Україна – Tabula Rasa

Про те, що світ знає Україну, якою вона є насправді, годі й говорити. Україну не знають самі українці. Вона незвідана для нас самих, бо ми залишаємося в полоні нав’язаних нам вражень і стереотипів про наше минуле, зібраних до купи під ярликом "історія України".

Коли спитатися у мешканця Західної Європи або Північної Америки чи все він знає про свою рідну країну, відповідь, очевидно, буде категорично ствердною.

Для представника цивілізованого світу природно мати вичерпне уявлення про світ власного помешкання, його особливості та цінності. Саме на цьому ґрунті побутової обізнаності базується своєрідний патріотизм представників економічно та соціально процвітаючої частини населення Землі.

Відтак на решту світу переважна більшість західноєвропейців чи північноамериканців зверхньо споглядають крізь призму власного комфорту.

Що ж до поширених на теренах Західної Європи та Північної Америки знань про так звані країни третього світу, в тому числі і про Україну, то вони, як правило, виявляються досить обмеженими та здебільшого далекими від дійсності.

І це цілком закономірно, адже, з одного боку, країни третього світу, зокрема Україна в особі її влади та переважної більшості публічних людей, особливо не переймаються власним іміджем.

А з іншого, представників цивілізованого світу цілком задовольняють ті ангажовані враження, які в них є. Бо на фоні, умовно кажучи, нібито дикунського життя "тубільців", їхнє набирає додаткового затишку та привабливості.

Тож про Україну на Заході знають, якщо знають взагалі, не так вже й багато і далеко не з найкращого боку.

В очах європейців та американців Україна переважно сприймається або ж як уламок колишнього Радянського Союзу чи Росії, позбавлена власної ідентичності, культурно і економічно відстала заселена невігласами територія десь на карті Євразії.

І цьому обмеженому народові під стать грубі, зажерливі, сварливі, і, що головне, дивакуваті керманичі. Або як політично нестабільна економічно мало приваблива, культурно занедбана країна з досить обмеженим історичним корінням і слабо розвиненими традиціями, особливо в сфері соціально-правого життя.

Наші ж Шевченки, Клички, народні пісні, вишиванки, добра горілка або й сало – лише красивий антураж, помітно підточений, так би мовити, стараннями олігархо-владних держиморд та сучасних остарбайтерів, до того ж густо приправлений гіркотою Чорнобиля.

Але це тільки півбіди. Біда ж в тім, що значна частина населення України, щоб не сказати більшість, насправді тримаються не ліпшого за іноземців враження про власну Батьківщину. І відповідно ставляться до всього українського з прихованою, а іноді й демонстративною відразою, в кращому випадку – байдужістю.

Найперше, нехтують власною мовою, потурають чужим звичаям і традиціям, сліпо перехоплюються модою "ширвжиткового" ґатунку. До того ж, легко знаходять своїй зрадливій натурі оправдання, суть яких завжди зводиться до одного: це не ми такі, це світ такий.

Тобто на нас вини немає і ми не несемо відповідальності за те, що вчиняємо і як діємо, бо саме таких дій та вчинків вимагає сьогоднішнє життя, аби людина мала змогу виживати.

Водночас винними в своїх негараздах та негараздах України в цілому заклопотані українці "призначають" найперше представників влади, олігархів абощо. Їм же за те і платять непомірну ціну!

Тобто за право перекладати вину за власне існування на сильних світу цього, які нібито всім заправляють в суспільстві, українці масово поступаються на їх користь не тільки власними економічними вигодами, добробутом та правами, але й власним сумлінням, а ще більше честю та гідністю.

Звичайно, не усвідомлюючи цього. А в переважній більшості навіть ніколи і не намагаючись хоч щось подібне усвідомити.

В свою чергу для олігархів та тих, хто їх безпосередньо обслуговує чи то будучи при владі, чи то в культурних, мистецьких, або інтелектуальних колах, Україна взагалі виявляється предметом споживання.

