З Росією розсинхронізувалися, а з Європою – ще не синхронізувалися
На початку 90-тих російські новини ще вбудовували нас у російську дійсність. Вбудовували, навіть коли ми заперечували це. Або реагували негативно.
Ми могли критикувати, або щиро захоплюватися розслідуваннями Невзорова чи Доренка. Одіозні персони на зразок Гусинського чи Березовського викликали в нас затяті суперечки щодо наслідків їхніх інтриг для "нашого майбутнього".
Та головне: новини "made in Russia" спонукали нас повсякчас звірятися з темпоритмом життя російського суспільства. Ми продовжували вираховувати час відповідно до кремлівських курантів – звісно, більшою мірою несвідомо, інерційно.
Але сьогодні українці надають перевагу вітчизняним новинам.
Навіть попри фактично рівну доступність російських завдяки кабельному телебаченню. Дарма що російські якісніші. Там не домінують сюжети про катастрофи і недбальство місцевої влади. Такими сюжетами можна підняти рейтинг і залучити рекламу.
Російські новини формуються з амбітними цілями, з усвідомленням їхньої потенційної місії. Знають, що роблять, і знають, як зробити.
Але реальність, про яку ці новини інформують, для більшості мешканців України – чужа, пропаговані цінності – чужі. Отже, самі новини – не інформативні, не змістовні, не сутнісні.
Незгода української аудиторії сприймати російські новини спричинила розсинхронізацію російського і українського суспільств.
Можна заперечити, що знакові персонажі російського культурного простору лишаються ньюзмейкерами для вітчизняних ЗМІ. Генеровані ними події жваво, нехай і неприхильно, обговорюються в соціальних мережах.
Згадаймо медіа-вибух через поповнення родини Пугачовой-Галкіна…
Але є причина, чому культурним новинам зазвичай відводять останнє місце серед інших новин: це не той випадок, коли Last but not least. Культурні новини є радше розважальним додатком до основного новинного блоку.
До економічних або політичних новин не допускають недосвідчених журналістів, а в "культурному блоці" – легко. Тут переважає саме молодь.
Чи хтось спробує стверджувати, що російські новини замовлені шоу-бізнесом або академічним мистецтвом? Питання в тому, "хто замовляє музику". Той, хто формує порядок денний новин, визначає порядок денний їхніх глядачів.
Новини мають отримувати підтвердження в реальному досвіді людини. Лише тоді вони закріплюються як адекватне джерело інформації про світ, яке допомагає краще його зрозуміти і розтлумачити.
Інакше – відбраковуються, як невідповідні завданню творення "порядку денного". Новини не стануть "своїми", якщо не транслюють цінності, які аудиторія обрала, чи бажає обрати як "свої".
Цінності ми вловлюємо, перш за все, через інтонацію і акценти. Зневажлива інтонація щодо України у випуску російських новин є зазіханням на наші цінності – і новини відкидаються.
Тому російські новини, якими б якісними вони не були, не спрацювали на довгій дистанції як синхронізатор часу українців – з часом росіян. На початку 90-тих ще спрацьовували – за інерцією, через розгубленість та ідентифікаційні кризи перехідного суспільства.
Втім, для тих, хто ідентифікує себе з Росією, вони спрацьовують і нині. Ті, хто не має такої ідентифікації, цих новин переважно не чує – вони просто не існують як такі, як новини. Хіба як абстрактне і дивакувате джерело дезінформації.
І навіть орієнтація української аудиторії на новини "made in Ukraine" не означає монолітності. Хтось не вважає "Українську правду" новинним ресурсом, хтось наголошує на дидактичному характері газети "День", відмовляючи їй у новинному характері.
Хтось звинувачує теленовини у провінційності і локальності, що в добу глобалізації є більш ніж смертним гріхом. Ці оцінки продукують люди не з якогось дива, не через підкуп конкурентів – а тому, що їхній досвід суперечить настановам згаданих ЗМІ.
Інші у них цінності, іншим досвідом підкріплені, і живуть вони в іншій реальності, ніж аудиторія згаданих медій.
І, як правило, вони знаходять на інформаційному ринку собі до смаку інші медіа. Такі, що відповідають їхнім уявленням про світ і про себе, такі, що транслюють близькі їм мотивації.
Наявність різних реальностей у сприйнятті різних осіб визнана нормою, і навіть бажаною нормою у світі плюральних цінностей. Недарма мислителі постмодерністського толку так затято сперечалися за це право, проти тотальності влади щодо особи і суспільства.
Хоч би яких коректив цей тренд не зазнавав у нашому амбівалентному світі, і якими б побічними ефектами не обертався, відмінити його неможливо.
Найбільш динамічні і освічені верстви найактивніше наголошують на своєму праві на власну реальність і прямо реалізовують його.
