До Європи без фашизму і без апартеїду
"Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України".
Ярослав Дашкевич "Комунізм, демократія, націоналізм: український варіант"
13 квітня 2013 року голова української Республіканської партії Сергій Джердж у відкритому листі до Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна чітко зазначив, що "в Україні цілеспрямовано здійснюється політика національної дискримінації українців як етносу".
І далі: "В Україні, згідно з останнім переписом населення 2001 року, проживає 78% українців за національністю. Однак серед вищого керівництва держави (президент, керівник АП, прем’єр та віце-прем’єри, секретар РНБО, міністр оборони, голова СБУ) немає жодного українця. У Верховній Раді України українці за національністю становлять лише 22%.
…Ухвалення минулого року парламентом України закону "Про засади державної мовної політики", що запроваджує російську мову як другу державну, не залишає сумніву в тому, що правляча верхівка в Україні, яка складається з національних меншин, здійснює щодо корінної нації українців політику апартеїду. Апартеїд, як відомо, є злочином проти людства".
Тут нічого не перебільшено і не перекручено. Такою є українська дійсність. Хоча ще 1994 року видатний український історик Ярослав Дашкевич застерігав: "Ніде у світі – крім України – немає влади, нелояльної до своєї ж нації.
В Україні нелояльна, ворожа українській нації влада панує на значній території держави. Це не парадокс, це злочин перед українською нацією і заперечення будь-якого процесу державотворення".
Наочний приклад. Каха Бендукідзе, колишній член грузинського уряду згадує, що колись був на прийомі в українського міністра промисловості, який в його присутності сказав комусь, хто звернувся до нього українською, "не нада гаваріть са мной на етой собачьєй мове".
"Україну мордують неетнічні українці: Янукович, Азаров, Богатирьова, Клюєв, Тигіпко, Могильов, Калінін (Служба безпеки України!), Саламатін, Колесников, Єфремов, Чечетов, Арбузов (голова Національного банку). Щоправда, не кращі й "свої", – писав Володимир Базилевський.
Сьогодні можемо говорити про реальні ознаки апартеїду в Українській державі, які були притаманні Південно-Африканській Республіці в 60-70-х роках минулого століття.
Цю ситуацію передбачив італійський консул Серджіо Ґраденіґо ще 1933 року, ставши свідком комуністичного етноциду: "Теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер, і, можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна насправді стане російською країною".
Печерні українофобні настрої зашкалюють: "Убей в себе украинца", "Хватит мычать на мове"… Це лише окремі приклади не просто "злоякісної реклами", на що звернула увагу газета "День", а розтиражований фрагмент антиукраїнської політики, яка не припиняється в Українській державі всупереч існуванню статті 161 ККУ – "умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті…", що карається позбавленням волі терміном до 5 років.
Натомість українців підступно звинувачують у потуранні шовінізму, фашизму і нацизму.
Насправді це патологічні ідеології, які є хворобами націоналізму націй-поневолювачів, а не поневолених націй.
"Ви з величезним успіхом сієте по світу не революцію, а фашизм. До вашої революції фашизму в світі не було" – з листа всесвітньо відомого фізіолога, Нобелівського лауреата Івана Павлова до Раднаркому СССР.
Незадовго до вибуху Другої світової війни президент США Франклін Делано Рузвельт у зверненні до Конгресу застеріг: "Перша істина в тому, що свобода демократії є в небезпеці, якщо люди толерують зростання особистої влади до межі, коли вона стає сильнішою, ніж демократична держава. Це по суті є фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб".
Узагальнення, зроблене знаменитим американським президентом 29 квітня 1938 року, ніхто з науковців та політиків досі не спростував. Хіба що Партія регіонів.
Через 75 років, 2 квітня 2013-го, прес-служба цієї партії заявила, що "фашизм – на пороге украинского Дома", що "от фашиствующих лозунгов оппозиция перешла к зверству и терору".
Маємо класичну підміну понять, банальне політичне шулерство. Звинувачуючи політичних опонентів у тому, що вони сіють ворожненчу і ненависть серед українських громадян, Партія регіонів свідомо не бажає згадувати, що "фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб".
Ще раніше, 24 травня 2012 року, на засіданні Верховної Ради Вадим Колесніченко уже страхав присутніх: "Вы слышите шабаш, который устраивают национал-фашисты, которые кроме своей точки зрения не признают другой точки зрения. Это национал-фашисты, которые могут расстрелять человека за то, что он говорит на другом языке, а не на том, который им хочется.
Это национал-фашисты, которые готовы расстрелять человека за то, что у него другая национальность".
Спекуляції українофобів на тему "фашистів і фашизму" насправді є політичною грою, яку веде влада, аби відволікти увагу народу від проблем у державі.
Заступник глави МЗС Ізраїлю Зеєв Елькін переконаний, що будь-які розмови про український фашизм – не що інше, як спроби певних політиків відвернути увагу громадян від економічних проблем.
Але. Прес-служба Партії регіонів розпачливо волає, що "сегодня все громче раздаются нацистские призывы к физическому насилию и террору по отношению к инакомыслящим, людям другой веры, национальности, языковых традицій".
Тим часом одкровення донеччанина Євгенія Чернишова, розмішені на сайті "Русские в Украине" 27 лютого 2013 року, наштовхують на певні роздуми: "Те же, кто любит Отечество, кто живет одною только мыслию о его воссоединении, никогда не примут раскольнической идеологии украинства, во грехе гордыни замышленного.