Таким собі безвідмовним продуцентом "манни небесної", який можна цинічно експлуатувати, аж поки вже буде нічого взяти.

Вважаючи себе, умовно кажучи, "громадянами світу", а правильніше було б сказати, "володарями світу", олігархи, тримаючись купи, гарантують таким чином своїм статкам недоторканість, а собі спокій.

Ті ж, хто їх так чи інакше обслуговує, як правило, розміщують свої капітали за кордоном. Там же "обростають" нерухомістю, бізнесом абощо.

Природно, що такі персонажі дбати про Україну аж ніяк не будуть. Навпаки, вони зацікавлені в тому, аби утримувати українців в стані невизначеності та психічної напруги, постійно плекаючи в масах ницість, жадність, заздрість, а в народу в цілому невігластво і зрадливість.

Йдеться про відмову від національної ідентичності, свого коріння і власної правдивої історії, а з іншого боку про нехтування переважною більшістю індивідів власною унікальністю заради "шматка гнилої ковбаси" та примарного відчуття затишку від належності до маси.

Між тим, як говорить давня приказка: "Не все так погано у нашому домі". Щоправда, дійсно добре в житті українців помітити не так вже й легко за пеленою, здавалося б, нескінченних негараздів та побутового клопоту.

Будучи привченими за десятки років до буденних турбот і дрібних радощів, нам, українцям, дійсно досить складно помічати глибинні процеси в нас самих, навколо нас і віддавати їм належне.

Проте екзистенційне невігластво, притаманне добрій частині населення України або й вперте небажання хоч щось змінювати в своєму існуванні аж ніяк не може стати на заваді цим процесам чи перепинити поступ чогось такого, що ми всі називаємо життям людини, етносу, людства в цілому.

А відбувається щось напрочуд просте і цілком очевидне: в Україні повним ходом йде гартування людського духу, формування нової ідентичності, можна навіть сказати, пробудження спраглої душі, що неодмінно тягне за собою народження нового світогляду, зведеного на дійсно людяних принципах та чеснотах.

Погодьтеся, легко бути порядним і чесним, коли навколо тебе такі ж, а з іншого боку, ти перебуваєш під пильним поглядом закону і громадської думки, котрі прискіпливо і повсюдно слідкують за тобою очима сусідів, тих, хто поряд; тих, хто діє від імені держави і народу.

Легко обстоювати свої права та інтереси, коли на твоєму боці традиція та державна машина.

Неважко бути людяним, коли при цьому не треба явно ризикувати власним спокоєм, вигодами або й життям; не треба йти в розріз з загальноприйнятими нормами суспільної поведінки та фальшивими цінностями; не потрібно зраджувати власному сумлінню чи боротися за шматок хліба та дах над головою.

Життєві страждання та негаразди, вдавана любов до ближнього і нав’язлива турбота про його душу та чистоту помислів видаються для релігійних фанатів майже благословенням та джерелом своєрідної насолоди, коли відповідальність за їх понурі життя вони сліпо перекладають на Господа-вседержителя. Так, якби він цілком був винен в усьому, що діється на білому світі.

Взагалі легко бути своїм серед своїх, легко миритися з будь-якими негараздами, коли інші потерпають не менше за тебе.

Легко бути праведним, коли дозволено лукавити або й до того всіляко спонукають: оточення, товариство, непереборні обставини абощо, безповоротно втягуючи в дурне коло кругової поруки.

Навпаки, надто важко хоч щось змінити в собі, коли маєш йти проти загальної течії, всупереч загальнодіючим нормам та принципам, наперекір очікуванням і моді.

Тому, аби відбулися справжні зміни в людині, вона має докласти неабияких зусиль. Задля цього вона має або ж неухильно дбати про накопичення власних сил, розвитку мудрості, утвердженні в своєму існуванні справжніх чеснот. Тобто дбати про чистоту власної енергії чи душі та не розтрачати себе постійно на дрібниці життя.

