А спонсори хто?

За фінансуванням українських партій стоять силуети найбагатших людей України. Оскільки хто платить, той і замовляє музику, партії відстоюють інтереси не стільки виборців, скільки тих бізнес-груп, які їх фінансують.

Представники цих груп у парламенті та місцевих радах зазвичай є найбільш слабкою ланкою з точки зору незмінності політичної позиції: у випадку тиску з боку державних структур, вони стають тушками і вливаються до лав провладної більшості.

У будь-якому разі, незалежно від політичної приналежності, олігарх чи його представники після потрапляння до парламенту чи місцевої ради працюють на свої власні інтереси, а партії щиро віддячують їм за надані кошти підтримкою скандальних земельних, бюджетних та інших рішень.

Пересічний виборець має дуже слабке уявлення про те, хто фінансує партії і виборчі кампанії, в якому обсязі, куди витрачаються ці кошти, як партії відпрацьовують підтримку олігархів. Адже фінансова звітність містить інформацію лише про те, скільки коштів отримала і витратила партія.

При цьому опублікована партійна та виборча фінансова звітність, якщо вона взагалі публікується, відображує лише вершину фінансового айсберга – туди, звісно, не включаються відомості про донорів, кошти на незаконне "стимулювання" членів виборчкомів та виборців, витрати на оплату роботи штабів, агітаторів, джинсу у ЗМІ, проплачені мітинги.

Нещодавно деякі вітчизняні політичні партії оприлюднили свої фінансові звіти. Так, Партія регіонів у 2012 році зібрала 325 мільйонів гривень, у той же час ВО "Свобода" – 27 мільйонів.

При цьому членські внески – це лише незначний відсоток у джерелах фінансування партій, а звідки взялися решта вливань – інформація закрита.

Крім того, в умовах, коли перемога кандидата в одномандатному окрузі коштує декілька мільйонів, а вартість більш-менш ефективної виборчої кампанії партії може коштувати мільярд(и), повірити в ці скромні цифри фінансових звітів дуже складно.

Звісно, ці проблеми не є суто українським ноу-хау – вони в тій чи іншій мірі періодично спливають навіть в країнах усталеної демократії.

Але, на відміну від України, в таких країнах ці проблеми вирішуються – корумповані політики потрапляють за грати, політика відмежовується від бізнесу, приймаються закони, які мають врегульовувати проблеми політичної корупції, депутати перебувають під пильною увагою контролюючих органів, ЗМІ та громадянського суспільства.

В демократичних країнах проблема протидії політичній корупції набула настільки великого значення, що нею почали опікуватись ООН, Венеціанська комісія, ОБСЄ, ПАРЄ, Група держав проти корупції (ГРЕКО) та інші поважні міжнародні інституції.

В Україні ж діє чи не найбільш ліберальне в Європі законодавство у сфері партійного та виборчого фінансування – внески олігархів на підтримку партій не обмежуються, відповідальності за неподання виборчих фінансових звітів не передбачено, перевірка таких звітів Центрвиборчкомом носить суто формальний характер.

Законодавство про парламентські вибори не зобов’язує ЦВК оприлюднювати звіти кандидатів-мажоритраників.

Хоча підприємства за законом про парламентські вибори не можуть робити внески до виборчих фондів, та неузгодженість закону "Про політичні партії в Україні" та виборчого законодавства дозволяє вільно їм це робити, причому – у необмеженому обсязі.

Незалежний контроль за партійним і виборчим фінансуванням відсутній як такий – Міністерство юстиції та ЦВК, які мали б його здійснювати, не мають на це ані повноважень, ані ресурсів, ані особливого бажання. Тоді як контроль органів податкової служби зводиться до вибіркового переслідування опонентів влади.

Міжнародними документами запропоновано певний набір інструментів, ефективне використання яких дозволило б створити умови для запобігання політичній корупції.

Серед них, наприклад, впровадження державного та обмеження приватного фінансування партій, забезпечення прозорості партійної та виборчої фінансової звітності й інформації про великих донорів, обмеження видатків на виборчі перегони, запобігання прихованому фінансуванню політики, створення незалежного контролюючого органу та введення відповідальності за фінансові порушення з боку партій та кандидатів.

Під час підготовки останнього моніторингового звіту про фінансування партій і виборчих кампаній в Україні, ГРЕКО дійшла висновку, що українське законодавство у цій сфері має мало спільного з демократичними стандартами і потребує кардинального удосконалення. Рецепт удосконалення збігається з набором інструментів, наведених вище.

Вимоги щодо забезпечення прозорості фінансування партій та виборів цього року висунула й ОБСЄ, а без врахування рекомендацій цієї організації Україні варто забути про Угоду про асоціацію з Євросоюзом – адже в ході останнього саміту в Брюсселі, очільники ЄС прямо вимагали від української влади виконати всі рекомендації ОБСЄ за результатами виборів.

Хоча проблема реформи політичних фінансів давно не те що б назріла, а навіть і перезріла. Та парламентські партії виявляють дивовижну млявість у її реалізації.

Опозиція не хоче реформи з двох причин. Причина перша – якщо інформація про донорів стане відомою владі, на партійних донорів почнеться тиск. Причина друга, похідна від першої – тиск на донорів опозиції позбавить її джерел існування. В існуючій політичній ситуації в державі ці аргументи зрозумілі, але все ж не є беззаперечними.

Так, владі, на відміну від пересічних громадян, і так зрозуміло, хто фінансує опозицію – достатньо лише проглянути список членів фракції, підключити до пошуку відповідної інформації податкові органи та органи безпеки.

