Яка влада потрібна Києву?

Сьогодні чимало суперечок точиться довкола виборів до Київради та мера столиці. Влада за будь-яку ціну відтерміновує виборчий процес, оскільки розуміє: на київському рівні вибори будуть програні нею, а втрачати перед президентською кампанією 2015 року такий важливий напрямок, як київський, не хочеться.

Саме тому Київ – усупереч закону – управляється в ручному режимі, з нехтуванням принципів самоврядування.

З іншого боку, опозиція усвідомлює брак власних сил для вирішення проблеми в стінах парламенту та може лише вимагати від влади проведення виборів – залучаючи до своїх акцій громадськість та апелюючи до світових чинників.

Варто сказати, що самі кияни демонструють відверту пасивність у даному питанні. Акції опозиції так і не змогли підняти народ на захист самоврядування в столиці.

Маючи підтримку з боку киян на виборах, опозиція не може заручитися підтримкою киян у справі тиску на владу з метою проведення виборів.

Нонсенс?

Насправді кияни чудово розуміють, що в системі управління містом давно назріли серйозні зміни, і вони готові підтримати опозицію у випадку, якщо опозиція запропонує нову систему управління Києвом. Маючи двадцятилітній досвід намагань "батьків міста" взяти під свій тотальний контроль столицю, аби використовувати її як власний ресурс, кияни перестали довіряти владі – у тому числі й на міському рівні, а не лише на загальноукраїнському.

Як сьогодні здійснюється управління Києвом?

Є міський голова, який обирається міською громадою, простою більшістю.

Є глава Київської міської державної адміністрації, який призначається президентом. На практиці це – одна й та ж людина. Хоча теоретично – скажімо, у випадку, якщо мером стає опозиційно налаштований щодо президента політик – главою адміністрації із практично необмеженими функціями може бути призначено іншу особу.

Є Київрада, головою якої є мер міста, і яка може мати своєрідне політичне забарвлення – у залежності від того, хто сформує більшість і хто займе посаду секретаря ради. Знову-таки – у залежності від того, якими будуть стосунки між мером і секретарем, мером і фракціями тощо.

І є керівники районів міста, які також призначаються президентом.

В умовах ліквідації районних рад у Києві та в умовах сумнівної легітимності Київради можна говорити про те, що місто перебуває на прямому президентському правлінні.

Враховуючи те, що навіть вибори не зможуть зламати це саме пряме правління, оскільки основні ресурси та повноваження залишатимуться в руках саме глави КМДА та десяти районних "намісників", а мер стане лише зручним об'єктом для критики за недопрацювання та помилки адміністраторів – громада Києва не надто вірить у те, що вибори щось якісно змінять.

Очевидно, потрібно ламати систему й пропонувати нову модель управління – базовану на європейських традиціях та досвіді.

У сучасній Європі та в США склалися два основних типи управлінської моделі.

Перша – це, умовно, "президент міста".

Мера обирають всенародно. Він формує виконавчу систему влади – іноді на коаліційних засадах, у відповідності до кількості місць, які у виборному органі на рівні міста посіли представники тих чи інших політичних сил – та модерує роботу виборного органу. Це, на перший погляд, нагадує ту систему, яка склалася в нас, у Києві. За одним винятком: над мером не стоїть "дублер" у вигляді глави адміністрації. Обраний мер є можливо й незручною, проте самодостатньою політичною постаттю. Він несе повну відповідальність за стан справ у тій громаді, яка делегувала йому повноваження.

Як приклад: колишній мер Нью-Йорка республіканець Рудольф Джуліані був надзвичайно незручною постаттю з точки зору президента-демократа Клінтона. Більше того: Нью-Йорк – це місто, яке підтримує переважно Демократичну партію. Але в Клінтона й гадки не було, аби змістити Джуліані й запровадити в Нью-Йорку пост якогось власного намісника. Та ж ситуація спостерігається й сьогодні: президент-демократ Обама конфліктує в публічній площині з мером Нью-Йорка Майклом Блумбергом, але змушений знаходити з ним спільну мову, співпрацювати.

Тобто, президенти США рахуються з думкою міських громад і не бояться бачити на чолі стратегічно важливих міст опозиціонерів? А події 11 вересня 2001 року показали, що рейтинг мера може суттєво перевищувати рейтинг президента – і це не позначається на ділових стосунках між політиками.

Мер Варшави Ганна Гронкевич-Вальц не завжди знаходить спільну мову із президентами Польщі й займає власну позицію, через що в Польщі заслужила славу "залізної леді". Варшава має статус окремої адміністративної одиниці в рамках Польщі – майже як Київ в Україні. Але це не дає підстав президенту Коморовському ставити поруч із пані Гронкевич-Вальц свого намісника, передаючи йому більшість повноважень міського голови Варшави.

Другий тип управлінської моделі – це мер-модератор.

Подібна модель установилася, скажімо, у Парижі чи Брюсселі. Кожен округ Парижу чи кожна комуна Брюссельського столичного регіону мають свого мера, якого обирають всенародно. Окрім цього, є мер міста, якого обирає рада на 6-річний термін – у Парижі це соціаліст Бертран Деланое, якого в 2008 році обрали вдруге. Мер модерує роботу мерів кожного округу чи комуни. При цьому поруч існує система префектів – чиновників, що представляють у кожному окрузі інтереси держави. Але вони в жодному випадку не можуть підмінити роботу мера – вони лише здійснюють функцію нагляду за дотриманням державних інтересів при прийнятті рішень на рівні муніципальному.

Гадаю, що для Києва необхідно запровадити комбіновану модель управління.

По-перше, на чолі міста має стояти мер – але обов'язково обраний у два тури, мер більшості киян. Це вирішує питання з його легітимністю.

Так само потрібно законодавчо прописати процедуру відкликання мера – кияни повинні знати, що вони можуть реально впливати на міську владу. Мер має широкі повноваження "президента міста", і водночас мер має представляти місто на загальнодержавному рівні, суміщаючи свою посаду з посадою глави Київської міськдержадміністрації.

По-друге, у кожному районі міста мають відбуватися вибори мера району – прямі, однотурові. Мешканці району повинні самі обирати владу – тоді влада буде користуватися більшою довірою громади. Так само має бути прописаний механізм відкликання мера району.

Рішення щодо функціонування міської інфраструктури, бюджетні рішення тощо мають прийматися не лише адміністративним органом, а й радою мерів міста.

По-третє, на низовому рівні, рівні мікрорайонів, створюється інститут уповноважених – 300 чоловік на район, 3000 чоловік на місто – які максимально ефективно лобіюють інтереси звичайних громадян на рівні району чи міста. Уповноважений звітує про свою роботу щорічно, його повноваження затверджуються на районному рівні на основі протоколу зборів громадян.

Таким чином, влада в Києві може стати ефективною та прозорою, справді в інтересах громадян, а не лише в інтересах президента. І тоді ні в кого не виникне запитання, чи варто проводити вибори зараз, чи відкласти їх на невизначений термін.

Та й під стінами Київради у випадку порушення прав громадян зберуться не тисяча-півтори, а вийде весь Київ – без додаткових мобілізаційних зусиль, без додаткової агітації.

Бо кияни відчують себе справжніми господарями міста й справжніми захисниками Києва.

Ганна Свириденко, доктор філософії в галузі права, правозахисник