Про людей, щурів та політику
Давно хотілось написати про методи, якими виробники ігор підсаджують нас на онлайнові ігри. Аж тут якраз вийшла російська "браузерка" "Повний Пі", де всі ці методи видно як на долоні.
Про людей-геймерів
Весь світ – театр, у нім жінки, чоловіки – усі актори. Вільям Шекспір
А класно написав блогер під ніком "В.Шекспі́р": "Весь світ – театр". Хоча... Тему спонсорів театру не розкрито. Та й скільки в наш час тих театралів?
Тепер усі, при першій-ліпшій можливості, поринають в онлайн, де замість сцени – дисплей. Тож фраза пана Шекспіра потребує апгрейду: "Весь світ – це гра онлайн, а ми – геймери в ній".
Одні розминаються на інтернет-форумах, метаючи один в одного віртуальні нечистоти – усе з'ясовують, куди йти: "вперед в Європу" чи "назад, в СРСР?". Інші "шпіляють" онлайн-шутери, та так, що аж монітори трясуться. Ще інші навіть не здогадуються, у яких іграх вони беруть участь, щоденно переглядаючи нескінченні мильні серіали та телешоу.
Частенько на сцені з'являються політики – ті, для кого ми є лише суб'єктами для нав'язування політичних ігор, розроблених на їхні замовлення. Однак засоби, якими заохочують до всілякого роду онлайнових забав, завжди залишаються за кулісами.
Саме про ці прийоми піде мова далі.
Про щурів або Generation "Пі"
Ми всі – щури. Щури, що сидять у своїх клітках, метушливо натискають лапками педальки та отримують за це чергову порцію смачного корму й прилив дофаміну, гормону радості, до мозку. Раз за разом, день за днем.
Ми – Generation "Пі", покоління "Педальки".
Втім, клітки, педальки та корм у кожного свої.
Одні поціновують хай-тек клітки на чотирьох колесах із дисками з магнієвих сплавів, силою-силенною електроніки та хромованими педальками, які так дивовижно холодять ніжно-рожеву шкіру при кожному натисканні лапкою. Інші плювати хотіли на саму клітку – головне, щоб корм був смачний і дофамін переливався через край. Треті переймаються тим, щоб клітка була крутішою, ніж навколишні. Четвертих кормом не годуй – дай перегризти горлянку щура із сусідньої клітки та заволодіти його педалькою... Стоп.
Щури, педальки, клітки? "Що за маячня? Що за образи всього чесного геймерського народу?" – можете ви сказати. Яке відношення все це має до онлайн ігор взагалі й до "Повного Пі" зокрема"?
Найбезпосередніше. Як буде показано, методи, якими нас, геймерів, підсаджують на голку ігрової онлайн-залежності, мало чим відрізняються від тих, якими керуються психологи-біхевіористи під час дослідів над щурами.
Але давайте все по черзі.
Американський біхевіорист Беррес Скіннер у 1930-і роки експериментував із гризунами. Він поміщав щура в особливий ящик із педалькою, після натискання на яку щур отримував порцію корму. Спочатку натискання відбувалися випадково, але через якийсь час гризун починав цілеспрямовано тиснути на заповітну педальку, щоб регулярно отримувати ласощі – формувався стійкий зв'язок "стимул – винагорода".
А як змусити піддослідну тваринку тиснути на педальку постійно, а не тоді, коли вона голодна? Для цього Скіннер змінив умови експерименту: дресирований щур отримував корм уже не при кожному натисканні, а у випадкові проміжки часу – так зване часткове підкріплення. Як результат, щур став барабанити по педальці як навіжений, увесь час.
Найцікавіше, як зазначив Скіннер, що подібним чином піддаються дресируванню й люди: головне, сформувати зв'язок "стимул – винагорода". І видавати заохочення через випадкові проміжки часу.
Саме на цьому, до речі, будується принцип дії "одноруких бандитів". У гравця завжди є надія на те, що чергове обертання барабанів порадує його дзвоном висипаного виграшу. Або наступне. Або наступне за наступним...
ММО-ігри – рольові відеоігри, у яких можлива різна кількість гравців, а віртуальний світ гри підтримується навіть за відсутності учасника – працюють за тим самим принципом: девелопери – ці політики ігрового світу – роблять усе, щоб геймер регулярно повертався в гру, потрошив скрині та вбивав монстрів, заради випадіння наваристої нагороди, заради прокачування параметрів.
При цьому такі ММО, як WoW чи Guilds War 2 – ігри комплексні, у них безліч нюансів. А от браузерні ММО – примітивні за структурою, відповідно, і механізми формування залежності в них простежуються більш явно.
Далі поговоримо про останні.
Ласкаво просимо до клітки
У безоплатній браузерній грі "Повний Пі", рекламою якої обліплено весь російський інтернет, заповітна зв'язка "стимул – винагорода" формується буквально з перших хвилин, оскільки для гри достатньо однотипних і необтяжливих дій.
