Пауза, або Дещо про бульдозери

Восени 2013 року Віктор Янукович опинився абсолютно в тому ж становищі фундаментального вибору, як і Юлія Тимошенко взимку 2009 року.

Під прицілом ЗМІ, під шаленим тиском і шантажем Росії, під холодним спостереженням і почасти небезкорисливим співчуттям Європи, з не захищеним, бо роздрібненим, тилом – перед відсутністю будь-якого ідеального, а бодай би не надто болючого рішення.

Власне, для таких рішень і існує інститут лідерів нації. Тимошенко свого часу таке рішення ухвалила. І свою ціну за це вже платить.

Янукович ризикує зробити паузу, яка автоматично викине його із числа "Тих, Хто Ухвалює Рішення" – скільки б його не називали так з великої літери.

І не тому що йому погрожують вилами чи нокаутом – а тому що сам здався перед викликами часу.

Януковичу особливо важко, оскільки він об'єктивно замикає собою низку глав української держави, на правління котрих припав трансформаційний період постсоціалістичної економіки. За попередніх президентів солодкий дерибан колишньої спільної власності сам по собі приносив великі дивіденди, за Януковича цей ресурс вичерпався.

І навіть спроби докорінного переділу вже приватизованої власності, розпочаті за Юлі й широко розвинуті за Януковича, виявилися хоча й захопливими, але в підсумку економічно збитковими. Отримані капітали потребують включення виробництва, інвестицій, реформ тощо – не через геополітичні змови чи капості конкурентів, а тому, що в них така природа.

Відмовитись від важкого рішення – значить відмовитись від капіталів.

Януковичу довелося стикнутися із цим на практиці – на відміну від усіх своїх попередників-президентів, і на відміну від Юлі. Тому не треба влізати в мозок гаранта, аби розуміти головні чинники здійснення ним теперішнього вибору.

Що стосується особистих інтересів гаранта, то в так званому експертному середовищі створився фантастичний парадокс.

З одного боку, там визнають повну непередбачуваність міркувань "пацієнта", і навіть винайшли назву його голові: "чорний ящик". З іншого боку, усі думають, що знають його мету – другий президентський термін, і лише спираючись на це, роблять усі прогнози. Навіть остання заява Януковича від 8 вересня про те, що він визначиться з участю в президентських виборах лише в 2014 році – ігнорується.

Офіційна ж пропаганда психологічний портрет начальства не оприлюднює. Єдина людська риса Януковича, яку дозволено озвучити, це впертість та несприйняття гарантом будь-якого тиску.

І нікому не спадає на думку наділити Януковича хоч би таким шляхетним, і, взагалі-то, природнім для його типажу амбітним мотивом, як особисте суперництво з іншим "альфа-мачо" – російським колегою Путіним.

Втім, політичні опоненти Януковича ще на початку його правління обізвали його "бульдозером" за загарбницький стиль владарювання. Не шляхетно, але влучно. І щиро покладалися на корисність цього "знаряддя" у протидії загарбництву Кремля. Йому навіть сприяли в отриманні одноосібної влади й здійсненні типових для авторитариста помилок, котрі нині суттєво обмежують його маневр.

Часом здавалося навіть, що Янукович не розуміє своєї ролі маніпульованого та заздалегідь приреченого "мавра". Здавалося – аж до захоплення ним у заручниці Юлії Тимошенко. Для торгів з ЄС, та й із Путіним, звичайно.

Холодний розрахунок, а зовсім не приписана йому помста. Оскільки Юля сама хвалилася, що свідомо застосувала газовий контракт як батіг для пошуку енергонезалежності країни, але при цьому уникла клопотів із його застосуванням, програвши вибори й залишивши непересічні проблеми Януковичу, – то й він спробував застосувати жорсткий стиль для компенсації втрат.

Якби ж не повний провал того знаменитого судового процесу, котрий: а) безглуздо приписав Тимошенко політичну, а не корупційну мотивацію; б) не встановив – і не намагався встановити! – співучасників її "злочину", котрі б могли погасити збитки. Ну, виграла Юля той суд, що поробиш...

Але якщо правда, що Янукович особисто диктував вердикт судді Кірєєву, то ніхто інший не винен у теперішній відсутності в нього найменшого юридичного аргументу, аби вимагати "викуп" за Тимошенко. Ані від Європи, яку в 2009-му Юля врятувала від замерзання. Ані від Росії, яка гребе українські гроші й навіть, якщо вірити купі карних справ проти екс-прем'єра, не платить Тимошенко відкатів від газового контракту, котрі можна було б конфіскувати в українську казну.

Не дивно, що жоден із геополітичних партнерів Януковича не відповідає на його вимогу "не вчити нас жити, а допомогти матеріально".

