За лаштунками Світового конгресу українців
Нещодавно у Львові відбувся ювілейний Світовий конгрес українців, куди прибули представники 40 країн українського поселення. Захід був масштабний, розрекламований у діаспорних ЗМІ, із чималими претензіями на унікальність і надважливість.
За картиною Х-го Конгресу ховалася чітка прогнозованість, контрольованість виступів, доступ до мікрофону тощо.
Одним словом, таке собі заокеанське стовпотворіння, на якому могли забути, що за вікном ХХІ століття.
Жодних інтриг на Конгресі, як і передбачалося, не виявилося: усе було заздалегідь узгоджено, обговорено, виступи причесані під потрібний гребінець тощо. Вочевидь, лунали хвалебні оди на честь проголошеного старого/нового президента СКУ Євгена Чолія, за відсутності інших кандидатів. Отже, діаспора вдруге матиме найталановитішого та найрозумнішого стратега з усієї когорти провідників СКУ.
Майже кожному учаснику було відведено почесну роль німого статиста. А завдяки певним заходам – ну, чому б не використати досвід добрих брежнєвських часів – провід СКУ в усьому мав суцільний одобрямс! І ще: учасники Конгресу розмаїтими вишиванками намагалися нагнати страху на всіляких українофобів, головно – кремлівських карликів.
А після завершення Світового конгресу українців діаспорні газети зарясніли й ще довго ряснітимуть бравурними звітами, знімками з парадів вишиванок, а також традиційно розлогими фотосесіями за участю вождя світового українства. Безперечно, у тутешніх ЗМІ лунатимуть одні суперлятиви на адресу "визначного" очільника СКУ, його проводу тощо. Ну, не може ж в українській діаспорі існувати цензура!.. І, як це водиться в демократичному світі, українці в розсіянні майже все однозначно схвалять.
Однак час перейти від не цілком дотепного гумору до сумніших реалій.
Передовсім дивувало те, що ювілейний Світовий конгрес українців присвячено пам'яті жертв Голодомору-32-33, до його 80-ї річниці.
Ніби історичний час зупинився на цих трагічних позначках. Ніби впродовж півстоліття українська діаспора не працювала понад свої сили й можливості, щоб поширити інформацію про геноцид проти українців по всьому світу. Ніби складові організації СКУ в кожній країні української присутності щорічно не відзначають річниць Голодомору-32-33.
Ніби нинішня Україна не знаходиться на небезпечному роздоріжжі: шлях у цивілізований ЄС чи на загладу в імперсько-совковий Митний союз. Ніби в Україні не встановився антидержавний, антинародний, антиукраїнський режим Януковича, який веде війну із власним народом, здійснює політику етноциду проти титульної нації. Ніби на політичному горизонті не з'явилася примара нового геноциду проти українців: входження України в МС.
СКУ за попереднього/нинішнього складу радше скидається на весільного генерала, ніж на колишнього промоутера актуальних проектів із забезпеченням їхньої реалізації.
Позаяк робота СКУ звелася до написання безлічі звернень і закликів за підписом президента СКУ, ручкування його з міжнародними достойниками та детальними звітами в пресі з малозначущих поїздок по країнах українського поселення. Скажімо, такий собі вражаючий за розмахом туризм, при тому – за громадські пожертви. І ще – наповнення діаспорних газет знімками головної персони СКУ, число яких давно перевалило за декілька сотень.
За видимістю бурхливої діяльності СКУ приховується байдужість до долі України, до майбутнього діаспори.
Передовсім СКУ, як діаспорна надбудова, нині стоїть осторонь політичних процесів в Україні, втративши контакти з опозицією. Чи не це підтвердило гасло Світового конгресу українців, запозичене з поезії Лесі Українки: "Contra spem spero!" – "Без надії сподіваюсь!"?
Висновок: СКУ демонструє відсутність інтересу до України, ширячи зневіру в реалізацію історичного проекту під назвою "Україна як держава".
Що це – поведінка страуса, який ховає голову в пісок перед небезпекою, повна капітуляція перед злочинним режимом Януковича? Чи намагання сил, наближених до головного тіла, накинути проводу СКУ тактику нереагування на злочини режиму, передовсім підпорядкування зовнішньої та внутрішньої політики не державним інтересам, добробутові громадян – а виключно астрономічному збагаченню олігархії, Сім'ї?
Адже десь у світі стрясається повітря від звернень, закликів президента СКУ до міжнародних чинників із того чи іншого приводу – але нічого в діаспорі не робиться на підтримку цих патріотично-полум'яних послань. Чому?
Відповідь: провід СКУ зацікавлений у тому, щоб українська діаспора перебувала в летаргічному сні. Так, саме в стані байдужості. Бо ніхто не заважатиме певним провідникам проводити свою політику, далеку від всеукраїнських інтересів. Ось і маємо, що окрім Українського конгресового комітету Америки, УККА, ніхто не мобілізує українців на підтримку історичної Батьківщини.
