Незалежність – це свобода творення власного світу

Моральна максима "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї" досі залишається чинною для усіх українських патріотів.

На перший погляд, подібне твердження суперечить реальності, адже 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила державну Незалежність України, а 1 грудня 1991 переважна більшість українців на Референдумі підтримали цей акт власним волевиявленням.

Формально українська держава існує.

Безсумнівно, що час проголошення Незалежності став, послуговуючись термінологією Карла Ясперса, "осьовим" в історії України. Він позначив кінець 750-літнього уярмлення України і початок нової парадигми її розвитку.

Ця "нова реальність" в індивідуальному плані задає нові параметри розвитку української людини – формуючи із неї свідомого громадянина. А з погляду геополітики, постання української держави імплікує якісно новий зміст відносин у Євразії, – зокрема, обмежує авторитарні тенденції і посилює демократичні, ослаблює одні центри впливу і посилює інші.

Боротьба за вплив світових потуг на Україну як стратегічно важливу частину Євразії невідворотно зростатиме. Зрозуміло, що майбутнє зіткнення глобальних сил за східноєвропейський "стратегічний хартленд" проявить новий горизонт загроз і можливостей для України.

І якщо виявимось не готовими до них, зазнаємо катастрофічної поразки, а коли зустрінемо час "х" у всеозброєнні, тобто радикально посилившись, то зуміємо вирватись із цупких обіймів різноманітних залежностей.

Мета: зробити Україну самостійним геополітичним гравцем на світовій арені.

Історичні метаморфози перевтілення "соціальних верхів"

Корені багатьох нинішніх явищ, як позитивних, так і негативних, знаходяться в минулому. Епоху кінця 80-х-початку 90-х років минулого століття характеризують дві тенденції: політика "перебудови", розпочата верхівкою КПРС з метою модернізації країни, подолання нею зростаючого економічного відставання від США.

У реальності ця політика привела не до модернізації тоталітарної системи, а до її цілковитої деформації. Усі спроби Кремля реформувати систему так, щоб появилась конкуренція та розвиток, і комуністи владу втримали в руках, зазнали повної поразки.

Поступово КПСС перетворилася із повновладного розпорядника країни у силу, що здавала позицію за позицією у всіх аспектах соціально-політичного життя.

Другу тенденцію, характерну цій епосі, представляли міцніючі демократичні та націоналістичні організації. В Україні тон антикомуністичної боротьби задавав Народний Рух України.

У ті часи УРСР була своєрідною Вандеєю, – тут комуністи зберігали найбільший вплив в усьому СРСР. На це були свої причини, як історичні – пов’язані із катастрофічними втратами української нації під час репресій, голодомору та русифікації. Так і політичні – в УРСР в боротьбі з українством сформувався найконсервативніший партійно-репресивний апарат, який в штики сприймав не лише національний рух, але й усякі реформістські ініціативи.

КПУ могла розколоти суспільство на два непримиренні табори – перетворивши тим самим проголошення української самостійної держави в цілковиту ілюзію.

Треба віддати належне, тодішнє керівництво Руху, а передусім Михайло Горинь, усвідомлювало таку небезпеку, і намагалося всіма силами цього не допустити.

По-перше, керівництво Руху не ігнорувало реформаторську частину КПУ, особливо після відсторонення від керівництва Щербицького, – коли в компартії посилився вплив Кравчука.

По-друге, вдалося залучити на свій бік національні товариства, вибивши з рук гебістів карту міжнаціонального протистояння, принаймні послабивши її.

І, по-третє, невпинно розвивалася самосвідомість українців і розбудовувався Рух, через проведення загальноукраїнських масових заходів, таких як "Ланцюг єднання", "Відзначення 500-ліття козацтва", з часом перетворивши його на масову загальноукраїнську організацію.

Під час ГКЧП більшість комуністичної партійно-державної еліти або прямо підтримала державний переворот, або морально була на його стороні – тому провал ГКЧП сприйняла як власну поразку.

В Україні склалася унікальна ситуація, яка випадає раз на тисячу років, смертельні вороги – патріоти і комуністи – стали однаково зацікавлені у відокремленні від Москви, хоча з різних причин: одні, щоб уникнути відповідальності за участь у перевороті; другі, щоб реалізувати свої стратегічні цілі.

Підтримавши проголошення самостійності України, комуністична номенклатура плавно трансформувалася у владні органи нової держави, головним завданням якої на наступні десять років стали приватизаційні процеси, – при різних президентах мінялися лише персоналії.

Поступово пост-комуністична номенклатура, гебешні та міліційні генерали злилися разом з кримінальним елементом у любострасному процесі приватизації загальнонародного майна, – заклавши соціальну базу нинішньої влади.

