружини чи доньки?..
Пані та панове, так, я хочу справжній європейський паспорт.
Але я не хочу бути худобою з європейським паспортом. Я хочу бути громадянкою України, що є повноправною європейською державою.
Я хочу їздити на програми обміну Erasmus, не потребуючи якихось додаткових віз чи абсурдних довідок. Я хочу, щоб наші українські професори не жили в таких умовах, щоб їм хотілося навіть жартома промовляти про порівняння вітчизняних філософів та швейцарських корів. Я хочу, щоб ці студенти не переконувалися на власному досвіді, що-таки глибинна життєва філософія в тих сумних словах, на жаль, є.
Звичайно, усі ми хочемо європейських паспортів і всіх свобод, пов'язаних із ними. Але кожен вибір робить сам для себе. Хтось іде легкими шляхами, хтось важкими. Хтось каже, що не важливо, який шлях, головне досягнути цілі.
Для мене важливий шлях.
А тому я свідомо піду довшим і важчим. І я знаю, що багато хто йде зі мною. Або невдовзі також рушить цією дорогою.
Бо, крім стереотипних жіночок, одружених на німецьких дідусях, – я зустрічаю в Європі дуже багато прогресивної молоді, котрі здобувають тут знання та досвід і прагнуть побудувати Європу в Україні.
І я вірю, що ми побудуємо її.
Тетяна Данилюк, Женева, спеціально для УП