Представництво ЄС у Києві максимально дохідливо пояснило: купувати борги України ЄС не буде, може лише інвестувати саме в "навчання жити", тобто в радикальні реформи… Після цього ціна Тимошенко як заручниці для викупу впала до нуля.

Ще одна приписана Януковичу фобія – Юля як конкурент на президентських виборах. Тому він і тримає її у в'язниці, тому її звільнення – ключ до Вільнюсу.

Ця гарна пісня замовчує лише одну обставину – Конституцію України.

103-тя стаття Конституції дозволяє Тимошенко, як і тисячам інших засуджених, балотуватись і бути обраній на посаду президента, навіть перебуваючи в ув'язненні, а не лише маючи не зняту судимість.

Це вам не свіженька "поправка Кличка", цій нормі вже 17 років. Змінювати Конституцію вже запізно, та й нема кому. Натомість команді Тимошенко саме час звернутись до КС по скасування відповідної заборони в законі про вибори президента. Причому за умови суттєвого послаблення влади й впливу Януковича зовсім не обов'язково, що це подання не буде задоволене.

Натомість та ж таки стаття 103 Основного закону, а саме вимога 10-річного проживання в Україні, робить абсолютно абсурдними застереження щодо неповернення Тимошенко з-за кордону після лікування.

У підсумку: подання до КС, а не звільнення Юлі з-за ґрат чи нюанси закону про лікування ув'язнених визначають можливість її участі у виборах. Але не від рішення Януковича це залежить. Чи він її боїться, чи ні.

Тому вимога місії ЄС щодо долі Тимошенко перейшла з питання політичної реабілітації, яка їй не потрібна для виборів, і правової реабілітації, що чекає на неї в Страсбурзі в 2014 році – на питання суто гуманітарне. І на тест щодо особистих людських якостей Януковича, а не його політичних фобій.

Європейці називають це тестом на довіру, на "відданість спільній справі".

Це важливо, бо інших доказів відданості Януковича європейському вибору не існує.

Зокрема, закріплення євроінтеграції в законі про засади внутрішньої та зовнішньої політики в 2010 році для ПР з її лідером було не цивілізаційним вибором, а, навпаки, єдино тоді можливою альтернативою НАТО.

Пізніше Харківські угоди із пролонгацією перебування ЧФ РФ у Криму, м'яко кажучи, не сприяли перспективі членства.

Перша пауза в підписанні Асоціації була зроблена ще за "ліберала" Медведєва в Кремлі й невизначеності щодо Путіна з його програмою відродження імперії. Теперішня ж метушня між Брюсселем та Кремлем – це переддень просто капітуляції "бульдозера" перед внутрішньою корупцією.

Іржа доїдає машину влади.

Тому тест на доброчесність і людяність для Януковича перед підписанням Угоди не зайвий. Як миття рук. Ніхто ж не ображається на гігієнічні вимоги перед спільним застіллям.

Але чи дійсно така важлива "проблема 2015" для Вільнюса-2013?

Сам Янукович, повторимось, ще 8 вересня публічно викреслив цю взаємозалежність із порядку денного, відклавши своє рішення про балотування на 2014 рік. Можливо, це й був перший натяк на "паузу", і саме він потяг за собою наступні два побачення з Путіним, котрі хоч і збурили інформпростір, але до чергових поступок з боку ЄС не призвели. Навіть навпаки – якщо врахувати відмову пана Томбінського від купівлі боргів України.

Натомість саме після цієї заяви Януковича – хоч би це й був блеф – почались помітні бродіння в Партії регіонів.

Інстинкти цього середовища не обдуриш: гарант потребує не другого терміну, а гарантій безпеки. І всі решта в оточенні, партії, середовищі – його розмінний товар.

Скільки вже разів пройшла українська "еліта" через ці штампи: "Шерхан втомився", "Акела промахнувся"… І це теж лише природний закон розвитку. Тож якщо колишні президенти й можуть щось порадити Януковичу, то не про євроінтеграцію чи, тим більше, Юлю – а саме про способи здобуття гарантій для себе й своїх родинних капіталів.

А оскільки, як модно нині казати, не може доля країни залежати від долі однієї людини, тобто від долі одного Януковича, то Юля мала би використати свій останній, контрольний шанс. Тобто офіційно особисто клопотати про помилування.

Для неї це – суто королівський жест в уже не раз випробуваному стилі "закрий очі й думай про (Англію) Україну". Для Януковича це – пропозиція зберегти обличчя, шанси країни й свої особисті.

Звичайний вирішальний компроміс замість орлянки, російської рулетки чи соломонового експерименту.

Ірина Погорєлова, спеціально для УП