Не треба вникати в роз'яснення: натиснули "Грати" – і все. Ми пересуваємося по кепсько намальованих локаціях, б'ємося з мутантами й монстрами, збираємо здобич.
Розробники "Повного Пі" зі студії Crazy Bit обіцяли круто закручений сюжет та чудовий чорний гумор.
Ну, що вам сказати... Сюжет є – і цим його достоїнства вичерпуються. Гумору не помічено. Де він? У тому, що "Газель" перевозить по Москві адронний колайдер? Потрапляє в ДТП? Аварія провокує викид особливих частинок, кварків, апокаліпсис і мутацію населення? А головгерой виживає та не стає мутантом? Так, п'ятикласник, який, мабуть, писав сценарій та придумував описи монстрів, попрацював на славу.
Усе присмачено совково-блатною естетикою – кадаври в розтягнутих трениках і майках "Абібас", рогаті інфернальні піонери, зомбі-двірники – і пересипано слівцями "падляк", "пацанчик" і "западло".
Раніше, коли ігри були виключно платними, достатньо було продати коробку із грою – і все. Тепер же, у час панування free-to-play, розробникам важливо якомога довше утримувати геймера біля монітора, щоб він не переключався на конкурентів.
Як привчити щура тиснути на педальку? Рецепт відомий – давати йому корм за кожну правильну дію, а із часом скорочувати порцію.
А як приручити гравця? На перших порах швидко нагороджувати його левел-апами – рівнями, хорошою амуніцією та іншим, потім поступово все ускладнювати.
У "Повному Пі" початкові п'ять-десять рівнів прокачування досягаються неймовірно легко, досить тиснути на "Автобій" та збирати смаколики, що випадають із розпоротих черев монстрів. Потім гайки закручують. Левел-ап повзе повільно, а хороші речі трапляються рідше.
Але все частіше дражнять крутою амуніцією, купити яку можна – угу, за реальні гроші. До речі, повне екіпірування шукача пригод 20-го левела легко потягне на 100 баксів, а то й більше.
Ну й за всіма правилами маркетингу "Повний Пі" стабільно бомбардує нас знижками – "Поспішайте! Тільки сьогодні! Купуйте мотоцикл зі знижкою 70%" – і привабливими пропозиціями. Рука сама тягнеться до гаманця.
Веселощів стає все менше, але... Не кидати ж улюбленого персонажа! Ми ж на нього час витрачали, набрали купу всілякого барахла та запчастин – от би, нарешті, зібрати заповітний мотоцикл із пивних банок, шестерень і таблеток від похмілля. Та й до наступного рівня рукою подати...
Ага, ми й не помітили, як багато виявилося педальок; і на кожну хочеться натиснути. І натиснемо, чого там.
Усе це підступні біхевіористи називають циклом паралельних нагород: стимулів завжди багато, так само як і винагород, стимули пов'язані один з одним – убиваєте монстрів і паралельно отримуєте досвід і гроші.
Тут ось ще яка цікава психологічна штука: щур – тварина дурна, їй справжній корм подавай. А ми, люди, розумні: нам і віртуальний зійде.
Для нашого мозку не принципово, що предмети, які ми здобули в грі, або те, що нам так часто обіцяють політики – цінності уявні. Важливо, що на їхнє отримання було витрачено реальні зусилля та час.
Чим більше витрачаємо зусиль – тим цінніше. Така людська психіка.
Чи треба говорити, що кидати персонажа п'ятнадцятого рівня набагато важче, ніж п'ятого. А навіщо кидати, коли клітка стала практично рідною? Та й до сусідів звикли.
До речі, про них.
Саме час задовольнити ще одну потребу геймерів – потребу домінувати над собі подібними. Як? Дати битися один з одним, вступати в клани та торгувати. Відчувати себе переможцем, отримувати соціальне визнання, якого, може бути, не вдається отримати в реальному житті.
У "Повному Пі", зрозуміло, усе це є. Хочете – беріть участь у боях 2х2, хочете – 5х5. Або навіть 40х40. Тільки пам'ятайте, що за вступ до клану доведеться платити, а в безкоштовній сутичці на героя можуть напасти п'ять і навіть десять жлобів.
Про політику
Не знати, як щурам, але людям властиво надіятись на краще.
Хочеться, незважаючи на попередній обман, вірити солодким пісенькам політиків. Хочеться ігрового ескапізму – втечі від дійсності, захисту від безрадісних реалій життя у вигаданому, фантазійному світі онлайн-ігор.
Але якщо вже грати, то грати в щось на кшталт Guild Wars 2 – так, ті ж клітки й педальки, але хай-тек і хром. А не в примітивні "браузерки", де немає нічого, крім убогої графіки й нахабного рекету.
Володимир Салдан, спеціально для УП
