Яка опозиція потрібна Україні?
З початком осені стартує новий політичний сезон, який змушує всі політичні сили України задуматися над новою тактикою й над максимальною ефективністю роботи. Очевидно, що необхідно винести уроки з політичної весни 2013 року й закласти програму дій на найближчі місяці.
Адже попереду нас – українську опозицію – чекатимуть президентські вибори-2015, які ми не маємо права програти.
Весна 2013 року показала кілька важливих моментів.
По-перше, протестні настрої в масах є доволі високими. Понад 46% громадян України заявляють, що готові виходити на акції протесту й підтримувати політичні вимоги.
По-друге, ми були свідками того, що народ доволі важко вивести на вулиці. Акції "Вставай, Україно!" були важливим моментом мобілізації наших прихильників. Але будьмо відвертими: вони не зібрали тієї кількості громадян, на яку ми, опозиціонери, розраховували. Навіть західна Україна, навіть Київ, де протестні настрої традиційно є високими, не вивели на вулиці стільки людей, щоби налякати владу й змусити її йти на компроміс з опозицією. Вийшли сотні тисяч людей – але не вийшли мільйони.
Нагадаю, що за опозицію на останніх виборах сумарно проголосували понад 10 мільйонів виборців. Опозицію підтримують – але пасивно.
Отже, опозиція щось робила не так, не в тому напрямку? Це не зовсім так. Просто потрібно переходити до нової тактики. Старі методи будуть дедалі менш ефективними.
Не треба переоцінювати силу "бренда". На минулих парламентських виборах, у жовтні 2012 року значна частина виборців, насамперед у Києві, голосувала за опозиційні сили та за опозиційних кандидатів. Це був серйозний аванс, який потрібно було активно відпрацювати.
Але події одразу ж після виборів та в стінах парламенту, блокування трибуни через другорядні, мало зрозумілі народу й пересічному громадянину питання, відсутність єдиної позиції по цілому ряду питань, наявність у лавах опозиції зрадників-"тушок" призвели до розчарування й зневіри.
Сподіватися, що на цьому фоні народ буде підтримувати опозицію тільки тому, що вона – опозиція, було марним. Потрібна була кропітка й активна робота.
Тут напрошується перша теза:
Для опозиції, якщо вона хоче претендувати на політичне лідерство, не може бути періодів затишшя.
Вона повинна працювати в посиленому ритмі, не зважаючи на те, чи наближається виборча кампанія, чи до неї ще дуже й дуже далеко. Агітатори, політика добрих справ, безпосереднє повсякденне спілкування з людьми мають стати не елементами виборчих кампаній, а нормою повсякденної роботи. "Сезонність" активних дій може собі дозволити влада. Опозиція не повинна вподібнюватися владі.
Слідом за нею йде теза друга:
Не можна зводити роботу опозиції до діяльності її лідерів.
Я глибоко поважаю Арсенія Петровича Яценюка. Я всіма силами співчуваю Юлії Володимирівні Тимошенко. Але діяльність опозиції не може зводитися виключно до діяльності та заяв перших осіб.
Опозиція повинна активізувати роботу своїх низових структур, насамперед на рівні районів. Наявність системної роботи, а не політичних кампаній, – і повинна визначати обличчя опозиції. Керівники на місцях повинні організовувати роботу, а не чекати команд згори. Загальноукраїнський успіх опозиційних сил визначатиметься не сумою мудрих фраз, сказаних лідерами, а сумою добрих справ, зроблених рядовими членами. Сподіватися, що ми побудуємо світле майбутнє на плечах Яценюка або Тимошенко, не доводиться.
Теза третя: Якщо опозиція хоче перемагати владу, вона повинна подумати над системою відмінностей щодо влади.
Потрібно виробити певний кодекс ознак, дій, поведінки, принципів, який би давав зрозуміти: ми – інші.
Інакше що виходить? Опозиція – це не-влада? Людина, яка вчора була палким прихильником влади, працювала у владі, а сьогодні опинилася поза кабінетом і кріслом, автоматично стає опозиціонером і може претендувати на підтримку опозиції?
Ми мали чимало прикладів того, як колишній міністр, ставши після відставки палким дисидентом, міг розставляти кадри в опозиційних структурах і претендувати на підтримку з боку опозиції в боротьбі за високі виборні посади. У нас автоматично ставали "друзями народу" колишні прокурори й судді – варто їм було опинитися в опалі чи відректися від президента. Так зароджуються "тушки". Бо історія про Савла, який став Павлом, – радше виняток. У політиці працює принцип "той, хто зрадив раз, зрадить і вдруге".
Опозиція повинна поставити справжнє сито, яке не даватиме можливості надавати притулок пристосуванцям і потенційним зрадникам. Опозиція повинна виробити критерії, на основі яких може допускати тих чи інших людей у своє середовище – тим більше, коли мова йде про керівні посади й про делегування повноважень.
Опозиція повинна показати, що вона – це не колишня влада, а абсолютно інша якість.
Таким чином ми зможемо уникнути й повторення казусу Табалових, і ситуації з Лозинським – які стали наслідком всеїдності й відсутності фільтрів при формуванні опозиційних структур.