Підводячи риску, можна зробити незаперечний висновок, що фактичним творцем олігархічної системи в Україні була колишня колоніальна адміністрація УРСР.

Щодо демократичних сил, то вони філігранно точно зробивши все можливе для формального відновлення національної державності, після того не зуміли модернізуватися відповідно до вимог етапу її розбудови та утвердження, і, виробивши нову програму і нові цілі, належно організувати її виконання.

Внаслідок цього фактично перетворились із активної ведучої політичної сили на статистичного спостерігача трансформації злоякісних процесів з одної форми в іншу.

Цьому не в останню чергу посприяли утопічні уявлення про приватного власника, який, нібито виходячи з власного інтересу, зацікавлений у виробленні прогресивних і досконалих форм господарювання.

Натомість "посткомуністичний капіталіст" з ментальністю обездуховленого номенклатурника якщо й мінявся, то лише в гірший бік, – все найогидніше, найжадібніше, найзахланніше проявилося в нього з геометричною прогресією. Перед нами постало рило українського олігарха, – з антиукраїнським світоглядом і антилюдяною психологією.

Деколонізація – перша умова подолання системної кризи в Україні

Після 22 років незалежності стало очевидним, що основною перешкодою для економічного та соціального розвитку України, для формування повноцінного демократичного суспільства, для культурного та освітнього поступу є олігархічна система, що виникла внаслідок трансформації колоніальної комуністичної адміністрації УРСР в новий клас великих власників.

Вплив цієї системи визначальний. Визначаючи щорічний рейтинг найбагатших українців "Золота сотня", журнал "Корреспондент" відзначав, що концентрація капіталу в Україні перевищує показники навіть відомої своїми мільярдерами Росії: сукупні активи 100 найзаможніших громадян України складають 61% річного її ВВП, тоді як сотня найбагатших росіян володіє лише третиною російського ВВП.

Сьогодні ці люди не просто впливають на політико-економічне життя в державі через політичні сили чи економічні групи. Вони його формують особисто, повністю контролюючи ВРУ і КМУ.

Психологічна установка "влада потрібна для того, щоб красти", стала основним мотивом діяльності більшої частини чиновників. Тому сьогодні поверхневим, косметичним втручанням суспільного організму не вилікуєш.

Коли говоримо про олігархів, то маємо на увазі не лише Партію регіонів спільно з КПУ – це найяскравіший і найпотворніший їх варіант, але й про олігархів, що утримують опозиційні псевдо партії.

Історичне завдання патріотичних сил полягає не у заміні синьо-білих олігархів на помаранчевих, а в демонтажі всієї паразитичної системи.

Чи є зразки "лікування" важкохворих суспільних організмів у світі?

Так! Візьмемо післявоєнний досвід Німеччини: по-перше, політику денацифікації, по-друге, так званий закон про заборони на професії – прийнятий для локалізації комуністичних впливів.

Як наслідок, Німеччина сьогодні політичний, економічний та демократичний лідер Європи. Країна, в якій великий бізнес є локомотивом її розвитку, а не упирем, що висмоктує останні соки.

При вирішенні таких проблем, як подолання тоталітаризму чи ліквідація олігархічної системи, потрібне розуміння неординарності поставлених завдань – олігархи на щиросердні заклики "стати патріотами" чи "перестати обкрадати український народ" не те, що не звернуть уваги, а весело посміються.

Власне, люстрація – не винятково німецький досвід звільнення країни від "політико-економічних патологій", практично його пройшли усі держави, що мали досвід існування в тоталітарних режимах.

До речі, 2009 року Європарламент ухвалив постанову про щорічне відзначення 23 серпня як "Дня пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів", а в одній із своїх резолюцій зазначив, що "масові депортації, вбивства і поневолення, вчинені в контексті актів агресії з боку сталінізму і нацизму, належать до категорії воєнних злочинів і злочинів проти людяності".

Це скорботне відзначення приурочене до річниці підписання злочинного "Пакту Молотова-Ріббентропа", що став увертюрою до розв’язання сталінським СРСР і гітлерівською Німеччиною Другої світової війни.

Дата підписання сталінсько-гітлерівського пакту та день проголошення Незалежності України в календарі поруч – ніби позначують два різні, альтернативні напрямки суспільного розвитку.

Наявність в країні олігархічної системи говорить, що ще не завершено історичний перехід від однієї системи до іншої, від тоталітаризму до демократії.

Радикальна декомунізація та дерусифікація суспільства як основні принципи деколонізації України мають стати ідеологічним забезпеченням демонтажу олігархічної системи.

Вже сьогодні потрібно розробити проект "Закону про люстрацію в Україні", а згодом домогтися прийняття його Верховною Радою. У цьому правовому акті необхідно відобразити дві головні проблеми:

1. Прописати процедуру проходження перевірки законності приватизації великих та середніх підприємств в Україні та, при виявленні порушень, безоплатної націоналізації злочинно набутого майна чи адекватної його грошової компенсації.

2. Провести тотальну перевірку усіх держслужбовців, працівників правоохоронних органів та Збройних сил, працівників освіти та культури щодо їхньої участі в антиукраїнській, антидержавній діяльності. Виробити систему покарання за участь в протиправних діях, у тім числі, передбачивши заборону займатися відповідною професійною діяльністю.

У цьому контексті важливо розставити крапки над "і", – ми не проти великого бізнесу, ми проти його неконтрольованого паразитарного впливу на життєдіяльність суспільства.

Ідеологічний зміст проблеми можна висловити словами Черчіля: Нашим "чільним принципом політики… є захист широкого загалу від зловживань монополій та від обмежень на торгівлю і підприємництво, незалежно від того, чи йдуть ці біди від приватних корпорацій, зловмисних планів доктринерських урядів, а чи від некомпетентності й сваволі державних відомств.

Ми проголошуємо себе недремними противниками усіх класових, офіційних або партійних привілеїв, які суперечать духові нашого народу, духові, спалахи якого невпинно здіймаються вгору від усіх людей, їхніх справедливих звершень, винагород та величезних переваг і у війні, і у мирі".

Національна Революція як засіб перезаснування Української держави

Сьогодні олігархи контролюють владу, більшість опозиційних політичних партій та засобів масової інформації, їм належить переважна більшість матеріальних і фінансових ресурсів України. Саме вони на своїх таємних зборах вирішують, як Україна має жити.

Донецький кримінальний клан, прагнучи захистити свої інтереси від загроз, які йому несуть демократичні зміни, тяжіє до встановлення жорсткого авторитарного режиму. Лише впливові міжнародні структури та відносно живучі патріотичні та демократичні традиції – структурована опозиція та певна кількість незалежних журналістів – не дозволяють (поки що!) йому зануритись в безодню повного беззаконня.

Ще однією особливістю поточної політичної ситуації є суперечності в середовищі великого капіталу. "Київські", "дніпропетровські" та інші олігархи, відчуваючи загрозу з боку "донецьких" прагнуть обмежити їхні впливи і, відповідно, вибудувати політичні противаги.

Частина з них навіть готова за певних сприятливих обставин особисто включитися в боротьбу за владу. Розкол в середовищі олігархів є важливою передумовою відсунення донецького кримінального угрупування від влади.

Власне, якщо виходити з класичного визначення революційної ситуації, то це і є нездатністю верхів управляти суспільством. Друга умова революції – не бажання низів коритися узурпації влади. Нагадаю, починаючи з весни цього року соціологи стабільно фіксують готовність третини громадян України брати участь в масових рухах протесту.

Але революційних настроїв мало, щоб змінити існуючу олігархічну систему. Важливими складовими успішної модернізації держави є політична свідомість та масова патріотична партія.

Світогляд потрібен, щоб народ чітко розумів мету змін – демонтаж олігархічної системи і встановлення національної правової держави; а глибоко структурована патріотична партія, – щоб перетворити масове невдоволення в організований модернізуючий політичний рух.

Думаю, що тут важливо наголосити: національний демократичний рух, як говорив Бжезинський, це "союз націоналістів та демократів".

"Будівництво масової політичної партії нового зразку потрібно почати із відкритих демократичних (конкурентних) виборів керівних органів всередині партії…

Найдосконаліші плани реалізовуються лише за умови наявності адекватних виконавців. У політичному сенсі – за наявності відповідного історичним завданням партійного проводу.

Під проводом маю на увазі не партійних функціонерів, а ширше явище: політичний актив партії, що утворює осердя будь-якої дієвої організації. Від його волі, жертовності, розсудливості залежить, чи здатна політична організація ставити перед собою стратегічні цілі і досягати їх, чи ні.

Витворення такого партійного активу можливе лише у безкомпромісній боротьбі з ворогом, досягнення духовного стану, що мобілізує в людині усі сили, дає їй можливість підійматися над власними недоліками ‒ рости.

Про це образно говорив Василь Стус: "У власне тіло увійти дано лише несамовитим".

І це вірно для усіх часів. Маємо зжити рабську психологію покірності несприятливим обставинам, що домінує у масі народу. Необхідно культивувати психологію переможців. Плекати готовність до безкомпромісної війни з ворогом. У такій боротьбі сильні стануть сильнішими, а слабкі відійдуть геть.

Наша мета – українська соборна правова держава!

Василь Куйбіда, для УП