Без реформи фінансування політики не буде вирішено ряд внутрішніх проблем самої опозиції: потрапляння до парламенту бізнесменів-донорів, які після кожних виборів поповнюють лави "тушок", голосування за питання, які суперечать опозиційній програмі, але відповідають інтересам донорів, відсутності стабільної підтримки виборців через суперечливість політичних, фінансових та інших інтересів всередині опозиційних партій, слабку дисципліну, млявість тощо.

Зменшення фінансової залежності опозиції від олігархів також дозволило б висувати до виборних органів насамперед активних партійців, а не представників капіталу, як це має місце зараз.

Якщо проаналізувати кар’єрний шлях європейського депутата, то він простягається від роботи партійним агітатором, депутатом місцевої ради, до роботи в сесійній залі чи міністерському кріслі.

В Україні партійним агітатором можна працювати все життя, без будь-яких перспектив просування по партійній кадровій "драбині" – незалежно від того, про яку саме – опозиційну чи провладну – партію йдеться.

Що ж стосується фінансової прозорості, то її впровадження могло б вигідно відрізняти опозицію від влади, яка прагне приймати рішення кулуарно.

Провладним партіям реформа є не стільки невигідною, скільки непотрібною.

Їм непотрібна фінансова прозорість, зменшення витрат на виборчі кампанії, контроль за своїм фінансуванням, навіть якщо такий контроль здійснюватиметься лояльними органами і підконтрольними судами.

Крім того, влада у певний час сама може стати опозицією, і її ж правила у сфері фінансування можуть бути використані проти неї. Тому чекати від провладних партій ініціатив у напрямі реформи політичних фінансів не доводиться.

Якщо така реформа і буде проведена, то не з метою впровадження реальних змін в системі фінансування, а лише "для галочки" для міжнародних партнерів чи, у гіршому випадку, для тиску на опозиційні партії.

Реформа політичних фінансів передбачає ще один важливий компонент, проти впровадження якого виступає як влада, так і опозиція – впровадження державного фінансування партій. Принаймні, представлених у парламенті, адже фінансувати 200 партій, з яких участь у виборах беруть 20, а перемагають до 10, немає жодної потреби.

Таке фінансування зараз існує в усіх країнах Європи, у тому числі і в Росії. Щоправда, особливості регулювання державного фінансування партій у цій країні призвели до того, що 100% його обсягу отримують провладні партії, оскільки опозиції в парламенті не існує.

Його необхідність зумовлена тим, що в умовах невеликої кількості членів партій і, відповідно, малих надходжень від членських внесків, а кількість членів партій навіть у країнах західної демократії є невеликою, та впровадження обмежень на фінансування з боку олігархів, фінансові втрати партій мають якимось чином компенсуватись.

Оскільки фінансування може бути державним або приватним, то надання партіям бюджетної підтримки і обмеження приватної є цілком природним.

В Україні проти державного фінансування партій завжди висувалось два аргументи – причому, не лише чинною владою, але і урядом Тимошенко, який скасував закон, що впроваджував державне фінансування партій.

По-перше, у бюджеті немає грошей і є більш важливі проблеми. По-друге, виборці з очевидних причин не зрозуміють цієї ідеї і її не підтримають.

Соціологічні дослідження, які проводились у європейських країнах перед впровадженням державного фінансування партій, засвідчили, що виборці завжди виступають проти надання партіям бюджетних коштів.

Та це якраз той випадок, коли влада має вести виборців, а не виборці повинні вести владу.

Щодо відсутності грошей у бюджеті, то їх не вистачатиме ніколи, особливо в умовах, коли бюджетні преференції отримують олігархи, що фінансують партії, та зграя корупціонерів.

Тому, якщо погодитись з необхідністю обмеження залежності партій від великого капіталу, необхідно погодитись і з впровадженням державної фінансової підтримки партій, яка має компенсувати втрату такої залежності.

Формально законопроект відповідає Національній програмі щодо запобігання та протидії корупції в Україні на 2011-2015 роки та враховує декілька рекомендацій ОБСЄ.

Але лише побіжний його аналіз говорить про те, що більшість стандартів фінансування політики у цьому законопроекті відображення не знайшла, тоді як самі положення законопроекту в існуючому вигляді створюють поживний грунт для фінансового тиску на опозицію та скасування реєстрації "неугодних" кандидатів.

Цей законопроект – тривожний сигнал для опозиції. Очевидно, що в умовах, коли партійним фінансуванням зайнялась влада, яка має у парламенті "контрольний пакет" голосів, опозиції варто було б запропонувати свою альтернативу, принагідно продемонструвавши бажання до позбавлення від залежності з боку бізнесу та більшої фінансової прозорості.

Але опозиція поки що обходить законопроект увагою. Така бездіяльність може призвести до прийняття вигідного владі закону про фінансування виборчих кампаній, а у кращому – збереже для опозиції ті ж самі проблеми, з якими вона стикалась протягом багатьох років, починаючи з 2004.

P.S. Реформу фінансування політики, звісно, не варто абсолютизувати. Без впровадження на виборах виборчих систем з відкритими списками, регулювання конфлікту інтересів, налагодження прозорості у використанні бюджетних коштів та багатьох інших заходів така реформа не досягне поставлених цілей, принаймні у перспективі найближчих років.

Але завжди потрібно з чогось починати. І опозиційним партіям, які критикують "злочинну владу", варто було б запропонувати чітку альтернативу з питань, щодо яких у влади немає готової відповіді, у тому числі, з питань політичної корупції.

Віктор Таран, для УП