Четверта мужність марафону

"На допиті підозрюваний в організації бостонського теракту
Джохар Царнаєв повідомив ФБР, що головний мотив
їхнього з братом вчинку – бажання помститися Америці
за всіх убитих в Афганістані та Іраку мусульман".
Із повідомлень ЗМІ

Три мужності марафону

Десь на початку вже далеких 80-тих років в одній обласній газеті була надрукована моя стаття "Три мужності марафону", в якій йшлося про особливості цього своєрідного добровільного виду людських випробувань.

Маючи "за ногами" вже з десяток марафонських пробігів усякого масштабу – від організованих аматорськими біговими клубами, що в ту пору на диво зарясніли по всій країні, до Кубка і Чемпіонату СРСР, та чималий досвід спілкування з "братством підкорювачів шосе", я вже ніби й заслужив право узагальнити свої спостереження за цим особливим біговим товариством, що накопичилися на той час у моїй голові та натружених ногах.

І дійшов до такого висновку: марафон – це усвідомлене випробування на мужність. І саме свідоме сприйняття всього його процесу – від перших кроків тривалої бігової підготовки до кінцевого на час змагань перетину фінішного створу – дає можливість відчути та пережити всі названі стадії мужності.

Мужність перша – прийняти рішення і готуватись до марафону

Здавалося б, яка тут може бути мужність у тому, щоб наважитися готуватися до марафону? Приймай остаточне рішення та й починай собі бігати досхочу, поки не появиться впевненість, що накопиченої бігової сили вистачить подолати 42 з лишком кілометри на час змагань.

Мужність перша марафону якраз і полягає в тому, що для того, щоб дійти до стану цієї впевненості потрібно буде цілеспрямовано протоптати чимало кілометрів простору під ногами – доріг, стежок, алей, доріжок.

І мужність ця якось по-справжньому та безповоротно карбується у свідомості марафонця значним обсягом виконаної бігової роботи та добровільно потраченого на це часу.

Мужність друга – вийти на старт з готовністю добігти

Можна, звичайно, з молодого чи спортивного азарту, ніби просто так, без особливої бігової підготовки вийти на старт у натовпі тобі подібних з єдиною метою – добігти до фінішу. Просто – добігти.

І – саме такою впевненістю, дещо авантюрною щодо справжньої готовності, і ніби бути до марафону готовим.

Особлива демократичність масового бігу по шосе полягає в тому, що на старт виходять, стартують і далі біжать одними вулицями чи шосе, поринувши в загал спільного руху єдиним магічним потоком, разом долаючи дистанцію, усі – від бувалих маститих майстрів шосейного бігу до початківців-аматорів.

Вигляд марафонського старту, – коли завмерла було строката маса тисяч, а то й десятків тисяч людей після стартового пострілу зривається з місця і єдиним вибухом руху спрямовується вперед, – це надзвичайне видовище.

Однак лише ті, хто пережив першу ступінь мужності – набігав достатньо кілометрів, щоб відчути та усвідомити в собі силу на подолання дистанції, – лише вони по-справжньому осягнуть наступну стадію мужності марафону.

Мужність третя – добігти марафон

Біжи собі, доки не добіжиш…

Така собі проста формула руху від старту до фінішу.

Майже грайлива й тому безпечна на першій порі, далі з кожним подоланим кілометром проявляється і росте в тілі втома. Щоб накопичуватися і все більше проситися у свідомість настирною думкою – "навіщо тобі ця мука?..".

Особливий стан, що межує з непритомністю, переживається марафонцем всього за кілька кілометрів до кінця бігу, коли значна частина дистанції подолана і до фінішу залишається, здається, геть небагато.

Ніколи людина не буває такою по-справжньою самітньою і так виразно мужньою, як за цих кілька кілометрів до фінішу.

Нарешті, відчуття, які переживаються марафонцем після фінішу, надзвичайні як психологічно, так і по суті. Напевно, жодний вид людської діяльності так явно і сконцентровано в часі не передає стану загальної ейфорії, яка охоплює марафонців за фінішною лінією.

І, можливо, саме це є провідною причиною магії того, чому ці люди понад усе, а часто й вкотре, прагнуть подолати марафон.

Мужність четверта?

"4:09.44" – чотири години 9 хвилин і 44 секунди показав поточний для бігунів час електронний таймер, підвішений над місцем фінішу Бостонського марафону, зафіксований відеокамерою, що відстежила поряд перший вибух.

Пояснюю тим, хто не розуміється в результатах марафону. Це – час його аматорів. Середня їх швидкість – біля 10 км на годину. Приблизно так чи в межах години швидше або повільніше біжить переважна більшість учасників усіх масових марафонських змагань.