Мы навсегда, что бы ни случилось, сохраним верность Русскому государству и Русской Православной Церкви! И обязательно воссоединим Святую Русь!".
А це фрагмент із "Заявления Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников" від 2 грудня 2012 року: "Сегодня украинские националисты, значительная часть которых культивирует откровенно неонацистские взгляды, заявляют о своём намерении захватить власть на Украине, пытаясь таким образом взять реванш за поражение своих идейных предшественников во Второй мировой войне на стороне гитлеровской Германии, за состоявшийся провал украинского националистического режима, окрашенного в "оранжеве" и "бело-сердечные" цвета.
…Мы обращаемся к руководству Российской Федерацией с призывом не допустить ситуации, когда представители левопатриотического движения, русских и пророссийских организаций Украины будут вынуждены в одиночестве противостоять узурпировавшему власть на Украине альянсу украинских националистов, подстрекаемых и поддерживаемых западными державами.
(Це ж у який спосіб керівництво РФ "не допускатиме ситуації"? – прим. автора).
…Национализм не пройдет! Будущее Украины – в Союзе с Российской Федерацией!".
Такі заклики-одкровення мимоволі наштовхують на певні роздуми щодо незрозумілої бездіяльності українських правоохоронних органів. Але ми навіть не про це.
Наразі ми про те, що видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії Бенджамін Дізраелі, етнічний єврей, мав рацію, наголошуючи, що "національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Національна належність – єдина істина".
І ще. У ток-шоу після прем'єри фільму "ДНК-портрет нації" в листопаді 2012 року взяв участь помічник головного рабина України Давід Мільман. Він акцентував, що "є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати.
…Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. …І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами".
Логічно. Націоналізм – це своєрідна імунна система, яка різко підвищує опірність будь-якої нації в її боротьбі проти поневолювачів. Націоналізм є ефективним засобом захисту нації від етноциду, тобто від духовного нищення.
Нині для українців найбільшою загрозою є етноцид, який фізично зберігає націю, але нищить її духовно: нація втрачає національну свідомість і своє духовне обличчя, втрачає національну ідентичність – мову, культуру, історію і, на кінець, втрачає бажання мати свою окрему державу і творити в ній своє майбутнє, – писав Осип Зінкевич.
Висновок один: треба повернути історичну справедливість. Українці мають знати, що після мілітарної поразки, попри відчайдушний партизанський, повстанський спротив Українська Народна Республіка була колонізована.
Через організований штучний голод російська метрополія дістала можливість беззастережно порядкувати на загарбаній території. Нащадки колонізаторів не бажають цього визнати, бояться про це згадувати, що у 1918-1920 роках в Україні була війна міжнаціональна – українці боронили рідну землю від московської навали.
Підтверджень цьому безліч. Приміром, Християн Раковський в "Известиях" від 3 січня 1919 року визнав, що "боротьбу за Україну веде виключно російський пролетаріат в Україні та російська радянська влада"…
На відміну від країн Балтії, в Україні не була проведена десовєтизація. Естонія, Литва і Латвія відновили державність своїх країн, яка існувала до совєтської окупації. Ці країни відмовились від совєтських правових норм, провівши референдум про Конституцію, яка діяла до совєтської окупації.
"З нуля" створено і систему безпеки, військо. Був ухвалений закон про громадянство, за яким воно надавалось тільки тим, хто склав іспит на знання державної мови та історії.
Натомість в Україні громадянство дістали представники п’ятої колони, які ненавиділи і ненавидять Українську державу.
Національно-визвольна революція кінця 1980-х в Україні не була завершена. Не відбулося перезаснування держави. Лише "перезавантаження".
Совєтська "операційна система", її "програмне забезпечення" залишилися старими. Править бал політична шизофренія. Незбагненним чином уживаються українська, українсько-совєтська та російсько-совєтська нації.
"Сьогодні ми переживаємо страшну трагедію, тому що свого часу так і не заборонили Комуністичну партію" – писав Ігор Юхновський, академік НАН України,
Квасні російсько-совєтські патріоти, а з ними п’ята колона в Україні, нині мріють про реставрацію імперських порядків. Про них згадує один із справжніх фронтовиків, доктор мистецтвознавства, росіянин Ніколай Нікулін:
"На войне особенно отчетливо проявилась подлость большевистского строя. Как в мирное время казнили самых честных, интеллигентных и разумных людей, так и на фронте происходило то же самое, но в еще более открытой и омерзительной форме. Гибли самые честные, чувствовавшие свою ответственность перед обществом люди.
Надо думать, это селекция русского народа – бомба замедленного действия. Она взорвется через несколько поколений в 21 или в 22 веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков родит новое поколение себе подобных".
На жаль, і в сучасній Росії, і в сучасній Україні при владі саме таке "нове покоління", якому притаманне дологічне мислення, над яким тяжіють совєтські стереотипи світосприйняття.
Абеткова істина: якщо пацієнт не хоче лікуватися, то його жоден лікар не вилікує. Українське суспільство важко хворе. Добре помітні рецидиви совєтськості, патерналізму, соціоапатії, історичної амнезії.
Як врятувати українське суспільство? Найперше треба здійснити десовєтизацію, декомунізацію, припинити політику апартеїду щодо корінної нації українців.
Це як провести дезінфекцію в лікарні. А далі вже можна приписувити ліки – виробляти чітку стратегію й тактику руху в модерне Майбуття. Наразі в європейське.
Олег Романчук, публіцист, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП
