Де ми і що з нами буде?

Тойнбі казав, що народ, нездатний протистояти зовнішнім викликам, розчиняється в історії, не залишаючи в ній сліду. Правда в пристойній кампанії істориків згадувати про нього тепер вважається ознакою поганого тону.

Однак певний сенс в його судженні є – наше життя твориться як об’єктивними законами зовнішнього світу, так і суб’єктивною волею живих істот, що його заселяють. В першу чергу – тих, котрі наділені свідомістю, а тому й здатні жити, керуючись не одними тільки інстинктами.

Тому народам і справді доводиться протистояти цим двом силам – несприятливим впливам зовнішнього світу та активним проявам волі інших осіб (чи інших народів).

Але їхнє життя не завжди полягає в одному тільки протистоянні – іноді протягом довгого часу якийсь народ може розвиватися цілком спокійно.

Отож річ не тільки у вмінні протистояти викликам, але й у вмінні вчасно і адекватно на них реагувати. Скажімо в житті фінського народу таких викликів було всього два-три. Один – не розчинитися серед шведів і другий – уникнути небезпеки поглинання з боку Російської імперії.

Однак маленька Фінляндія змогла виконати і одне завдання, і друге. І навіть дати відсіч вже новому ворогу, зупинивши своїми командами лижників навалу радянських танків.

Так, не завжди народ стикається з загрозливими для нього викликами – і в період між ними може розвиватися цілком спокійно. Але в ситуації, яка вимагає його мобілізації і волі, основну роль відіграє взаємодія саме цих двох факторів – несприятливих для нього зовнішніх умов і суб’єктивної волі його окремих лідерів або й усіх його громадян.

Акції і реакції

Незалежно від того, який виклик отримує будь-який живий організм, реагувати на нього він може лише трьома можливими способами:

а) пристосуватися;

б) боротися;

в) втікати.

Це ж саме стосується і цілих народів – з тією тільки різницею, що втеча для них – не завжди прийнятний спосіб захисту. Хоча теж буває – у вигляді переселення і пошуку нової батьківщини. Цей шлях пройшли половці, болгари, угорці, тощо.

Але в сучасному, розділеному кордонами світі, таке масове переселення народів вже неможливе. А тому тепер їхня реакція може полягати лише в тому, щоб боротися чи пристосовуватися. Або в крайньому разі – емігрувати поодинці.

Однак насправді людина не завжди змушена діяти тільки якимсь з трьох вищезазначених способів – так ми робимо лише тоді, коли виклик оцінюємо як дійсно щось загрозливе для себе.

Володіючи свідомістю, ми не конче мусимо реагувати на геть усі виклики – деякі з них ми можемо ігнорувати як незначні чи несуттєві для себе. Або й навіть – створювати власні виклики – як для себе, так і для інших.

Що вимагає від нас, правда, хоча б мінімуму суб’єктності. А від усього народу – або наявності лідерів, здатних повести його за собою, або усвідомлення його більшістю своїх цілей.

Але цього усвідомлення немає – і тому ми не тільки пристосовуємося і боремося, не в змозі вийти за межі нав’язаного нам протистояння, але й століттями очікуємо свого месію, здатного вивести нас з того тупика, в якому опинилися.

Чекаємо довго і безрезультатно…

Загублені поводирі

А й справі – звідки народи беруть своїх лідерів? І чому українці, незважаючи на споконвічне очікування свого Месії, його так і не дістали? Може й справді – не розпізнали його серед вже живучих? А тому й далі марять лише прийдешнім, надіючись на Бога?

Але ж не обов’язково бути Богом, щоб творити – кожен з нас має свою частину творчих здібностей. І не обов’язково бути психологом, щоб допомогти людині в скрутну хвилину.

Так само і психолог не конче повинен бути духовним лідером. В нього інше завдання – допомогти людині самій віднайти свою дорогу. Ми завжди з меншого спроможні зробити більше.

Тому вирішуються наші проблеми насправді досить просто. Психологи працюють тільки з тими людьми, які самі до них звернулися. Бо якщо людина вже сформувала свій запит, зрозуміла, що з нею негаразд і хоча б приблизно уявляє, як має бути інакше – тоді з нею можна мати справу.

