Колективний Ющенко

І медіа, і пересічні українці мимоволі порівнюють Євромайдан та Помаранчеву революцію. Шукають відмінності та схожості, здебільшого сподіваючись, що й цього разу "перемога буде за нами". Тільки з тією відмінністю, що без розчарування, котре прийшло до революціонерів через деякий час, коли люди зі сцени Майдану перебралися в управлінські крісла й не виправдали очікувань народу.

Я також піддався цій спокусі порівняння.

Довго думав над тим, кого мені нагадує студентство Євромайдану. Ніяк не міг підібрати вдалої аналогії. Аж поки не зрозумів.

Ця молодь схожа на Ющенка.

І Віктор Андрійович на Помаранчевій революції, і студентство на Євромайдані – це лідери. Ті, кому віддані майже всі віжки правління й на кого рівняється весь Майдан. Ті, чиї імена вигукує радісно площа.

Ті, на кого покладаються найбільші надії й із ким пов'язане зачарування більшості.

Вони молоді, майже незаплямовані.

Ще нещодавно на цю роль прекрасно претендував Віталій Кличко. Виборець боксера щедро наділяє свого політичного лідера усіма бажаними для себе рисами.

Чому так? Бо Кличко – він ніякий. Його кампанія по суті немає ніякого смислового наповнення. Лідер УДАРу не висловлюється щодо конкретних питань, котрі можуть похитнути його рейтинг. Він уникає чіткості в меседжах.

Проте Євромайдан – своєю аполітичністю – змів усіх політиків зі свого шляху, у тому числі й Кличка. Принаймні поки що.

Хоча, коли позавчора студенти мітингували біля пам'ятника Шевченкові в Києві й там з'явився якраз старший із Кличків, то студентство розділилося на дві групи. Одна була не проти того, щоб лідер УДАРу виступив перед ними й кричала "Кличко!", "Кличко!". Інша ж скандувала "Без політики", "Без політики". Урешті, йому таки дали слово. Недарма, власне, найбільше прихильників чемпіона світу з боксу саме серед молоді.

Аполітичність студентів пов'язана не лише з їхнім критичним ставленням до світу, а й із тим, що значна частина із цієї молоді просто не цікавиться політикою. Вона вважає її чимось таким, що псує життя й приносить у нього всілякі негаразди.

Молодь покоління Ігрек – абсентеїсти по своїй природі. Це легко підтвердити даними екзит-полів, які засвідчують, що люди віком 18-29 років найпасивніші у виборчім процесі.

Тому лозунг "без політики" засвідчує ще й інфантильність студентства, себто дитячість.

Це як мала дитина, котра думає, що якщо про проблему забути чи не звертати на неї уваги, то вона сама по собі зникне. Як зникають для малюків усі, коли вони долонями заплющують очі.

Проте очевидно, що вибір вектору руху держави – це зовнішня політика. І тут без політики ніяк.

Тому студентів потрібно направити в правильне русло, чого не зробили з Ющенком в 2004 році. Громадськість не взялася його контролювати. Із цієї причини й наслідки відповідні.

Перевага ж студентів – у їхній наївності, бо революції роблять романтики. В їхній мобільності та підпорядкуванні собі моделей комунікації. У тому, що вони вільні. Їм притаманні неоліберальні цінності та бажання висловити свою думку якнайгучніше.

Із цієї причини всім, хто слідкує за розвитком подій на Євро майдані, потрібне не зачаровуватись й не очікувати від студентства надмір. Потрібно почекати й підтримати – щоби не витворити революцією ще одного Ющенка, тільки цього разу колективного.

Потрібно встановити зв'язок між поколіннями, комунікацію. Лише це може дати результат.

Назарій Заноз, політичний оглядач, публіцист, спеціально для УП