Чи варто українським націонал-патріотам відродити ТУМ…
Наступний рік буде роком відзначення 200-річчя від народження Тараса Шевченка. Водночас упору пригадати, що 25-років тому 11 лютого 1989 народилося Товариство української мови імені Шевченка.
Тоді всі називали його просто: "ТУМ".
Відтоді Дніпро заніс у Чорне море багато води, але не набагато змінилася в Україні перспектива української мови. Адже панування російської мови на двадцять третьому році Незалежності досягло у багатьох сферах і регіонах обсягів, вагоміших, ніж у часи форсування створення "единого советского народа".
25 років тому разом з перебудовою з’явилася надія на припинення зросійщення українців. Це проявилося у пробудженні української національної інтелігенції, у створенні ТУМ’у, у прийнятті за активною участю його засновників закону про мови в Українській РСР.
Відразу після проголошення Незалежності питома вага української мови помітно зросла в усіх сферах суспільного життя і насамперед в освіті та засобах масової інформації.
Громадяни України сприймали процес "українізації України" як логічний і закономірний. Проте він тривав недовго.
З’ясувалося, що за триста років перебування України в "тюрмі народів", серед українців виплодилася критична маса націонал-перевертнів, манкуртів і яничарів, які, маючи українські прізвища, стали на всіх рівнях влади чинити опір національному відродженню та задумали законодавчо проголосити в Україні державність російської мови, що стало однією з причин усунення від влади президента Кравчука.
Лише завдяки рішучій позиції національно-патріотичних сил українська мова втрималася єдиною державною. Проте сьогодні їй знову загрожує становище наймички у власній хаті.
Після захоплення влади донецьким олігархічним кланом ним було взято курс на знищення паростків відродження. Технології зросійщення українців були випробувані олігархами ще раніше на всій території Донбасу, на телеканалі "Україна" і газеті "Сегодня".
Якщо раніше націонал-патріотів за намагання навчити українців української мови називали націоналістами, то тепер їх обзивають фашистами і влаштовують проти них антифашистські марші.
Олігархи і їхня партія бояться зростання національної свідомості українців, бо у каламутній космополітичній воді їм легше ловити рибку. Вони мов шулери і бандити провели "мовну реформу", просунувши свій мовний закон, який тепер активно втілюють у життя.
Офіційне вживання української мови в усіх регіонах, де російська мова оголошена регіональною, зведено нині до нуля.
Доцент Східноукраїнського Університету імені Даля Магрицька розповіла у своїй статті, опублікованій недавно у газеті "Нація і держава", про факти безжалісного витіснення української мови навіть з тих районів Луганщини, де українці становлять переважну більшість, зокрема на Сватівщині.
Вона описала епізод, як відома русофілка Зайцева роздратовано зауважила прокуророві Луганської області, коли той став оголошувати свій звіт державною мовою. Днями Янукович відверто заявив, що Донбас має стати взірцем для всієї України.
Згадана стаття Магрицької має назву "Державною мовою в Україні опікуються лише ентузіасти". І справді, зараз ми не маємо політичної чи громадської організації, яка переймалася б проблемами української мови повсякденно і спеціалізовано.
"Просвіта" звела в останні роки свою діяльність до дарування малечі "миколайчиків" та випуску за бюджетні гроші малотиражної газети "Слово Просвіти". У дні гострої боротьби проти прийняття антиукраїнського мовного закону в "Просвіті" не знайшлося кому вийти до розташованого поруч з її офісом Українського Дому, на сходах якого воювала "Свобода" і голодувала група народних депутатів.
Мабуть, не випадково, Магрицька стверджує: "Просвіта", яка колись стояла на сторожі рідного слова, сьогодні занепадає".
Засновані для захисту мови при "Просвіті" форум та координаційна рада при Меморіалі імені Стуса не демонструють жодної активності. Комітет захисту української мови, анонсований Донієм, досі не має ні статуту, ні структур, ні активу, ні коштів.
Скупенька інформація у пресі про діяльність Комітету насправді є згадками про зроблене особисто Донієм. Надто рідко згадується тепер у пресі Ліга українських меценатів, яка організовувала серед школярів щорічні конкурси української мови.
Після смерті Яцека та з приходом в українське освітнє міністерство російських патріотів Табачника і згаданої вище Зайцевої, вони теж cтали занепадати.
Нині українцям конче потрібна громадська організація нового типу, яка була б масовою, функціонально спеціалізованою, глибоко структурованою і дисциплінованою, яка знаходила б кошти сама, а не вижебрувала їх у Азарова, Арбузова і Колобова.
Україні потрібна організація, кожен член якої вноситиме конкретний, зокрема фінансовий, вклад у боротьбу за утвердження мови. Досвід свідчить, що українці здатні "скидатися". Вони скинулися на Шевченківську премію авторові "Чорного Ворона" і на порятунок телеканалу ТВі.
Вони скинулися на пам’ятник Мазепі у Полтаві та на церкву під Чернечою Горою. А те, що зібрані на церкву газетою "Слово Просвіти" біля двох мільйонів гривень зникли, то це вже вина не тих українців, які здавали гроші, а тих, що їх збирали.
Нині ці гроші вже не варто шукати, як не варто дискутувати, чи правильно зробив Мовчан, ініціювавши ліквідацію ТУМ’у його реорганізацією в "Просвіту". Він впевнений, що це було кроком виправданим, а інші доводитимуть, що це було безглуздо і безвідповідально.
Зараз доцільніше подумати над тим, як нам відродити ТУМ. Певний простір для аналізу і дискусії дають перші кроки Оргкомітету, який готує установчі збори "Народної фундації ім. Є. Чикаленка".
Оргкомітет взявся відновити діяльність ТУМ’у під новою назвою, яка відповідала б сучасним обставинам та націлювала б на нові завдання і спроможності. Адже очевидно, що стара назва була б зараз не зовсім вдалою.
Тут головне навіть не в назві організації, а в її функціях. Тим не менше, саме назва викликає суперечки серед прихильників відродження ТУМ’у. Автор цих рядків, якому доручено керівництво оргкомітетом, не претендує на істину в останній інстанції, але свою позицію спробує аргументувати.
Чому слід створити фундацію, а не товариство? Товариство за первісним значенням цього слова є лишень "групою людей, що перебувають у тісних стосунках", тоді як Україні потрібна організована група людей, які готові в міру можливостей фінансово сприяти діяльності своєї організації та дисципліновано підтримувати її публічні акції.
Слово "фундація" тлумачиться словниками як "пожертвування коштів на щось чи на створення чогось". В Україні є чимало партій, організацій і товариств з національно-патріотичною ідеологією, які занепадають, бо патріотизм їхніх членів не підкріплюється фінансовими спроможностями цих структур.
"Народна фундація" означає, що організація з часом має стати масовим громадським об’єднанням, фінансування якого має здійснюватися не лише сплатою членських внесків і пожертв, а й публічним збиранням та зароблянням грошей на конкретні проекти.
Девізом фундації пропонується взяти слова відомого у минулому благодійника Євгена Чикаленка "Легко любити Україну до глибини душі, а треба любити до глибини кишені".
Називання громадських організацій іменем Шевченка є невиправданим. Колись його іменем називали навіть колгоспи, а тепер їх нема. Ім’ям великого генія називали громадські організації, а тепер вони занепадають.
Ім’я великого українця Чикаленка нагадає всім про те, якою має бути справжня відданість Україні, а палким патріотам – про їхнє покликання і честь.
Саме в цьому сенсі окремі члени оргкомітету висловлюють скептицизм: мовляв, українців серед олігархів немає, а внесків у наших національно-патріотичних організаціях ніхто ніколи не платив і не платитиме.
Але ж ситуацію треба переламати. Тут багато залежатиме від того, як організувати справу, як викликати довіру людей, як переконати їх у щирості намірів конкретними ділами і результатами.
Якщо націонал-патріот згадає, що триста п’ятдесят дев’ять воїнів армії УНР вмерли під селом Базар, співаючи наш гімн під кулеметні черги бандитів Котовського, що десятки тисяч вояків УПА віддали своє молоде життя, вигукуючи "Слава Україні!", що Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин і Валерій Марченко були замордовані саме за українську національну справу, десять чи сто гривень у місяць палкому патріотові не здадуться непомірно високою жертвою.
Не слід забувати, що серед українців є й такі, які мають стократ більше, ніж вони того заслужили в України.
У назву організації варто включити словосполучення "національне відродження".
Усі народи, що визволялися з під колоніального гніту, будували свої держави під гаслами національного відродження. У нас цього словосполучення наче боялися. Воно жодного разу не було вимовлене жодним президентом і жодним прем’єром.
Ним дуже рідко користуються самі націонал-патріоти.
Слід мати на увазі, що національне відродження стосується не тільки мови, а й топоніміки. Адже мапи більшості українських міст продовжують нагадувати цвинтарі катів, убивць, войовничих атеїстів і великих грішників, на совісті яких ріки крові і тисячі зруйнованих храмів.
Можна не сумніватися, що ця обставина не залишається поза увагою Всевишнього.
Олекса Гірник спалив себе, протестуючи проти політики асиміляції українців. Нинішнім патріотам не треба себе спалювати живими: треба лиш вивернути бодай верхівку своєї кишені та дружно приходити на спільні акції проти асиміляційної політики нинішньої олігархічної влади.
Згадаймо: "Разом нас багато і нас не подолати!".
До речі, Левко Лук’яненко недавно оцінив кількість активних українських патріотів у два мільйони.
Юрій Гнаткевич, народний депутат 1-ого, 5-ого і 6-ого скликань, для УП
