Про те, як влада провокувала опозицію

Останні події в парламенті наводять на думки, що парламентською виставою на тему відставки уряду влада мала на меті змусити опозицію зробити явно невиграшні для себе дії.

Усі очікували, що президент задумав-таки поміняти Азарова на Арбузова руками опозиційних фракцій і завжди слухняних комуністів. Рано чи пізно, це мало б статись. І, вочевидь, регіоналам не вигідно власноруч позбавляти Миколу Яновича портфеля.

По перше, він чесно працював на партію влади, але як пенсіонер засидівся. І мотивація "за віком" виглядатиме підозрілою, а формулювання "за недоліки в покращанні" явно несправедливе як для людини команди. По друге, "бригада" своїх не топче, чого хотілось би побажати й нашій опозиції. Це доречно, зважаючи на те, що вже лунають заклики потоптати тих депутатів від опозиції, які за відставку Азарова не голосували.

На цей раз опозиція стала заручницею власного політичного популізму.

Безумовно, проект постанови про відставку уряду був поданий із метою потішити протестну масу. Адже голосів для відставки уряду опозиція не має, а змусити симоненківців голосувати синхронно лише на підставі їхніх фальшивих заяв про захист інтересів трудящих – неможливо. До того ж, після відставки уряд усе одне діятиме тимчасово й набагато гірше, киваючи вже не на "папірєдніков", а на опозицію. І головне, наступний уряд може виявитися ще гіршим, бо Арбузов не є "подарунком" для трудящих, з огляду на його попередні ініціативи.

Речники опозиції пояснюють подання постанови про відставку уряду спробою привернути увагу суспільства до вкрай поганої роботи чиновників та до факту відсутності чіткої урядової програми.

Що таке уряд Азарова, ми й так знаємо.

Невдала відставка уряду Азарова – це добрий урок для опозиції. Вона повинна забути про політичний популізм у намаганні сподобатись виборцям. Народ "титульну" опозицію вже не полюбить, але підтримувати буде, бо іншої в парламенті немає.

Нереальні проекти постанов і законів регіональна більшість може несподівано внести в порядок денний парламенту з метою дискредитації опозиції. Тож краще забути про невдалу відставку Азарова й взятись за більш серйозні й актуальні справи.

Надалі опозиція мусить бути обережною, адже провокації проти неї з використанням її ж заяв тільки починаються.

Наступною провокацією може стати шантаж із метою офіційного висунення Петра Порошенка кандидатом у мери Києва.

Опозиційний електорат, попри стояння Порошенка на помаранчевій трибуні, завжди сприйматиме його як людину влади, і подібне рішення лише в чергове роздратує протестну масу, яка знемагає від життєвих проблем через неможливість чесно заробити на людське життя.

Період парламентської тяганини для опозиції завершився. Настав час прагматичних дій і конкретних успішних справ, без голосних заяв на публіку. Це означає, що найняті консультанти мусять відробляти свої гроші, а лідери повинні думати.

Адже на голі заяви люди вже не ведуться й готові зробити для рідної опозиції хорошу процедуру децимації.

Володимир Ференц, Івано-Франківськ, спеціально для УП