Алея Слави на Байковому
В 1990 році 17 жовтня завершилося голодування на Майдані Незалежності. "Революція на граніті" прокотилася від Києва і по всій Україні. Студентство показало, що є силою, яку і компартія і КДБ недооцінили.
Ввечері я з Ромкою Здирком і Петром Бураком, які в Камянці-Подільському керували акцією, голодні, але веселі, зайшли до голови місцевої організації УРП. Хлопці вирішили дати мені рекомендацію на вступ до першої партії, яка з’явилась на противагу КПРС.
А потім на вихідні я вперше поїхав до друзів в Київ і найбільше мені запам’яталась екскурсія по Байковому цвинтарю. Пам’ятники комуністичним діячам, фронтовики і партизани, спортсмени і артисти. Всі на центральній алеї.
А "на задвірках" дубові хрести на "свіжих" могилах Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Тоді всі були під враженням від процесії перепоховання політв’язнів-мучеників.
Сьогодні, через двадцять років, від їх уже кам’яних козацьких хрестів і далі пролягла неофіційна Алея Слави України.
Поруч з ними знайшли спокій їх товариші-шестидесятники Іван Світличний, Анатолій Лупиніс і Іван Гончар. А трохи далі Слава Стецько, Голова УГВР Кирило Осьмак і Роберт Мейс, що змусив світ почути про Голодомор, журналіст Тарас Процюк, який загинув в Іраці, п’ятиразова олімпійська чемпіонка Астахова, актори Леонід Биков і Іван Миколайчук. А ось і той хрест, до якого я сьогодні прийшов.
"Селдом" – сільський хлопець з Макарівського району на Київщині. Він, прийшовши у відпустку з війська, в бійці зламав щелепу знахабнілому від вседозволеності сину голови колгоспу. Втік з села в Київ і прийшов до дядька Миколи, який працював в "Просвіті".
А офіс цієї організації знаходився в одній будівлі з унсовським штабом на провулку Музейному, 8. І, таким чином, з української армії він попав до "повстанської" – став стрільцем УНСО Придністровської Молдавської Республіки.
Коли "війна в садках" відгриміла, він став моїм найкращим товаришем – на роботі, і в пошуках пригод. Ми охороняли проукраїнських депутатів Верховної Ради ПМР, церкву УПЦ КП в Слободзеї, офіс товариства "Червона Калина".
Наші тираспольські дівчата були двоюрідними сестрами, і походи на природу та дискотеки в нашої четвірки були головним чином спільні. Біля Дністра в нас був свій курінь – улюблене місце для побачень.
Квітень, травень і червень 1993-го року були наповнені веселощів, бійок, знайомств, пригод. І коли я в перших числах липня поїхав на Кавказ, то був впевнений, що Віктор через деякий час буде поруч.
Так і сталося… Він приїхав коли була пауза між боями і Гія Гонгадзе був у нас на базі і знімав фільм "Тіні війни" – про УНСО в боях під Сухумі.
В нас тоді вже були тяжкі втрати – троє загинуло і більше десяти поранені. І Гія розмовляв з нами – хто звідки,чому приїхали,чому не любимо москалів, як воно виносити з бою пораненого чи вбитого товариша.
А неподалік стояло і слухало нас тільки прибуле з рідних країв поповнення. Серед них і Віктор. Він нам заздрив і потім, підійшовши до мене, сказав: "В наступному фільмі я буду героєм".
Загинув він 17 жовтня 1993-го року, в нічному бою, вражений уламками НУРСа. Коли я клав його на трансмісію грузинського танка, то він був ще живий. Тіло його трусилося, а очі дивилися далеко в небо, ніби розглядали місячну дорогу до раю…
Вже в листопаді через кілька днів після повернення з війни, я приїхав в Тирасполь і зустрівся з сестричками. Й перші слова Олени, яка зустрічалась з "Селдомом", були: "А Вітя чому не приїхав?". Я мовчав опустивши очі… Вона продовжила: "Коли ми з ним позавчора розмовляли, то він сказав, що буде на вихідні".
Мені перехопило подих...
- Ти з ним розмовляла?
- Ну так. Він зателефонував вночі, й кілька хвилин розмовляв зі мною. Сказав що на вихідні приїде…
Я мовчки дістав фотокартку, на якій ми з "Селдомом" стояли біля нашого "Уралу" за кілька тижнів до того нічного бою.
- Віктор до тебе вже приїхав, – сказав тихо і протягнув їй те фото. Вона все зрозуміла, глянувши мені в очі.
"Селдом" – це не просто, це дуже просто!". Така була тоді реклама однієї торгової марки по телебаченню… "Спис", який дав йому те псевдо, сміючись з якоїсь з його витівок сказав: "Селдом, ти не простий, ти дуже простий!".
На Байковому цвинтарі спочивають українські герої. Там, поруч з політв’язнями, письменниками, спортсменами, акторами спочивають мої бойові товарищі, про яких розповідають легенди в Грузії – "Дядя Толя", чи Анатолій Лупиніс, "Білий", чи Володимир Крутик, Олексій Довгий, "Нахтігаль", чи Володимир Соловей, "Сивий", чи Анатолій Архіпов і навіки дев’ятнадцятирічний Віктор Нестерчук – "Селдом".
Вічна їм пам’ять.
Хай знають вороги – в Україні багато воїнів було,є і буде.