На жаль, із відходом у кращі світи повоєнної еміграції, яка докладала неймовірних зусиль до виходу України на політичну арену в статусі суб'єкта міжнародного права, їхні нащадки, які нині декларують себе "визначними" провідниками, виявилися звичайнісінькими кон'юнктурниками, до того ж – заражені бацилою славолюбія й авторитаризму грубого зразка.
Вочевидь, такі не повинні б очолювати СКУ, стратегічний форпост українства. А причина криється в тому, що в українській діаспорі спостерігається катастрофічний брак самовідданих національно-патріотичних кадрів із візією на майбутнє не тільки діаспори, а й усієї матірної України. Мабуть, останнім критеріям у діаспорі найбільше відповідає Аскольд Лозинський, попередній Президент СКУ. Біда в тому, що він залишився поза сферою будь-якого впливу на діаспору та й на Україну.
Утім, кардинальною проблемою нинішнього діаспорного проводу є те, що він ніяк не збагне: без сильної України українська діаспора приречена на катастрофічну асиміляцію, тобто безповоротне розчинення в іншомовному середовищі. І цим нерозумінням також можна пояснити зростаючу відчуженість української діаспори, передовсім проводу СКУ, від України, яка, як сподівалося, мала б давно відбутися як повноцінна держава.
Винесення другорядною темою на обговорення Конгресом євроінтеграції України опосередковано вказує на те, що діаспорний провід не розуміє, або не хоче розуміти важливості цього вибору для майбуття України. Виглядає, що очільники СКУ більше зацікавлені в показній помпезності свого заходу, ніж у його результативності. Зокрема, цю догадку підтверджує те, що підписанню Угоди між ЄС та Україною присвятили аж дві години.
Так, до дискусії навколо цієї доленосної теми залучили декого з відомих опозиціонерів, зокрема, Юрія Луценка. Однак існує сумнів, що після такого обговорення СКУ підпорядкує свою діяльність дієвому, а не паперовому сприянню євроінтеграції України. Дивно, але досі президент СКУ демонстрував нерозуміння того, що без виконання умов, висунутих ЄС перед Україною, головно – звільнення Юлії Тимошенко, – Угоду не буде підписано.
Не виключено, що тема Угоди про асоціацію з Україною в тому чи іншому формулюванні буде відображена в резолюції Конгресу – але лише для того, щоб невдовзі стати пустою позначкою в звітностях СКУ.
Деклараційність завдань, висунутих перед Конгресом, прослідковується в усьому.
Зокрема, коли світове українство заявляє про "збереження національної пам'яті як духовності української нації", у контексті відзначення 200-річчя Тараса Шевченка.
Яким чином? Чи стратеги СКУ мають геніальний план, як зупинити донецький бульдозер, негайно приступаючи до його реалізації?!
Досі реалії вказували на протилежне.
За першу каденцію президент СКУ Євген Чолій не зробив геть нічого, щоб сприяти поверненню історичної пам'яті українському народові, тим паче – захистові національної ідентичності/української мови, у контексті наступу україножерів Ківалова-Колесніченка та їм подібних.
Та й Комісія людських і громадянських праву СКУ через терор, розв'язаний проти неї Чолієм, припинила свою діяльність в Україні, усунувшись від правозахисту переслідуваних за політичною та національною ознаками. Унаслідок цього правозахисники української мови повністю віддані на поталу антиукраїнському режимові Януковича.
На щастя, у діаспорі ще є й такі, які не схвалюють байдужість СКУ до України, вояжі Чолія по заграницях, паперову діяльність СКУ, пишність Конгресу з його несмаком у совковому дусі, непомірне марнотратство, культ вождя світового українства тощо.
Неформальне українське Торонто одразу ж відреагувало на "авторитетні" обіцянки президента СКУ в Україні: "СКУ буде робити все можливе, щоб Україні ніколи більше не повернулася до авторитарних часів. Запевняю, що українська діаспора разом зі Світовим конгресом українців робитиме все можливе, щоб в Україні стало краще жити". Отже, Торонтом, столицею світового українства, стало гуляти анекдотичне припущення: "Президент СКУ Євген Чолій терміново пише звернення до самого Господа-Бога".
Зрештою, існує ще одна проблема в СКУ, яку провід старанно приховує від громадськості.
А саме: останніми роками, м'яко кажучи, через брак поваги до людей Чолія, зі СКУ зрезигнувало немало непересічних персоналій, успішно працюючих на українському відтинку. І із цього виконавчим органам СКУ врешті потрібно зробити відповідні висновки.
І насамкінець.
Помпезність Конгресу, його масовість, порушення нібито важливих тем, залучення найбільших авторитетів – ще не є свідченням його результативності. Останнє не вимірюється галасливістю парадів, патріотичністю промов тощо.
Результативність вимірюється конкретними справами.
Саме їх нині найбільше потребує українська діаспора й матірна Україна.
Марта Онуфрів, журналіст, Канада, Торонто, спеціально для УП
