Не люблю українців
"Не люблю українців… Так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузлості, дволичності і пихи, що справді не знаю за що мав би я їх любити…
Чи може, маю любити Україну як расу, ту расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, таку плодючу на перевертнів найрізнороднішого сорту..."
Це писав Іван Франко у своїй знаменитій передмові "Дещо про себе самого" у далекому 1897 році. Але що змінилося за 116 років?
Не багато, або майже нічого.
За багатолітню історію боротьби за незалежність, волю, свободу, краще життя – нам то духу не вистачить, то зрадники ворота відчинять як у Батурині, то очільники сваритися почнуть, і за тими сварками, як у помаранчевий період, усе змарнують.
Українці сотні років боролися за незалежність, гинули, переживали зраду, роками жили в підпіллі, тюрмах, засланні.
Але, відколи незалежність в 1991 році "впала на голову" – і спасибі тим, хто в той час не розгубився, та не втратив такий шанс для держави – то вже 20 років не можемо скористатися таким подарунком, та витягти ніг із багна.
І знову, в 2004 році так історично склалося, що доля дала нам шанс на зміни. Народ був рішучий, а ті хто приймали рішення – мудрими, адже не дали команди йти на людей танками.
В 2004-му ми отримали надію, шанс, можливість.
Але що знову зруйнувало здобуте?
Невгамовна жадоба потримати булаву стала метою та засліпила очі тим, хто міг би й мав би, прислужитися Україні й кожному українцю.
От і наступний великий шанс: вибрати європейський напрямок розвитку.
Ще рік тому всі говорили що це не можливо. А зараз, ось знову так "історично склалося", що ми в руках тримаємо цей шанс.
Але всі ті, хто "по-сусідськи" робив провокації , підкидаючи нашій землі, щедрій на "перевертнів найрізнороднішого сорту", теми для сварок та неузгодженості, ті й зараз не сплять.
Але чого ми так легко піддаємося на провокації та сварки, підкинуті із-за паркану?
Ми повинні усвідомити, що сьогодні на ваги поставлена доля кожного з 46 мільйонів українців. Або ми маємо шанс піти європейським шляхом розвитку – так, не легким, але йти вперед. Або надовго застрягти в багні, топтатися в сінях "старшого брата" – і не мати жодного шансу на розвиток.
Якщо ми підемо європейським шляхом, то із часом вирішимо багато питань. Бо свобода, верховенство права, правосуддя, законність, рівність можливостей – це базові принципи, яких дотримуються всі в демократичному суспільстві.
А якщо ми підемо шляхом диктатури, то верховенство сили – це єдине, що ми будемо мати.
І політики, які співають будь-що по чужих нотах – це люди, які працюють проти кожного з нас.
Єдина розмова, яка мала би бути основною в суспільстві на найближчий місяць, це роз'яснення народу України всіх пунктів Угоди.
Адже після підписання все тільки починається.
Кожного чекає не райський сад, де стиглі яблука будуть падати на голову – а непроста, важка праця по перебудові свідомості, суспільства та економіки.
Вищі стандарти в суспільстві з'являться тільки після того, коли вони з'являться у свідомості. І Заповіді "Не укради" і "Люби ближнього як самого себе" мають бути базовими в перебудові свідомості не тільки для пересічних українців, але й для правителів.
Не красти, мудро вести державну фінансову політику, толерантно, терпимо ставитися до тих, хто думає не так як ти, та любити кожного хто живе в Україні, – чесноти, які вкрай необхідні правителям та народу.
Щоб через деякий час обговорювати успіхи, яких досягла Україна – а не перелічувати втрачені шанси…
Валентина Королькова, спеціально для УП
