Нові лідери чи контроль існуючих?
У медіа-просторі, особливо опозиційному, аж надто багато сентиментів про те, що не вистачає лідерів, що немає достойних кандидатів, що ситуція критична тощо. В основному цю тему розкручують політологи – але в країні насправді почався процес ідеалізації Олексія Навального, перенесення його досвіду на Україну та постійна журба, чому ж у нас такого немає?
По-перше. Надто багато емоцій щодо Навального!
Не потрібно бачити в людині те, чого там насправді немає. Навальний "класний блогер", громадський менеджер, адже безліч його проектів, типу РосЯми, РосПіл, Доброї машини пропаганди, Рос виборів тощо, – дійсно стали культовими в Росії та країнах СНД, отримавши десятки клонів.
Але Навальний – дійсно блогер, а не політик, і тут не потрібно плутати з поняттям "політик майбутнього". Обама – політик next generation, Борис Джонсон – теж, однак щодо Олексія аж надто багато питань. І шкода тих людей, котрі будуть розчаровуватись та нарікати, що це черговий "кидок".
Насправді, усе й без того видно, але в Росії такий запит на нового лідера, що люди самі вже згодні обманюватися!
Дуже цікаво, що в Україні в Навальному вбачають щось рятівне для себе. Скажу одразу, далеко не так. Навіть скажу більше: не шукайте в ньому формулу успіху для України, ситуація зовсім інша.
У Росії ситуація складається така, що альтернативою старій опозиції становиться нова. Тобто: Зюганова та Жириновського змінять Прохоров та Навальний. Реальна зміна еліт – але без зміни суті. Тому до цих процесів потрібно ставитись філософськи.
Кого б я сьогодні назвав у Росії політиком нового покоління, так це Собянін. Не епатажний, не блогер, не трендовий. Але років через 5 він буде одним із не багатьох, хто почав нові демократичні традиції, причому почав із себе. Він справді політик, його рейтинг не просто FB, Twitter та ВКонтакте. Його рейтинг – ТБ. А сьогодні для Росії, тай для України – це набагато більше!
Тому я б не покладав аж надто надій на Олексія Навального.
По-друге. В Україні є нові лідери
Але саме населення не хоче їх бачити.
Українці, нажаль, зазомбовані телевізійним ящиком. І їхньої вини тут немає. Найгірше те, що коли вони це зрозуміють, скуплені медіа/інтернет-холдинги олігархів, заполонять й інтернет.
Ви скажете – ні, неправда?
Однак публіка, яка любить дивитись ТБ, сидить щонайбільше на 3-5 сайтах, зазвичай це великі, всеохоплюючі портали, типу i.ua, ukr.net, tochka.net. І ви мені скажете, що ці сайти надто вже відрізняються від телебачення? Такі самі ретранслятори...
Щодо персоналій лідерів, то цей склад парламенту пропонує широкий вибір, починаючи від Андрія Шевченка, Ярослава Гінки, Андрія Іллєнка, та навіть той же Микола Левченко, супер-варіант для Східної України.
Скажете, що чоловіків і так вистачає, потрібна жінка? Згоден, ніша вільна.
Теоретично можливий апгрейд комуністів, на чолі з Оксаною Калетник. І ось вам, французька революція на Сході.
Багато хто скаже, що до політиків довіри мало, потрібні громадські діячі, журналісти, блогери тощо. Більше ніж упевнений, що якщо гарні технологи зі спонсорами візьмуться за когось із журналістів, типу Мустафи Найєма, Тетяни Монтян чи чергового героя "брутального ментівського свавілля" – то вже за півроку ми отримаємо українського Навального.
Але чи захоче класний, перспективний журналіст або громадський діяч – бути політиком? При умові, що красти й наживатися йому буде зась? Хтозна...
Насправді нові лідери та обличчя вимагають медіа-підтримки, адже "не блогами єдиними". Вони вимагають фінансування, дружби з технологами, політологами, олігархами. Зрозуміло, що політика та політики без цього не існують, і не тільки в Україні. Всюди.
Україні сьогодні потрібні правила гри, хоча би мінімальні, коли б українці розуміли, що вони обирають не черговий політичний бренд, не говорящу телевізійну голову – а план дій та реальні вчинки.
Тоді персоналії будуть не настільки важливими. Почне працювати громадянське суспільство.
По-третє. Жорсткі правила, звітність, план дій
Ми не повинні шукати нові обличчя. Адже це не кастинг, це не конкурс симпатичних "мордашек", це – політика. І так не буває щоб була ідеальна ситуація з "супергероями", завжди є свої недоліки. Але спільнота, суспільство повинно вимагати від існуючих лідерів жорстких правил, звітності, плану дій.
Наприклад, я не знаю, що власне пропонує Віталій Кличко?..
Ну, справді, класний лідер, топ-рейтинг, лобістські інтереси грамотно розставлені, міжнародна підтримка – але кого ми побачимо в керівництві? Що вони декларують? Куди вони будуть йти? Хто реальні спонсори?
До Яценюка такі ж самі питання, плюс на додачу: що ще ви не встигли зробити, коли були міністром мільйона міністерств? Що тоді заважало, і що не заважатиме зараз?
До Тягнибока одне питання: чи має право партія нішевої електоральної підтримки, нав'язувати свої принципи всій країні? Чи це такий новий інструмент об'єднання нації? Якщо так, то супер!
До регіоналів та комуністів у мене питань немає. Там і так усе ясно...
Тому не потрібно шукати нових лідерів, ватажків та вожаків, учергове в них закохуватись, приводити до влади – та ... розчаровуватись.
Давайте контролювати тих, хто є. Тих, кого ми вже провели до парламенту. Тих, хто вже взяв на себе відповідальність за країну.
Тих, кого ми колись вважали новими обличчями!
Микола Давидюк, спеціально для УП
