Дві моделі безпосередньої демократії
Лібералізм виявився отим жирним плодожером, який залишив від демократії лише шкаралупу плоду, про який мріяли демократи-романтики ХХ століття.
А глобалізовані фінансові ресурсожери світу залишили від демократії лише бренд – слово для стандартизації людності на копил так званих єдиних демократичних цінностей.
Ніхто не каже, що бідні не матимуть грошей на квиток у цю демократію свободи і людських прав. Інтелектуали програли боротьбу з технологіями зомбування людського загалу, але ще не вмерла надія отримати справжню демократію і свободу заможної людини.
Звісно, це утопія. Не утопією є терпима модель, яка гарантує мінімум справедливості. Максимум справедливості, як завжди, купуватиметься за гроші, тому все зводиться до права на достойний заробіток і вільний час.
Домогтися цього в сучасному світі майже нереально. Домінуючі корпорації не можуть дозволити більший прожитковий мінімум на бідних територіях фінансово-політичного впливу.
Якщо платитимуть однаково жителям метрополій і неофіційно колонізованим, не буде надприбутків для підтримки високого стандарту життя так званого успішного світу.
Неоколонії запаніють і захистять власні економіки. Відтак фінансова піраміда надбагатого світу впаде.
Хто ж це дозволить? Тому можлива лише "компромісна модель демократії", симулякр при якому можливе хоч якесь пристойне життя слабших народів.
Тільки громадська самоорганізація може виявитися отим твердим горіхом, якого не зможе перемолоти машина глобалізму. І ця машина вимушено дещо послабить тиск, дозволяючи мінімум свободи самозабезпечення тієї маси людства, яка живе внизу і рухає реальний трудовий процес.
Перша модель самоорганізації буквально лежить на поверхні світового інформаційного простору і пропонує широко користуватися всіма інформаційними технологіями комунікацій та соціальними мережами Інтернет.
Дуже спокусливою ідеєю є всеукраїнська єдина організація активних громадян, онлайн поєднана інформаційно і згуртована програмно. Багатьом уявляється надскладна організація індивідуалів, схожа на соти великого вулика-громадянського суспільства.
Якщо така організація охопить не менше 5% населення, вона зможе направляти розвиток громадянського суспільства і контролювати владу.
Попри позірні плюси і революційність ідеї, така модель має суттєві вади. По-перше, складні структури не є надійними і для підтримування їхнього скелета необхідні значні кошти, які є лише в антагоністів, а реальне суспільство їх ніколи не матиме.
По-друге, переміщення інтелектуального центру суспільства у велику інформаційну резервацію значно послабить контакт з тією людською більшістю, яку планується організувати.
По-третє, інформаційна єдність організації завжди буде ілюзорною без натяку на дисципліну, тому вона зможе діяти лише на рівні безконечної віртуальної дискусії.
Четверте, така організація вимушено послуговуватиметься інформаційним простором, власником якого є антагоністи, тому вона вже програла інформаційну війну і будь-яка дія може обернутися на шкоду суспільству.
Ще один великий мінус усіх громадських структур – надто багато причетних до громадських рухів діячів не мають потрібної кваліфікації, не уявляють собі методології діяльності сучасної громадської організації.
Друга модель – активізація суспільства дією малих стихійних громадських груп, які виникатимуть на потребу вирішити якусь проблему – боротьба із знищенням екологічного затишку, організація власників помешкань, професійні правозахисні організації тощо.
До цього додають спроби налагодити реальне місцеве самоврядування і так звані організації народного контролю.
Така модель має ще більше вад. По-перше, стихійно створювані структури нетривкі і вони не можуть вирішити проблему на рівні всього суспільства, а бонус громадського самоврядування переважно виграватиме ставленик антагоніста.
По-друге, мода на такі рухи може зіграти злий жарт проти суспільства – антагоністи можуть створювати фальшиві структури для провокацій і влаштування згубного для суспільства депресивного безладдя.
Головне, стихійні організації не мають жодних шансів організувати суспільство на усунення справжніх причин незадоволення і нагадуватимуть боротьбу в темряві. Стихія завжди перебуватиме під інформаційним впливом антагоніста через ЗМІ і телебачення.
Власне це те, що з нами відбувається зараз.
Висновки або крок до парадоксальної моделі.
Проти складних технологій працюють тільки найпримітивніші засоби. Треба повертатися до практики живого спілкування невеликих груп інтелектуально готових особистостей.
Інформаційні засоби корисно застосовувати тільки для пошуку товариства і комунікації.
Соціальні мережі – це не те місце, де можна стовідсотково організувати добру справу для суспільства. Там потрібно зливати свербіж ерудиції та амбіції, попутно шукаючи цікаву інформацію і корисні контакти.
Далі. Потрібно без жалю прощатись майже з усіма громадськими організаціями перехідного періоду, які неможливо модернізувати, відцуратись від грантоїдних та засновувати організації модерні, автентичні і реально діючі.
Необхідно неухильно ламати партійну монополію на демократію. Всі громадські структури, в тому числі й політичні, у вільному громадянському суспільстві повинні бути однаковими в правах і обов’язках перед суспільством.
Перед ними повинна бути одна мета – захист ноосфери конкретного суспільства, орієнтованої на виживання і самозабезпечення економіки, збереження ідентичності і якості життя, справедливий розподіл ресурсів, оптимально оплачувану працю, достатній ресурс вільного часу громадян.
Треба відійти від спеціалізації громадських організацій, яка породжує принцип "щось робити для народу", але не концентрує громадянські зусилля на досягненні мети.
Всі громадські структури повинні бути комплексними, щоб забезпечити рівність змагання громадських організацій за право реалізувати свій проект шляхом одержання від народу мандату на владу.
Ті громадські організації, які одержали схвалення власного проекту, автоматично одержують владу і умовно можуть називатись політичними доти, поки виправдовують довіру нації.
Ті, що програли змагання проектів, чи нездатні реалізувати мету, втрачають умовний титул політичних, тобто достойних формувати владу. Відтак змінюється роль влади. Вона реально стає інструментом для досягнення мети народу.
Так званий поділ влади на гілки, який вважається ледь не основою сучасної демократії, для такої влади втрачає сенс бо не дозволяє концентруватись на меті суспільства.
Влада, поділена на гілки, подібна на механічну державну машину влади, яка не знає мети суспільства і не шанує конкретної людини.
Сучасні громадські організації з позиції прямої демократії є меншевартісними симулякрами, які для здійснення справді вартісних проектів приречені схилятися перед громадськими організаціями з узурпованим правом на здобуття влади – партіями.
Пряма демократія, як стиль життя суспільства, мусить існувати передовсім у головах людей, тому найголовнішим завданням самоорганізації є поширення простої науки жити власним розумом, інформаційної свободи і розпізнавання шкідливої інформації, навчання дітей азам захисту ноосфери суспільства.
Кожен член суспільства повинен схематично усвідомлювати як влаштоване людство на даний момент і що світ хоче від кожного з нас, що ми готові віддати в обмін на щось інше, а що ні за жодних обставин, чи ні за все золото світу.
Володимир Ференц, Івано-Франківськ, для УП
