Перспективи-223

223-й виборчий округ, найбільш відомий зі столичних округів, округ Юрія Левченка й Віктора Пилипишина, примушує хвилюватися.

Шанси опозиції залежать від активності електорату. А активність ця залежить від того, наскільки виборці відчувають, що від них щось залежить.

На жаль, кияни у своїй масі вважають себе нікчемами.

Суворі ілюзії

Зневіра людей у своїх силах у Києві глибше, ніж у середньому по Україні. Пересічного жителя столиці практично неможливо витягнути з будинку на вулицю, щоб захищати свої права так, як це роблять наші сусіди по Європі, влаштовуючи стотисячні протести в боротьбі за свої міста.

Кожен житель, котрий виходить захищати свою вулицю й свій двір, відчуває себе: а) першовідкривачем проблеми; б) дуже одиноким першовідкривачем.

Зневіра киян має дві складові.

Перше фантастичне чудовисько, котре не пускає мешканця столиці на пряму дію – це віра у всесильність влади.

Бо хто йому допоможе? У тому медіа-просторі, котрий він регулярно спостерігає – ніхто. Йому здається, що майже весь світ налаштований проти нього – починаючи від працівників ЖЕКу й закінчуючи суддями вищих інстанцій.

Ця віра у всесильних посадовців дуже легко лікується екскурсією по коридорам КМДА – бігаючи очі та запопадлива хода київських чиновників та депутатів; чи спілкуванням із міліцією, особовий склад якої від забудовних конфліктів знаходиться на межі нервового зриву; чи спостереженням за типовою поведінкою тітушок, котрі останнім часом мудро відступають за першої ж нагоди.

Наші чиновники зроблені не із криці, а зі страху! Головне – не ставати в позицію жертви, а йти й атакувати, приходити до їхніх кабінетів і вимагати діяти по закону – міліцію, прокурорів, суддів, чиновників будівельних, природоохоронних та пам'яткоохоронних відомств.

Друга ефемерна потвора – це переконаність, що "нас обов'язково зрадять".

Це комплекс майдану, за яким кожен, хто щиро, не за гроші чи інший примітивно-шкурний зиск виходить на вулицю протестувати – "лох", приречений бути проданий лідерами.

Не можна сказати, що ця потвора на сто відсотків фантастична. Але має вона силу виключно через елементарну непоінформованість киян про загальну картину.

Щаслива реальність

Емпіричний досвід показує, що громада своїм тиском може добитися результату практично в будь-якій ситуації.

Навіть зараз, за умов тотального покращення, більше двох третин протестів киян проти незаконних будівництв завершуються успіхом!

Про це свідчить як статистика останніх п'яти років, так і дані за останні півроку.

Ані міліція, ані перевертні-прокурори, ані повії в мантіях не здатні створити належного бізнес-клімату для безчесних забудовників.

Дніпроводська, Серафимовича, Бальзака, Стальского. Щойно додалася Кобзарська, де місцеві жителі не дали поставити паркан. На нових "гарячих точках" громада перемагає, на старих успішно тримає оборону. Винятки становлять лише будівельні проекти умовної "Сім'ї" – вертолітний майданчик, Гостинний Двір – але на те вони й сімейні цінності...

Є справжні соціальні зміни.

Усе нижчий бойовий дух у "тітушок". Чи то інцидент 18 травня дався таки їм взнаки, і вони бояться виявитися крайніми й усіма кинутими, чи то загалом престиж та ціна їхньої професії падає – але гонору в них все менше.

Парадоксально, але невелика вулична активність киян означає, що навіть дрібний за масштабом київського населення мітинг у 300-500 осіб здатен стати подією всекиївского масштабу, змусить забудовників дати задній хід, або принаймні виторгувати почесний мир.

І ще раз варто повторити – більше 70% випадків активного спротиву дають або повну перемогу, або істотні поступки забудовників на користь мешканців. Ключове слово – активний опір, тобто готовність до дій, більших ніж картинне валяння паркану.

Секрет секретності

Парадоксальний песимізм киян і невідомість, засекреченість такої, насправді, чудової статистки змагань "кияни vs забудовники" – звісно, результат великих історичних обставин. Але контрольний пакет у цій масі чинників належить все-таки реєстровим опозиціонерам.

На жаль, вони так і не змогли переконати киян, що ті не самотні у своїй боротьбі.

Попри ініціативи громадськості, київські мажоритарники не створили оперативний штаб із захисту міста, не побудували ешелоновану оборону Києва від сил, що руйнують його самоврядування та експропріюють землю й майно.

Рік чудових можливостей, котрі надавала й влада, через брутальне скасування виборів, і природа, через березневий снігопад або похолодання у вересні, – фактично було втрачено.

Здається, що опозиція ніби й не проти завоювати прихильність киян – але не може це зробити, бо у своїй масі по-справжньому не любить і не розуміє місто, не пропонує переконливої альтернативи ні на словах, ні у своїх діях. У результаті кияни не вірять у можливість реальних змін.

Тому 223-му треба спробувати приділити більше уваги, ніж приділяють зараз.

Бо може вийти типово, по-київськи: кияни теоретично підтримують опозицію – а от реально вийти за межі свого помешкання й проголосувати не визнають за потрібне.

Ігор Луценко, спеціально для УП