Тоталітаризм, довіра й посмішки, або Україна – не Польща…

Нещодавно в Польщі відбувся міжнародний молодіжний українсько-польсько-німецький проект "Через історію в майбутнє". Його проведення планувалось ще рік тому, однак випадково зійшлося в часі зі скандалом навколо "Волинської різанини".

Історичні рани наших націй досі не загоїлись. Не зважаючи на те, що вони в нас різної глибини й по-різному лікувались.

Але почну із вражень про саму країну.

Перше, що помітно – дороги незрівнянно кращі, хоча нам удалось відшукати й дорогу "нашого рівня". Вздовж траси в населених пунктах – висока загорожа. У селах усі приватні будинки 2-х, 3-х, а то й 4-х поверхові. У всіх без винятків дворах – ландшафтний дизайн. В Україні таке побачиш лише в елітних районах.

Поцікавився, хто там живе. Виявилось – звичайні вчителі, водії, службовці, робітники, фермери, дрібні підприємці... Середній клас, одним словом. До будинків їхньої еліти мене на екскурсію не водили, але припускаю, що вони не набагато кращі. Тобто, там немає разючого контрасту між "багатими й бідними".

Зарплати значно вище ніж в Україні, у той час як ціни часто навіть нижче ніж у нас; це не стосується алкоголю й тютюну, які в рази дорожчі. Відповідно, якість і рівень життя набагато вищий, ніж в Україні. Хоча їхні бомжі від наших нічим не відрізняються.

Архітектура така ж, як і в містах західної України. Радянські будинки контрастують на фоні стареньких кварталів, збудованих, наприклад, ще за часів Австро-Угорської імперії.

Кидається в очі надзвичайна релігійність поляків. Комуністи не встигли знищити католицьку церкву та зробити з них "безбожників". Мало не кожен будиночок прикрашає капличка з дівою Марією. Більшість скульптур та монументів присвячено релігійній тематиці. Велика кількість костьолів постійно відвідуються численними громадами.

Жити довелось на території приватного ліцею.

Саме такими й хотілося би бачити українські школи. Навколо будівлі самого ліцею – двоповерхові охайні будиночки – гуртожитки. Кімнати готельного типу – з новими меблями, окремими санвузлами й душовими. Поруч із приміщенням самого ліцею – басейн, тренажерний, гімнастичний зали, футбольне та баскетбольне поля, тир...

Але мова насправді не про Польщу, вірніше, не лише про неї.

На захід мене запросили, щоб прочитати лекцію про тоталітаризм у Східній Європі. Мається на увазі радянський комуністичний режим у СРСР. Про нацистів у гітлерівській Німеччині, і про окупацію Польщі обома режимами – говорили окремо.

Поляки й німці були вражені масштабами репресій та кількістю жертв, яких зазнала Україна внаслідок 70-річної радянської окупації.

Учасники проекту відвідали "табори смерті" в Освенцимі, комуністичне "місто майбутнього" Нову Гуту, музей соцреалізму й музей Другої Світової війни "Фабрика Шиндлера".

Окрім мене, лекції читали польський професор Марек Вільчинські, який говорив про українсько-польсько-німецькі стереотипи, та відомий український журналіст Олександр Зінченко, що розповів про зв'язок між популяцією оленів у польських лісах, виборами американського президента Обами та колективною пам'яттю українців. Під такою назвою приховувалася лекція про історичні міфи.

Чому ж поляки, прибалти, чехи й інші країни колишнього соцтабору, маючи значно менший економічний потенціал, меншу територію, не маючи таких географічних та природних переваг, які має наша держава, – встигли вийти на інший рівень розвитку, вступити до Євросоюзу, підвищити рівень життя своїх громадян?

Вони скинули Леніна й пішли далі.

А ми ніяк не можемо поставити крапку в історичних суперечках, постійно оглядаючись на минуле.

Цю особливість постійно використовують політики, які розігрують протистояння між різними регіонами на ґрунті мови чи національних героїв.

На думку Олександра Зінченка, нам, українцям, бракує довіри. Коли повертаєшся з Європи в Україну, помічаєш, що в нас значно менше усміхнених людей. А посмішка й довіра – речі взаємопов'язані. Рівно як і Обама з оленями. Адже людині, яка посміхається, ми довіряємо на рівні підсвідомості.

Не погоджусь, що лише одна посмішка виправить ситуацію. У радянській тоталітарній системі взаємна недовіра була необхідною захисною системою людської психіки. Вона передавалась нам генетично від батьків, які вижили завдяки тому, що нікому не довіряли. І ностальгію пострадянської людини ми також нікуди не подінемо. А саме вона не дозволяє нам скинути Леніна.

Тому люди пенсійного віку, які наразі є найдисциплінованішими виборцями, продовжуватимуть ходити на виборчі дільниці й не дозволятимуть нашій державі перегорнути сторінку радянської ери.

Єдиним виходом із ситуації могла би стати перереєстрація громадян, після якої всі, хто не знає української мови й справжньої історії, втратив би право голосу. Адже навіть для того, аби керувати транспортним засобом, ми здаємо певні тести й іспити. Право на управління державою також необхідно заробити. Але чи погодяться на це виборці?..

В одному ж я повністю підтримую Євгена: посміхаймось, і жити буде краще!

Дмитро Сінченко, Всеукраїнська ініціатива "Рух Державотворців", спеціально для УП