Щось схоже повинно статися і з Україною. Суспільство має само сформулювати свій запит – і вже тоді обов’язково знайдеться хтось, хто на нього відгукнеться.

Але це ще не все. Ходить в Інтернет-середовищі такий собі фільм "Секрет" – про те, як наші думки змінюють світ. Так, все викладене в ньому – правда. От тільки не вся.

Те, що подібні методики працюють, ще не свідчить про те, що вони працюють завжди. Бо щоб той образ майбутнього, який ми створимо в своїй уяві, дійсно запрацював, ми повинні хоч щось зробити для його досягнення.

І навіть якщо не знаємо, що саме – не страшно. Спершу можна робити що завгодно. Не слід боятися помилок – якщо дозволити собі їх виправляти. Робити і помилятися – замість того щоб жити, паралізованим страхом.

Але й це ще не все. Наші бажання залежать не тільки від нас, але й від інших людей. Тому, щоб отримати бажане, потрібно співпрацювати з ними.

Тож маємо навчитися реалізовувати свої прагнення таким чином, щоб це враховувало прагнення інших людей. Маємо сформувати певний суспільний договір: якщо росіяни хочуть, щоб поважали російську – мають поважати українську.

Якщо ми хочемо підтримки з боку російськомовних громадян, маємо визнати їхнє право на власну позицію – навіть якщо вона нам не подобається.

А тоді вже й справді все вдасться. Можливо…

Чому мрія не працює?

Ніщо, в принципі, не ново – треба створити мрію і без остраху піти за нею. Але й наші предки це знали – і без всяких там візуалізацій. Але не вдалося. Чому?

А тому, що реалізовуються не тільки наші свідомі прагнення і бажання, але й підсвідомі. А тому свій запит треба не тільки зрозуміти, але й вистраждати. Звільнити його від того зла, що ховається в нашій душі.

Бо часто навіть усвідомлюючи, що робить щось не так, людина все-одно піддається спокусі близькодосяжної легкої цілі – замість того, щоб жити якимись нереальними на той момент мріями. Не вміємо чекати і не вміємо бути терплячими.

Не доросли до розуміння того, що з СРСР треба було взяти все хороше. Не виплекали в собі готовність засудити в ньому все людиноненависницьке. А потім, відділивши одне від іншого – піти вперед.

Не готові взяти на себе відповідальність за власну долю – у вигляді прямих виборів не тільки мерів, але й голів облрад, начальників міліції (як у США – шерифів) чи й навіть – прокурорів і суддів.

Не віримо в необхідність моралі і втратили страх перед Вищими Силами. А тому й не віримо в неминучість розплати. Так одні згубили віру в справедливість, а інші – відчули власну безкарність.

А навіщо?

Так, ми створимо ідею! А далі? Далі ідея веде до ідеології. А її кінцевою ціллю завжди є лише одне – розвиток людини. Все інше – несуттєво. Але й тут потрібне вміння пройти між крайнощами.

Одна з них – все те ж відчуття безкарності і вседозволеності: людина, що стоїть вище Бога (СРСР, нацизм). Інша протилежна – Бог як всесильний володар людини, що зневажає і знищує її.

А істина десь посередині, як ідея християнська, але доповнена:

а) язичеством – в тій мірі, що стосується відродження жіночої суті природи, зневаженої християнством;

б) буддизмом – в тому сенсі, що роблячи щось для своїх дітей, ми робимо це й для себе, бо таким чином створюємо світ, в якому самі хотіли би жити – незалежно від наявності у нас віри у власне наступне народження.

Таке поєднання духовних цінностей утворило б повноцінний еволюційний напрямок розвитку – коли робиться щось заради людини, але людини майбутнього. А не сучасної, з усіма її теперішніми комплексами і невдачами.

От тільки невідомо, наскільки реально це зробити – передусім через можливий спротив духовенства. Однак в світі, де християнство втрачає свої позиції, напевно можливо все.

Особливо в Україні, не прив’язаній надто сильно ні до однієї релігійної конфесії, з її сильно збереженими язичеськими традиціями і майже буддійською готовністю до нового досвіду – зворотного боку тієї терпимості, яка так часто заважає нам жити.

Зможемо, ні?

Ігор Лубківський, для УП