Теза четверта:
В опозиції, якщо вона хоче перемагати, має бути чітка, зрозуміла, стиснена до рівня гасел і розписана на рівні метафор – соціальна програма.
Тобто, опозиція має в чіткій і доступній формі пояснити громадянину, яку дійсність він отримає наступного дня після перемоги на виборах кандидата від опозиції. Люди втомилися від аморфності й невиразності програмових засад. Звідси й зневіра.
З людьми потрібно розмовляти абсолютно просто й чесно: у випадку перемоги на виборах перші укази будуть такими-то, перші законопроекти, ініційовані нашою більшістю в парламенті будуть такими-то, за перший рік ми гарантуємо те-то й те-то.
Народ не сприймає великі числа. Не треба говорити про відсотки ВВП та про ріст бюджету на 50 мільярдів. Набагато простіше пояснити: у вашому гаманці додасться 400 гривень, ваш сімейний бюджет поповниться на 300 доларів, ваша дитина матиме гарантоване робоче місце, ваша сім'я зможе гарантовано придбати квартиру, кредитні ставки в банках не перевищуватимуть 8% тощо.
Свого часу практично всі суспільні рухи та політичні партії зіштовхувалися з тим, що гарні гасла й величні ідеї викликали нерозуміння й несприйняття загалу доти, доки не опускалися до рівня розуміння окремої людини. Людина повинна побачити в ідеї себе, своє "я", свій інтерес.
Георгій Плєханов був більшим марксистом ніж Ленін. Але Леніну вдалося очолити більшовицьку революцію, тому що він у розмові з масами не акцентував увагу на нюансах марксистського вчення. Він говорив зрозумілими і влучними гаслами: "Мир – народам, фабрики – робітникам, земля – тим, хто її обробляє!".
Організація українських націоналістів доти не знаходила підтримки серед населення, доки на ІІІ Зборі не прийняла соціально орієнтовану програму з коротким резюме: "Свобода народам, свобода людині!"
Опозиція повинна розробити свою коротку соціально орієнтовану програму.
Теза п'ята. Якщо хочемо перемагати, то маємо вийти за рамки традиційного електорального поля, і розпочати роботу на сході та півдні України.
Ми не можемо йти в ці регіони за принципом "в чужий монастир зі своїм статутом". Ми повинні врахувати специфіку й особливості регіонів, наявність традицій – і розпочинати планомірну, повільну роботу з посилення наших структур та розширення нашої політичної присутності. У будь-якому випадку нам важлива боротьба за нових людей і нових прихильників. Ми повинні переконати Схід у тому, що опозиція – не ворог і не антипод.
Переконавши Схід, ми об'єднаємо Україну.
Колись – ці історії я знаю більше з розповідей, бо вони припали на моє дитинство – була гарна традиція: Західна Україна організовувала культурні десанти на Схід, пропагуючи українські традиції й шукаючи однодумців. Я знаю від кількох активних нині політиків, що їхній шлях до українства починався саме з ось таких культурницьких акцій. Сьогодні культурні десанти змінилися політичними, які не завжди дають потрібний результат. Ідучи на Схід, потрібно давати менше політичних гасел, а більше ціннісних, глибинних, засадничих.
Ми стоїмо перед необхідністю перезавантаження роботи опозиції.
1. Не можна акцентувати увагу виключно на Межигір'ї та золотій сантехніці президента – немає жодної людини, яка би не знала про корупцію в оточенні Януковича.
Але люди не співвідносять себе з Межигір'ям: а що буде з маєтком президента, коли опозиція прийде до влади? Чи не зводиться боротьба опозиції до боротьби за право вселитися в Межигірський палац? А що нам із того, що в Януковича заберуть його майно? Тут потрібна інша мотивація й інша аргументація.
Янукович буде сильним доти, доки ми, опозиціонери, будемо акцентувати увагу на його атрибутах – у тому числі на Межигір'ї. Бо в пересічного громадянина може виникнути враження, що нами рухає не бажання справедливості, а банальна заздрість.
2. Не можна перетворювати на ікону Юлію Тимошенко. Вона – живий і активний політик, лідер. Натомість ми апелюємо до її фотопортретів у сподіванні на диво. Перебування лідера у в'язниці – це додатковий стимул для опозиції. Потрібно, щоби кожен із нас запитав себе: "А як би діяла Тимошенко, будучи на твоєму місці?" І діяти.
Тимошенко має бути не символом нашого руху. Вона має стати спонуканням нас до дії.
3. Не можна проводити акції ради акцій. Потрібно думати про коефіцієнт корисної дії та про внутрішню логіку кожної акції.
Діяльність наша повинна мати в основі ретельно пропрацьований стратегічний план із варіантами А,В,С на різні випадки й для різного повороту ситуації. Не можна перетворювати діяльність опозиції на низку спорадичних акцій. Не можна підмінювати стратегію сумою тактичних кроків.
А головне – не можна надаремне промовляти такі слова, як "Україна", "Європа", "демократія", "опозиція", "реформи", "єдність". Вони від цього девальвуються. Словам потрібно повернути їхнє значення і їх вагу.
Лише врахувавши всі ці моменти, можна сміливо йти в новий політичний сезон, твердо усвідомлюючи: ми – переможемо.
Ганна Свириденко, правозахисник, спеціально для УП
