Записки редакторів УНІАН в екзилі – 6

7 жовтня, понеділок

Любов Жаловага: Сьогодні попрощався з УНІАН брюссельський власкор Сергій Воропаєв, стаж роботи в агентстві майже 10 років. Заяву на звільнення надішле поштою. Через Фейсбук "подякував" Осадчому й Ткаченку.

Ще один "неугодний" – Саша Волинський – вирішив продовжити відпустку на два місяці: на момент "заслання" у нього було більш ніж 400 невикористаних днів. Чоловік нарешті відчув, що таке відпочинок.

Таня Майданович повернулася із Криму – і потрапила в наш "холодильник"...

Тетяна Майданович: Чорт, це ж додуматись треба, щоб через свавілля адміністрації, на початку третього тисячоліття в столиці майже євроасоційованої держави, в офісі відомого медійного холдингу замерзають працівники...

Може, то мене відпустка на теплому кримському узбережжі розніжила, але.... Я ледве витримала кілька годин такого "клімат-комфорту" й поїхала на Хрещатик, 4 – писати керівництву службові з різних нагальних питань.

Написала генеральному директору – і про "ненормативний" холод в офісі, і про те, що негода блокує телевізійний сигнал, розхитуючи-поливаючи телеантену. А заодно й натякнула на доцільність матеріального заохочення Люби, яка впродовж трьох тижнів одна працювала за увесь "надважливий" відділ – у штат же "забили" 5 посад!

8 жовтня, вівторок

Л.Ж.: Прочитала на УП матеріал Андрушка про те, як аграрний комітет ВР "засідав" на заводі "Шабо". Подумалося, а чому б комітету зі свободи слова не провести виїзне засідання на "Київхімволокні"?

У нас, до речі, тут тепліше стало, нам обігрівач привезли. І їдальня тут є – вона, звісно, не така як у Верховній Раді, але в обідню пору тут аншлаг.

Чим би ще вас, друзі, заманити?.. Хіба нагадуванням про те, що 12 лютого під час "ведмежого" скандалу голова комітету Микола Томенко в студії ще того ТВі обіцяв Найєму боронити "неугодних" в УНІАН. Тоді, до речі, Мустафа в ефірі поіменно назвав "групу смерті".

9 жовтня, середа

Л. Ж.: Заяву про звільнення написала Валя Романенко. Іде в "Українську правду". Бог таки дбає про баланс...

Валентина Романенко: 2006-й рік. За плечима 6 років педагогічного стажу. Я на співбесіді в УНІАН. Від усвідомлення, що бачили ці стіни, – морозом проймає. Пам'ятаю, як у 2004-му році друзі радили, у ту ніч, коли всі говорили, що на Майдан підуть танки, у випадку війни – ховатись саме там.

Люба на моє боязке зауваження щодо вечірньої зміни, що, мовляв, футбол, доля вершиться, хочеться певні матчі подивитися, каже: що ж, треба розставляти пріоритети, Валю.

Збірна України тоді досягла небачених досі вершин. А я... Можливо, не весь чемпіонат відстежила, але ніколи не жалкувала про вибір пріоритетів.

Що запам'яталось за ці 7 років роботи?..

Наталін прапор? Помах руки Девіда Лінча на прес-конференції? Синьо-біла перепустка, при спогляданні якої в очах колег читалася повага? Корпоративний дух? Зустрічі з Ірванцем, Андруховичем? Інтерв'ю з Жаданом? Нічні марафони на виборах? Вогні стадіону з вікна? Саша, який виручав у будь-якій ситуації? Люба – справедливість понад усе?

Перші три роки – приходила на ранкову зміну на півгодини раніше: переглянути новини за вечір, літературні цікавинки, почитати блоги, випити кави, знайти першу новину й – "включитися в матрицю". Потім із неї вже не виключалася… Постійний онлайн.

"Хімволокно" живе в цілковитому оффлайні.

Ви знаєте, що таке ідеальний колектив? Це коли ідеї народжуються в дискусії, коли тебе розуміють без слів, коли критика не викликає роздратування, а штовхає тебе йти далі – виходити за межі, бачити нові горизонти.

Так жив сайт УНІАН.

Так жив УНІАН.

Поки не закінчився.

Інвазія.

Витискання найкращих. Схоже на радіацію: спочатку нічого не відчуваєш, за якийсь час – в організмі місце кальцію займає стронцій.

Найгірше – підміна професійних стандартів. Зниження планки. Плазування або підлаштування. Нездатність на вчинок.

Поки ти можеш хоч щось зробити – партизанщина триває.

Але це – пафос. А Люба вчила мене – жодного пафосу. Головне – я точно можу тепер відрізнити справедливість від подвійних стандартів і відчути запах фейку.

То що я власне хочу сказати, розрахувавшись з УНІАН...

Боюся, у випадку танків у мене не буде шансу порадити комусь ховатися там – на Хрещатику тепер через турнікети заходять і виходять – чисто тобі режимний об'єкт. Хіба зсередини їх винесуть.

Дякую за все Любові Жаловазі, Олександру Волинському, Наталі Негрей, Роману Романюку, Наталі Овдієнко, Ользі Падіряковій, Дмитру Горшкову, Андрію Гарасиму, Олені Литвиновій, Лані Самохваловій, тим, хто співчував, і невідомому автору коментаря:

"Не розумію чого інші працівники УНІАНу ніяк не підтримають "неугодних редакторів". Журналісти, редактори, фотокори... А є ж ще й регіональні кореспонденти по обласних центрах.

Невже всім настільки пофіг? Чи просто страх, що й для них знайдуть робоче місце на Хімволокні? Так, це керівництво може. Але якщо виступлять усі.... ну нехай не всі, а половина чи навіть третина, то таку масу людей одразу не звільнять і не переведуть у відділ телемоніторингу, бо основну роботу буде виконувати просто нікому.

Пропоную для початку всім небайдужим поставити на аватарку в соцмережах картинку з написом крейдою УНІАН на паркані Хімволокна. Якщо всі масово це почнуть постити, можливо, керівництво трохи задумається".

Л. Ж.: Нас тут на Киїмхімволокні вже не п'ятеро – лишень троє, а враження чомусь таке, що насправді нас стає з кожним днем більше. Це, мабуть, щось із теорії відносності...

11 жовтня, п'ятниця

Т.М.: З моменту подачі нашого позову до суду минуло вже майже два тижні, але наші поштові скриньки порожні. Тож вирішили проявити ініціативу – Сашу Волинського, який дуже доречно зараз знаходиться у відпустці, відрядили до канцелярії. З'ясувалося, що суд наш позов прийняв і вже розподілив конкретному судді.

...Добігає кінця перший робочий тиждень після відпустки. Коли перші господарсько-творчі клопоти трохи відійшли, знову загострилось розуміння того, що зараз отут я марную свій час. Ні, скоріше так – вони марнують мій час і час моїх колег.

Думаю, коли-небудь мені не вистачатиме оцих змарнованих годин, днів, тижнів... Не вистачатиме на щось вкрай важливе.

І можливо, через років 15-20 я думатиму, що віддала на поталу сашам-юрам-колям-вадімам-мішам аж занадто багато днів зі свого життя. І що можна було втішитися об'єктивним розумінням власної правоти, але при цьому "зекономити" власний час – і піти.

Може й так, а може й ні. Може, якби змирилася й пішла, то потім жалкувала б, що не пройшла цей шлях до кінця.

Спіймала себе на думці, що починаю ставитись до ситуації як революціонер, покараний засланням до Сибіру, "поселенець" так званий, тобто той, хто може жити й працювати, але – лише на суворо відведеній території, без права навідуватись та селитись в столицях та великих містах.

Тобто, маю в розпорядженні певне місце й певний час, і його просто треба відбути...

12 жовтня, субота

Л.Ж.: Судове засідання призначили на 22 жовтня.