Але тих, хто свідомо і безповоротно обрав шлях зцілення, поки що одиниці. Всі решта непомітно для самих себе перебувають в полоні пристрастей і захоплень, на підтримання чи задоволення яких затрачають неймовірну кількість власних зусиль та енергії, найпомітніше – емоційної.

Або людину щось до того має аж надто потужно спонукати. Відтак найчастіше справжні зміни в людині відбуваються лише під колосальним тиском зовнішніх обставин, в тому числі болю та неймовірної напруги душевних переживань.

Про це беззаперечно свідчить життєвий досвід тих, в чиєму існуванні мали місце кардинальні зміни. Відповідно, Дух людський гартується напруженим життям і ніяк інакше. Не даремно ж Ніцше стверджував про те, що все, що не вбиває людину, те її зміцнює.

Міркуючи таким чином, досить легко дійти думки про те, що зовсім іншу ціну мають ті чесноти, котрі людина плекає в собі попри злигодні оточуючого її світу, випробування, загрозу власному чи своїх близьких спокою, добробуту та життю.

І разом з тим, не шукає винних, не очікує на жодне співчуття, а всю відповідальність за своє існування перебирає винятково на себе, попри те, що не є безпосередньою причиною більшості подій і обставин власного існування.

Ті, хто мають достатньо сил і наснаги берегти та відтворювати в собі дійсно людяне в нібито несприятливих для того умовах, таких, приміром, які склалися на сьогодні в Україні. Хто має натхнення допомагати іншим ставати на шлях прозріння і духовного відродження, слугуючи їм за приклад та будучи надійною опорою.

Хто сповнений справжньою любов’ю до людини і світу, віддаючи більше, аніж беручи взамін. Це люди нового часу, нової доби. Їм належить далі торувати дорогу людства, творити нове майбутнє.

І таких людей в Україні з’являється дедалі більше. Це дійсний скарб не лише України, але й всього людства та світу в цілому.

Тож в Україні наразі відбувається народження людей духу, їх об’єднання в єдину родину, міцну і нову.

Це нове справжнє обличчя України, яке поступово проглядає за стереотипами, за зашкарублою історією українського народу, нав’язаною ідеологами комунізму та ойкуменізму.

Відповідно, Україна – це зовсім не Чорнобиль, Янукович чи Ющенко, олігархи, корупція і купа інших злигоднів сьогодення. Україна – це духовно міцні, душевно зцілені люди, що творять гуртом простір затишку і любові.

Настав час заново відкривати Україну для себе як самим українцям, так і всім, хто не байдужий до істини, де б він не мешкав.

Історія ж України сповнена натхненних сторінок, закарбованих у Всесвіті волхвами, славними воєводами і героями, а не тільки і не стільки окремими князями доби Київської Русі з сумнівною репутацією та вигаданими легендами про них.

Славним лицарством козацьким на чолі з крірами або характерниками – людьми справжнього знання. Українськими кобзарями і пророками, що так послідовно піддавалися нищенню і забуттю зусиллями імперського духу Московії, а далі радянщини.

Дійсну історію України і істинну культуру її народу наразі відтворюють не академіки і ангажовані історики чи науковці під орудою сильних світу цього, їм на догоду, а люди Духу, люди Істини, езотерики.

Українці, а разом з ними і світ поступово відкривають для себе імена Андріана Кащенка, Сергія Плачинди, Лева Силенка, Юрія Шилова, Василя Чумаченка, Анатолія Кондратьєва і багатьох інших.

А разом з цими іменами Україну, такою як вона є! Землею, де відповідно до давніх пророчих легенд, відродиться до життя Дух людський і розквітне Добро, Любов та Краса, аби покласти край нинішній нарузі над людяністю: над людським духом, тілом та розумом, що перетворилися в сучасному світі, де все продається і купується, на такий собі товар.

Володимир Калуга, для УП