Як гармонізувати українське суспільство?

Не є секретом, що українське суспільство розколоте на дві великі половини: проукраїнську й приховано чи відкрито проросійську. Усі соціологічні опитування щодо важливих принципових питань державного будівництва і націотворення в Україні підтверджують це.

Мільйони українців висловлюються й підтримують тенденції й політиків, які орієнтуються на генеральну співпрацю з Російською Федерацією, які тужать за радянськими традиціями і діють у стереотипах поведінки радянської людини, які реально живуть у просторі російської мови і культури.

Як би це сумно не звучало, але ці дві України мало сходяться й сьогодні. У плані єдиної національної парадигми цінностей та ідеалів українське суспільство ще дуже відмінне у своїх стратегічних орієнтаціях. Це ж підтверджують вибір між ЄС і Росією та вибір партій різними регіонами.

Українське суспільство кардинально відрізняється від суспільств країн Європи, Балтії, і водночас дуже подібне до суспільств Білорусі й Молдавії через один вирішальний фактор: наявність у ньому великої політичної ностальгії за минулим, тобто за СРСР, яку в основному виражає власне російська або вкрай русифікована складова нашого соціуму. Те ж саме в Молдавії й Білорусі.

Мільйони українських громадян живуть міфологічними спогадами про колишню велич і стабільність "втраченої країни", глибоко відчувають її головну героїку – "Велику вітчизняну війну", є дуже прив'язаними до російської культури й реально не виходили із простору російської мови.

Ця прив'язаність, ці міфи й стереотипи пошани – є суттєвою перешкодою наближенню до справжньої української національної свідомості й нормальної громадянської патріотичної поведінки.

Зрозуміло, що колосальним фактором утримання пострадянської свідомості на пострадянському просторі є інформаційна політика, потуга й скерована пропаганда Росії, яку наразі зупинити неможливо. Але такій пропаганді та інформаційній війні можна протидіяти, якщо виявити відповідальність та організованість.

Тут апелюю передусім до керівних пластів патріотичних політичних партій, керівників наукових інституцій та університетів, до культурних еліт України.

Маю на увазі конкретні кроки, які ми спільно можемо зробити.

Центральною проблемою, на мій погляд, розщеплення українського суспільства є відсутність конструктивного діалогу між його частинами.

Зараз ми спостерігаємо певне закостеніння, умовно кажучи, Заходу й Сходу України у своїх принципах, культурних уподобаннях, тенденціях розвитку.

Як висловився один політик, "ви шануйте своїх героїв, а ми будемо шанувати своїх". Відтак в одній частині країни ставляться пам'ятники Бандері й героям ОУН-УПА, а в іншій – героям радянської доби, від чекістів до стахановців. Зрозуміло, що такий підхід унеможливлює вироблення однієї парадигми національних принципів у найближчому майбутньому.

У такій ситуації, яка сформувалася вже на початку 1990-х років, з боку патріотичних еліт потрібна була конкретна, вивірена й продумана тактика й стратегія охоплення проросійської частини суспільства національною пропагандою, вклинення в її товщу несприйняття всього українського, вироблення системної програми з подолання українофобії при специфіці конкретних регіонів.

Натомість українські еліти подумали, що проросійська частина поступово українізується в стихійних вихорах глобальних політичних змін і... помилилися.

Навпаки, як ми це бачимо з теперішньої перемоги на виборах Партії регіонів, проросійські еліти Сходу України виявилися організованішими, раціональнішими й прагматичнішими. Хоча, безумовно, треба брати до уваги й промислово-фінансові переваги Сходу країни, які опинилися в руках вельми підприємливих і владолюбних людей.

Нещодавно я побачив у книгарні цікаво написану книгу "Історія Росії", яку підготував колектив авторів із Київського університету. Її оригінальність полягала в тому, що історія Росії була викладена без великодержавних російських міфів.

Тобто без спільної колиски – Київської Русі, без православного фанатизму, без виправдовування російських завоювань, без прилучення до російської фрагментів української історії, без загалом неосуджувальної оцінки більшовиків і їхніх злочинів, без екзальтацій у розповідях про таки Другу світову війну, а не Велику вітчизняну тощо.

Мені подумалося: чому така книга з'явилася тільки на 23-у році незалежності України? І чому поруч немає такої ж, але російською мовою?

Тепер, пояснивши сутність проблеми, поставлю кілька риторичних запитань.

Скільки в Україні створено документальних фільмів про злочини російського тоталітаризму/більшовизму – але з урахуванням специфіки мислення проросійської суспільної маси?

Чи бодай спробували ми видавати регулярний журнал, присвячений темі російсько-українського порозуміння?

Чи хоч одна наукова установа в Україні має подібні плани діяльності й творчості, які реалізував Київський національний університет імені Тараса Шевченка?

Чи часто проводяться в нас круглі столи політологічного, історичного, культурологічного змісту на телебаченні чи в провідних університетах, які присвячені аналізові гострих кутів сучасної неототалітаристської російської політики, минулої вельми неоднозначної імперської історії, специфіці російських культурних міфів?

Зрозуміло, що про щось подібне спеціально не пишуть українські газети й не подають таку інформацію сайти.

Українські еліти більше розраховували на співчуття, на розуміння, але щодо своєї історії й поруйнованої культури в розмові із проросійською частиною суспільства. Мовляв, а подивіться, яка в нас трагічна історія, скільки ми набідувалися в бездержавності, а поспівчувайте нашій культурі, яка не змогла повносило розвинутися під гнітом чужих імперій.

Нагадаю, що співчуття – це короткотривала емоція. У його потоці людина, а тим більше велика суспільна маса, – довго не може жити. Тож усі співчуття росіян до українців легко розвіялися вітрами суворої сучасності.

Залишилися тільки звички й стереотипи, у яких і живемо.

Сьогодні важливо зрозуміти, що тоталітаристська, імперська свідомість, яка виростає з історичних традицій російського суспільства, це найміцніша твердиня несприйняття української ідентичності. Допоки вона не буде розбита, розтрощена, доти всі хвилі українізації розбиватимуться об гординю й агресивність людей із неоімперським мисленням.

Поки що неможливо стимулювати процеси переосмислення тоталітаризму в Росії, однак їх можна розпочати в Україні.

Кожного дня в інформаційному просторі України мають пробиватися нові й нові струмені з аргументованою, виваженою й правдивою критикою сталінізму в усіх його іпостасях, критикою псевдоміфів Великої Вітчизняної війни, комуністичних "успіхів" і провалів, психології імперства й так далі.

Лише такий державницький ідеологічний всеохоплюючий наступ на тоталітаризм у пам'яті частини українців може кардинально змінити ситуацію в Україні. І навіть дуже бажано, щоб більшість його акцій дублювалися російською мовою.

Органічною складовою російського тоталітаризму був традиційний російський шовінізм і великодержавництво.

Тому треба зрозуміти, що без аналітичного розщеплення ідеології шовінізму – не може бути поступу в справі перебудови ментальності й свідомості проросійської частини нашого суспільства.

Однак чи вийшла до сьогодні в Україні хоч одна політологічна книжка з назвою і проблематикою про шовінізм? – Ні.

Ми боїмося називати речі своїми іменами. І водночас хочемо, аби ці речі самі по собі змінювалися. Тут майже так, як у сфері фізики: не відчута й невизначена річ не піддається впливові.

А впливати треба…

Роман Ілик, народний депутат України, спеціально для УП