Переможці-чоловіки долають дистанцію рівно вдвічі швидше, жінки-переможці фінішують хвилин через 15-20 після чоловіків.

Професійні марафонці-чоловіки, як правило, вкладаються бігом у дві з половиною години, жінки – у дві години 50 хвилин. Таких майже на всіх відомих масових марафонських пробігах набирається не більше 5%.

Решта – аматори, які добігають-просуваються до фінішу виключно своїми вольовими зусиллями. Часто уже й не схожими на біг…

Отже, вибухи терактів дісталися тим, хто проявив третю мужність марафону. І вийшов на рівень четвертої?

Через загрозу життю.

Марафон як культура

Щороку у різних кінцях світу проводиться понад 800 марафонських пробігів.

Особливою повагою користується марафон і надзвичайно шануються марафонці в країнах, де в ментальності народів закладена здатність до довготривалої монотонної праці. Для прикладу, надзвичайно популярний марафон в Японії, Кореї і Китаї.

У розвинутих країнах, де проведення марафону є особливою ознакою міста, марафон став часткою його культури. Кожна європейська столиця має свій марафон і день його проведення є справжнім святом для міста.

На жаль, Україна не дотягує до рівня такої культури. В нинішньому календарі наших всеукраїнських змагань всього три марафони – Київський (проведено минулої неділі), Білоцерківський (у першу неділю жовтня) та ще новачком календаря додався Розточанський міжнародний марафон "Яворів-Любачів" (в середині травня).

Чомусь, правда, календарем змагань забуто відомий з радянських часів харківський марафон "Освобождение", який проводиться у серпні в День визволення Харкова від фашистських загарбників.

Не стало знаменитого в радянські часи Ужгородського марафону, що проводився у жовтні місяці.

Починаючи з перших змагань на Афінських Олімпійських іграх 1896 року і закінчуючи недавнім марафоном в американському Бостоні, в історії таких змагань не було жодного випадку замаху на їх учасників чи глядачів.

Бостонському марафону 2013 року, 117-му за порядком від американського Дня патріотів 1897 року, таке випало вперше.

Чому саме марафон?

З точки зору безпеки проведення змагань з усіх видів спорту, марафон для його учасників та глядачів є найуразливішим, оскільки проводиться він на відкритому доволі розлогому просторі.

Місцем проведення змагань є сама дистанція, прокладена вулицями міста або й частково по шосе за містом, а також тротуари для вболівальників чи глядачів, як правило, відгороджені від траси чи то спеціальними огорожами, чи й просто прапорцями на мотузках.

На найпопулярніших світових марафонах, а Бостонський входить до їх п’ятірки, вздовж траси по дистанції бігу збираються стіною сотні тисяч глядачів – як уболівальників та прихильників марафону, так і просто перехожих, які завжди з цікавістю спостерігають за цим яскравим, незвичайним по суті масовим біговим видовищем.

А фінішна пряма на солідних змаганнях ще й обладнується трибунами для глядачів на кшталт розгорнутого стадіону.

Організувати повний контроль над глядачами та за діями зловмисників уздовж дистанції практично неможливо.

Та цього ніхто й не очікує.

Принаймі ніхто не очікував до Бостонського марафону минулого 15 квітня.

Чому саме вони?

Маючи більш ніж 20-річний досвід участі у змаганнях на довгі дистанції по шосе – від 10 км і до надмарафонів, серед численних моїх друзів і знайомих марафонців, чомусь не можу пригадати жодного представника з Кавказу.

Або не звертав на це уваги, або ж вони мені не попадалися на очі чи й, справді, їх таки не було.

Марафон не просто не популярний і байдужий для кавказців. Він ними презирливий, оскільки, на їх погляд, марафон не має тієї реальної користі, яку дають заняття безумовно справжніх чоловіків – та ж таки боротьба усіх видів, бокс чи хай би й важка атлетика.

Кавказька ментальність у виборі "своїх" видів спорту проста й абсолютно прагматична: перемагати треба суперника, який стоїть навпроти тебе і якого необхідно подолати виключно власною силою та спритністю. І види спортивного єдиноборства повністю відповідають цьому принципу.

Боротися з уявним часом, із суперником по біговій доріжці чи просто з самим собою на марафоні – це щось інше. Не їхнє. Чуже і незрозуміле.

До речі, в переліку міст марафонських пробігів Росії, а їх налічується нині біля 50-ти, немає жодного кавказького міста – як ніколи й не було марафону у Грозному чи в Махачкалі.

Отож, чому б їм та й не вибрати для своєї "помсти Америці" беззахисний, ними презирливий марафон?...

Сергій Каденюк для УП