Самообман
"Наші люди, коли йдеться про урядову політику, повинні орієнтуватися не на дискусії й особисті думки, тим більше не на чутки й політичні провокації, а на цілком доступну офіційну інформацію та коментарі – на Урядовому порталі, у газеті "Урядовий кур'єр", інших офіційних джерелах". Микола Азаров, 29 травня 2013 року.
"Хто без гріха – киньте в мене каменем", – говорив Ісус Христос на одній із проповідей.
Певна річ, ніхто нічого не кидав: адже хто, окрім Нього, безгрішний?
Врешті, як у житті, так і в політиці – благочестивих мало, а мучеників недорахуєшся. Та це вже окрема тема. Автор цих рядків теж далеко не святий, щоб когось судити. Але є одна некрасива річ, про яку й змовчати гріх.
Кожен політик, не тільки в нас – повсюди, – десь, та й брехав. Ну може не брехав, скажемо так, перебільшив, заговорився, прикрасив... Або ще – замріявся. Однак, що можу сказати напевне: в Україні таких "мрійників" вистачає.
Найголовніше правило брехуна: якщо хочеш обдурити когось, мусиш сам повірити у свою брехню. Коли ж сам не віриш – ніхто не повірить. У таких справах необхідна хороша акторська майстерність, самопідготовка та витримка.
На хлопський розум: потрібно ввійти в роль. Є випадки, коли переграють, а буває, що вийти з ролі не вдається.
Інакше кажучи – заграються.
Знаю, що це не дуже етично, але мені до вподоби геть абсурдні спроби переконати в правоті.
Наприклад, коли обранець українського народу з гордістю розповідає про свого батька-танкіста, який помер за 15 років до його ж народження. І тут не посперечаєшся: батько є батько, якщо комусь щось не подобається – то особисті проблеми.
Або коли розповідають, що економіка країни, у ж..., перепрошую, десь дуже глибоко й далеко, а самі оповідачі цікавих розповідей їздять кортежами і літають виключно чартерами.
То це обман, чи самообман?
Складається враження, що Льюїс Керрол написав "Пригоди Аліси в країні чудес" як сатиру на український істеблішмент.
Може це й звучить дещо маразматично, утім влада країни вже давно намагається імітувати образ сильної безпроблемної держави. І робить вона це навіть не для громадян, щоб уникнути обурень – а для самих себе. Як то кажуть, "для себя любимих".
Наочним прикладом імітування країни чудес є цьогорічний "Діалог з країною" президента, коли Віктору Януковичу не ставили надто гострих запитань, не висували жодних претензій, ніхто нічим вагомим не обурювався. Натомість повним ходом відбувалася демонстрація театральної постановки "кіровоградська подяка президенту". Мовляв, який же хороший чоловік.
А відвідини Миколою Азаровим Запорізького автомобілебудівного заводу – це взагалі класика жанру.
Під час бесіди із працівниками заводу прем'єр заявив, що середня зарплатня на заводі – 3,5 тисячі гривень. У відповідь робітники тільки засміялися. Азаров гумору не зрозумів і про всяк перепитав, скільки ж працівники отримують. Один чолов'яга насмілився сказати, що його ставка – 1,5 тисячі гривень.
На це політик відповів, що чоловік працює неповний день. Але ж ні, той запевнив, що таки повний. І тут відбулося зіткнення самообману з реальністю. "Не повний!" – дещо розгублено додав міністр.
Що тут додати? Люди люблять заглядати в мутні дзеркала: вигляд кращий, точніше його просто не видно.
Не дарма кажуть: очі не бачать – серце не плаче.
Усе вище згадане ще квіточки.
Вершиною, так би мовити, непримирення з реальністю – це коли всі розуміють, що ти обдурюєш, але все одне не відступаєш і далі доводиш, що та чорна пляма насправді біла, і вона геть не пляма.
Саме так виглядав міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, коли виступав із доповіддю у ВР про події 18 травня.
За словами міністра, опозиціонери найняли професійних спортсменів для охорони свого мітингу. У результаті, свої ж охоронці почали "товктися" зі свободівцями, тобто із замовниками, а потім кинулися "захищати" Ольгу Сніцарчук.
На закид, що ці хлопці тренуються в Білій Церкві на базі спортзалу міжрайонного управління МВС, міністр рішуче відповів, що байдуже хто де тренується.
А ще на додачу відеозвернення Вадіка Тітушки, нібито журналісти самі падали, їх захищали, обступали від натовпу.
Скоро справу замнуть, і взагалі винними зроблять Сніцарчук і Соделя. Скажуть, що вони провокували на бійку двадцять спортсменів.
Негарно це все. Круглі очі антифашистів, чи як їх ще назвати, мовляв, ми нічого не робили – негарно!
Сміх у тому, що всім одразу було зрозуміло, чиїх рук це справа, та ніхто відповідальності на себе не візьме.
Адже, якщо тут визнати свою неправоту, доведеться визнавати всі попередні помилки й негаразди. Ніхто ж не хоче називати себе поганим, навіть коли й справді є жахливим.
Що залишається? Залишається тільки обманювати й самому вірити у свій обман.
От, аби лишень не переборщити. Бо так із глузду можна з'їхати.
Роман Кравець, спеціально для УП