Але свою окрему реальність вибудовувати в індивідуальному порядку надто затратно з точки зору енергетичної: складно й конфліктно.
Долучення до сформованих, клішованих ідентичностей економить сили і надає купу інших бонусів.
На цьому працює плюралізм ЗМІ. Обираючи певне ЗМІ як гідне віри інформаційне джерело, особа діє за принципом "свій до свого по своє". У цьому виборі ідеологічні настанови редакції, відбиті у публіцистиці, відіграють значну роль.
Але в реальності втілюються ті з них, які супроводжуються добором новин – бо саме через новини особа може синхронізувати себе з певною реальністю – спільнотою, країною, тощо.
Така синхронізація стає дієвим втіленням, реалізацією установок ідентичності. Ідентичності, обраної, нехай, і не завжди цілком свідомо – але завжди в індивідуальному порядку.
На нинішньому етапі ідентичність стає тим, що визначає світ, а не тим, що визначається світом. У західній науковій літературі ідентичність визнається за вирішальний чинник змін і трансформацій сучасного світу.
Йдеться навіть про війни за право наділяти людей ідентичностями, бо той, хто матиме таку силу – матиме необмежену владу.
Потуги російських новинарів у цьому напрямі виявляються загалом не надто результативними: ідентичність "Русского міра" в Україні викликає здебільшого відторгнення. Але зовсім приреченими виявляються ідентичності, які зовсім не підтримуються відповідною синхронізацією.
Новини Європи це і є творення ідентичності Європи. Новини світу це є і творення ідентичності світу.
Кабінетні проекти нових ідентичностей закінчуються нічим, якщо потенційним адептам не пропонуються відповідна синхронізація – справжні, змістовні для них новини.
За зразок такої реальності, що не стала нічиєю ідентичністю, бо не змогла синхронізувати своїх потенційних адептів , може слугувати проект "Центральна Європа".
Гнатюк у своїй книзі "Прощання з імперією" описує, наскільки цей концепт запалив уяву інтелектуалів Польщі, Угорщини, Чехії та інших країн регіону. Це ілюстрація того, як найкраще продумана нова ідентичність не стає реальністю, якщо не має власних новин.
Навіть коли має власну історію – спільність долі прорадянського табору "народних демократій".
Синхронізація як інструмент творення, хоч частіше – засвідчення ідентичності відбувається через насаджування певної історичної пам’яті. Цей евристичний, повний глибокими змістами підхід рефлексується вченим світом як інтрига політичної історії доби модерну.
Також він опановується як політична практика консолідації політичної нації. Незмістовне минуле це минуле, з яким не хочеться себе ідентифікувати. Так само незмістовне майбутнє не стане бажаним майбутнім, і не мобілізує своїх акторів.
Таким чином, синхронізація існує і в ретроспективному, і в проспективному просторі.
Обидва ці простори набувають змісту, відбиваючись у теперішньому часі у вигляді актуальних новини. А зміст – це сутність новин, їхня сіль. Новини по суті є озмістовлені події.
Події, яким приписана значущість в рамках певної картини світу, певної реальності. Поза цією картиною світу новини не мають сенсу, або мають викривлений сенс.
Синхронізація з Європою відбуватиметься через прийняття новин Європи як змістовних новин.
Маю підозру, що французу або поляку новини Об’єднаної Європи на сьогодні цікаві не більш, ніж новини своєї рідної країни. Чи дивуватися, що пропоновані нам європейські новини нами не сприймаються як новини, хіба як дивовижа або формальність?
Для когось це привід ставити питання нашій політичній опозиції, що, мовляв, недопрацювали в прозахідному векторі. Але я б, перш за все, ставила питання ідеологу всеєвропейської ідентичності Хабермасу.
Він і сам ставить чимало питань, зокрема, і незручних для європейців. Процес європейської інтеграції не є завершеним, він триває і є проблематичним не лише для новонавернених, але й для "патріархів" ЄС. Просто проблематика для них має інший фокус.
Відповіддю на питання, якою мірою ми європейці, може бути відповідь на питання, чи актуальні для нас новини сучасної Європи. Зрештою, ми не можемо чекати від європейських новин повної відповідності реальності, бо ми не живемо в європейській реальності.
Хоч багато хто з наших співвітчизників близько знайомий з нею і не проти зазнайомитися ще ближче. Але навіть тоді, коли мешканці України проживуть багато років у складі ЄС, будуть отримувати якісні новини, що синхронізуватимуть їх з європейським світом – навіть тоді в Україні не буде монолітності у виборі новинних джерел.
Поруч з європейською ідентичністю існуватимуть ідентичності фейсбучників, ельфів, марсіан, і неодмінно – ностальгійна пострадянська ідентичність. Питання, як завжди, в тому, хто задаватиме порядок денний.
